Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики
Шрифт:
Київ тоді — це перманентне очікування якоїсь радісної і карколомної зміни.
Наприкінці 1987 року ми вперше вилізли на сцену всі утрьох. Таким чином Київ став публікою — до речі, найкращою. Дякую, Києве, таким ти залишаєшся донині. Я м'якну від тебе і перетворююся на патоку, патріотичну і трохи патологічну. Зараз я почну згадувати особливий час і з мене бризнуть сльози розчулення.
Особливий часрозташовується між вереснем 1989 і липнем 1991-го. Фізично він означає передусім «Москва», але нефізично він усе-таки Немосква, тобто він передусім Київ. Я виривався з Москви до Києва за кожної (та навіть і за жодної) нагоди. Я несподівано відкрив для себе дім, його ні з чим не порівнюване притягання — починаючи десь від Дарниці й до Дарницького моста включно,
Київ того часу — це місто своїх і наших. Вони ходили з прапорами, співали пісень, пікетували, оголошували голодування і страйки, їх було, можливо, з одинадцять відсотків, а здавалося, ніби сто десять — домальований нуль моїх ілюзій посилював трепет. Від Києва голова йшла обертом — так раптово змінитись у настільки кращий бік! Моя кохана столице, ти стала напрочуд сексі, в мене на тебе абсолютний стояк.Страшенно хотілося цитувати Винниченка або Павличка, щось про відродження нації. В живому ланцюзі 1990-го я виявився ланкою на бульварі Шевченка поруч зі станцією метро «Університетська», але вже не пригадую, чию долоню тримав у своїй правій, а чию в лівій. Пам'ятаю лише десь у межах досяжності Сашка і Віктора, Віктора й Сашка, Неборака й Ірвана, в тих самих межах тієї ж досяжності, що й решту півкраїни. А також режисера Андрія Дончика, який саме брався за роботу над «Кисневим голодом» — фільмом, що невдовзі приніс нам усі одинадцять Оскарів.
Ну гаразд, не приніс, не приніс. Це від голови обертом. Тоді все здавалося можливим, не те що якісь Оскари. Можливим у найкращому сенсі. Бо в пізніші дев'яності усе так само здавалося можливим, але в сенсі найгіршому.
Пізніші дев'яності— це жахливі дев'яності. Це так, наче інші вісімдесят дев'ять відсотків Києва отямилися і взяли свій реванш у наших одинадцяти. Як жахливо все розлізлося, розповзлося, пустилося берега і пішло з молотка! Але де набрати мені стільки жовчі, щоб належними словами описати увесь той морок і сморід, розпад і розпач, усе здичавіння, всю ту, за оцінками людей, значно від мене начитаніших, люмпенізацію? Як передати блювотне відчуття того шансону, тієї хімічної горілки з пластикових стаканів і як витягнути з ночі на світ Божий того хлопчину з покоцаним сухожиллям? Коли влітку 1997-го у поминальній статті на сороковини Віталія Коцюка, теж покоцаного, але по-іншому, мені першим реченням написалося «Я не люблю Києва», то це була самоцензура — я мав би написати, що ненавиджу його. Моя ненависть починалася на вокзалі Київ-Пасажирський о шостій ранку, але ніде й ніколи не закінчувалася. На щастя, я вже писав і про липке повітря, і про тополиний пух упереміш зі смертним радіоактивним пилом, і про загальнокиївський розпродаж м'яса з вуличних лотків ( мухі аддєльна). На щастя, я не мушу писати про це ще раз.
Але цей вихід зі станції метро «Хрещатик», ця штовханина і тиснява, ці бовдури-фотографи з мавпочками, ці тьотки, ці їхні біляші зі щурячим лайном, ця безпрограшналотерея для ідіотів, цей підсилений і спотворений мегафоном голос провінційного шахрая-невдахи, що все закликає й закликає ще провінційніших невдах, дарагіх мущін і женщін, кієвлян і гастєй сталіци, скористатися якимось абсолютно абсурдним шансом! Так, ось він — універсальний образ Києва 90-х років: вихід зі станції метро «Хрещатик» і ці лотерейні голоси понад натовпом, от воно, це караоке, це карооке серце України, от він — брат великої Москви. Вічний молодший брат, вічний невдаха і вічний учень, дурень, лопух, лох і поц, двійочник і другорічник, брат-1 і брат-2 в єдиній особі.
