Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики
Шрифт:
Потім ще одне диско-шоу (у стилі — як би його окреслити? — блек-фентезі?) на травнику перед Вежею Дона. Потім цілий ряд застіль і морська прогулянка з адміралами та генералами. Ми почувалися жахливо безпечно за їхніми широкими спинами. Нас ніхто й пальцем не рушив, хоч ми не всім подобалися. Від горілки та корабельної хитавиці у нас почалися всілякі морські хвороби, але ми вистояли.
Усе це тривало два дні і дві ночі. У понеділок, з міліцією й мигалками, нас доправили на вокзал, де відпровадили з військово-якимсь оркестром. Калінінградські дівчатка висли на шиях у західноєвропейських товаришів і натякали на можливі наслідки. Західноєвропейські товариші в останню мить виривалися з їхніх обіймів
Потяг рушив на Вільнюс.
Іммануїл Кант перевернувся у своєму Кеніґсберзі.
КВЕДЛІНБУРҐ, 2009
Одного разу я спохопився: у цій книжці досі немає міста на Q! Довший час я бачив назви лише в кириличному написанні — от у чому причина такого недогляду (росіянин сказав би «головотяпства»). Я почав згадувати, але мені не спадало на думку нічого, крім Quito (Кіто в нашому написанні), до якого, втім, жахливо далеко. Тож екватор і Еквадор я відклав для якоїсь іншої книжки, про яку ще нічого не знаю.
І тоді мене врятував мій добрий берлінський друзяка, ми саме перейшли від білого до червоного, як він вигукнув «Кведлінбурґ!». Добре, що він не вигукнув цього трохи пізніше — в мить переходу від червоного до ґраппи. Інакше б я міг до наступного ранку забути.
За часом відвідання Кведлінбурґ є найостаннішим містом цієї книжки. Він таки трапився мені насамкінець як особливо подарована вищими силами додаткова нагода, такий собі географічний бонус. Ним я завдячую передусім Томасові та Вікторії з Маґдебурґа. Таким чином, сходинкою до міста Q стало місто М. При цьому з'ясувалося, що навіть якби я не писав цієї книжки, Кведлінбурґ обов'язково варто було побачити за першої ж нагоди. Бо він, висловлюючись невигадливою мовою путівників, справжня перлина. Це таке винятково цілісне і якесь аж підручникове втілення старої Німеччини в самому її серці (слово Herz тут невимушено римується з Harz [59] ), що варто це спізнати бодай заради білосніжної чистоти явища. Ну, недаремно ж саме в ньому знімали «Білосніжку і Червону Квіточку»! А також «Семеро гномів», ясна річ.
59
Гарц — гірська система у Східній Німеччині.
Чому ані союзники, ані росіяни не розгаратали цього вщент у роки війни, як вони успішно вчинили з десятками тисяч інших старонімецьких міст — не знаю. Чому послідовна у нищенні історичної спадщини НДР не надолужила згаяне росіянами чи союзниками і не довела справу до пуття — не знаю також. Не сумніваюся, що Томас Многознавчий розповідав мені того дня про якісь неочевидні, але переконливі причини. Мушу визнати, що був неуважним. А неуважним я був тому, що увесь той час — перетинаючи цю фахверково-казкову територію, задивляючись то на Роланда Несамовитого з мечем на сторожі при ратуші, то на Біржу, то на вежі кірх, то на старезного воза серед соняшників у монастирському дворі (та мало на що я там задивлявся!), напружено вичікував бодай чогось — якоїсь події, випадку, ситуації, про яку зможу потім написати в цій книжці. Бо не писати ж мені врешті лише про пенсіонерів на екскурсіях! Хоч і це тема, чому б і ні — ця однаковість поведінки і зовнішності, ця типовість коментарів і жартів, ця дисципліновано-зібрана маршова колективність.
Але перед нами ще був замок на Замковій горі, до якого ми піднялися по Гое Штрассе. Гаразд, от принаймні буде ще одне місто, на яке подивлюся з гори і додам до колекції, вирішив я. Забігаючи наперед —
Добре натомість інше: те, що при вході до замку, всередині брами, сидів музикант. Він був з гітарою, але річ, яку він грав, була для лютні, під мінусівку з програвача. Скільки таких менестрелів у джинсових латаних латах розбрелося по містах і містечках Старого Світу з його пам'ятками та руїнами? У цій книжці, як ви вже зауважуєте, вони виникають цілком регулярно. Напевно, я й не згадував би про нього, навіть мимобіжно, як отут, якби не його таємниче перевтілення. Бо коли за годину ми поверталися тією ж дорогою через браму, на його місці вже чатував інший — вилицюватий і кирпатий, червонощокий і білобровий, зі злиплими на потилиці та на лобі русяво-світлими пасемцями. І він грав, та ні — він наярювавна гармошці, і це була дуже легко впізнавана пісня, здається, якась «Катюша», і всі ті дисципліновані пенсіонери, проходячи повз нього, якось так напівзгиналися і сипали йому до шапки, замилувано усміхнені, свою дзвінку євромонету. Я згадав, що в нас їхніх ровесників називають чомусь дітьми війни.
КЕЛЬН, 2004
Скільки разів я бачив Кельнський собор з потяга, наближаючись до Кельнського вокзалу, а відтак їдучи далі? Безліч.
Урешті я навіть почав замислюватися над тим, щоб одного з разів улаштувати собі в Кельні пересадку і виграти на цьому якісь три чверті години між потягами.
За цей час можна — так мені здавалося — встигнути.
Ні, не облазити все це громаддя, обдивившись усю різьбу тріщинок і рисочок на філігранній поверхні цього велетня.
І не вибратися залізними сходами на сам вершок його південної вежі, звідки мусить бути видно Ла-Манш, Англію і Біскайську затоку. (А також — на Сході — Говерлу).
І не обмацати зором усі його вівтарі, скульптури, розписи та нагробки з іменами, що однаково не скажуть мені майже нічого, лише засмітять ненадовго комори пам'яті.
І не проникнути до скарбниці, і не торкнутись електропневматики на жодному з двох органів, і не вдарити билом на всю Європу об металеву тушу Товстого Петера.
А от що:
Можна встигнути до Трьох Царів.
Моя релігійність — вельми сумнівна штука.
Я люблю критикувати церковників і розповідати про них анекдоти.
Я так само не проти завжди піддавати сумнівові побожність побожних і ревність ревних.
З усіх доказів існування Бога більш-менш переконливо мені звучить лиш один: у літаку, що стрімко падає вниз, немає жодного атеїста.
Тому навряд чи є сенс вважати мене релігійним.
Але Тріє Царі з невідомих причин є моїми улюбленцями.
Можливо, річ у тому, що їх троє. Тобто вони здаються мені заблуканими посеред ночі добрими пияками.
Можливо, в тому, що я потаємно люблю золото, ладан і миро.
Можливо, в тому, що наймолодший з них — чорношкірий африканець.
Або що вони — чарівники, чаклуни, маги. Тобто раніше виступали у персько-халдейському цирку.
А тепер їхні рештки зберігаються у Кельнському соборі. Навколо них і з їхньою поміччю він і виріс до найвищого неба.
Хотів би я побачити, як їх 1164 року тарабанили з Мілана до Кельна! Як виглядала та процесія (верблюди? осли? найманці в охороні?), і в чому їх везли, в яких вогнетривких шкатулах?