Утім, і ненавистьодного разу вся вичерпалася. Саме одного разу, не поступово, а раптом. Чи не тому, що просто настав 2000 рік? Отже, почалося щось нове? Але що? Третє
Вистачає когось одного (когось одної) на чотири мільйони потвор — і ти вже захлинаєшся з удячності, готовий дряпати по всіх стінах, парканах та урнах «Я люблю тебе!». Під «тебе» мається на увазі Місто, цього разу Київ.
Апогеєм любовістали помаранчева осінь і такий же грудень 2004-го. Якщо в цього міста бували золоті дні, то це вони. Я страшенно люблю не впізнавати Києва. Але так красиво, як наприкінці 2004-го, я ще не не впізнавав його ніколи раніше. (Пізніше я вже його, на жаль, виключно і тільки впізнавав).
Що це було, хто мені скаже нині? Політична технологія? Колективне збожевоління? Масовий психоз-гіпноз? Отже, то був сон? Відродження нації? Народження нації? До речі, якась дивна ця нація — вона спочатку відроджується, а щойно через тринадцять років народжується.
Гадаю, це було все перелічене і значно більше. Це коли всі якось раптово, майже вмить робляться гарнішими й вищими, бо це притягає і зачаровує. Таке трапляється жахливо нечасто, і в цьому сенсі Києву просто пощастило на багато століть уперед. Чому саме він переміг у кастинґу і отримав право на проведення найкрасивішої з революцій, ми не дізнаємося ніколи. Напевно, він чимось усе-таки заслужив.
(Моя кохана Пат вигукнула своє «І любов!» просто в обличчя тим пацанам у бойовому спорядженні. Вони стояли навпроти, як кажуть у таких випадках, тісно зімкнувши свої шереги. Ці шереги могли стріляти, але могли й розступитися — не вгадаєш. Облич, до речі, за ґратами забрал на шоломах не було видно. Тому невідомо, чи хтось із них бодай посміхнувся на заклик Пат до любові. Як невідомо й те, чи справді наказували їм одягнути памперси. Усе діялось однієї з перших ночей, коли напруга ще видавалася надзвичайно високою — десь на підходах до президентського будинку, таке собі унаочнене вичікування у протистоянні — демонстранти і бійці спецпідрозділу, останні дуже схожі на хокеїстів. «Хлопці! — заманювали бійців помаранчеві дівчатка, — ідіть сюди, до нас! Тут у нас тепла їжа, кава і чай з термосів!». А моя кохана Пат гукнула їм навздогін «І любов!». Аж усі навкруги зааплодували. Можливо, це Пат врятувала мирний перебіг революції?).
Просто у ті дні й тижні саме в Києві розігралась одна з незбагненних містерій масового навернення людей у людське. Шкода лише, що воно виявилося не тільки масовим, але й тимчасовим. Точніше — настільки ж масовим, наскільки й тимчасовим. Здавалось, от воно прийшло — і відзавтра починається щось інше, життя після смерті, вищий ступінь буття. А виявилося, що воно прийшло і пішло. Воно — це майбутнє. Бо той страшенно короткий проміжок часу, про який я тут намагаюся ще трохи сказати, був моментом особливо інтенсивного переживання майбутнього. Інтенсивного — і в найкращому сенсі наївного.
Як добре бути наївним! Я бажаю всім вам хоч раз у житті таке пережити. Ви стрибаєте по схилах нижче Жовтневого (ого, досі ще Жовтневого!) палацу, з нічного неба сиплеться сніг. Унизу під вами, навколо вас і над вами — мільйон людей і всі вони жовто-гарячі. Це єдино можливий спосіб не змерзнути і не пропасти — бути гарячим. Отже, внизу під вами те, що зоветься Майданом, ви вже зрозуміли. А на сцені — ВВ і Скрипка, Скрипка й ВВ й рок-н-рол, і народна музика, бо Джимі Пейдж казав, що рок-н-рол це народна музика наших днів, і такого щастя ви не знали ніколи за всі попередні життя, а не те що за це одне-єдине дотеперішнє, і ваша дочка цілується з вашим другом, і коньяк, і чай з термосів, і коньяк, і Скрипка й ВВ й рок-н-рол, і Скрипка в зимовій з вухами донизу шапці носиться сценою, обіцяє «Весна прийде», і два пальці, розгалужені знаком перемоги, і все ясно, як два пальці, і ніяким танкам сюди не продертися, ніяким газам, ані спецназам.