Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики
Шрифт:
Це був перший містичний сеанс перетину. Другий трапився однієї з наступних ночей. Ми рвучко ходили Університетською від Академії й до Республіканського моста, туди й назад, багато разів, Нева державно текла праворуч, а потім ліворуч від нас — у залежності від напрямку нашої ходи. Я мав на собі коричневу вельветову куртку, щойно привезену з Праги (я нею пишався і від того майже її не знімав), а він — свого кожуха і смушеву шапку, ну звичайно ж. Кожух на ньому метлявся розіпнутими полами, а шапка все збивалася набакир, і він щоразу хапався за неї рукою, поправляючи. У шапці він носив зашитими дев'ять золотих рублів на чорний день. Поривчастий вітер надносив з того боку річки запах дещо підгнилих кавунів і динь. Усе місто, наче якийсь північний Херсон, було на той момент завалене кавунами й динями, їх не встигали розпродувати, вони катастрофічно падали в ціні, дійшло до однієї копійки за кілограм, але їх усе одно не розбирали, і вони залишалися гнити посеред північних ночей, звалені на купи під класицистичними колонами. Він дуже хвалив той
Ми мусили ходити туди й назад, бо Республіканський міст, як і Біржевий (тоді Строітєлєй), як і, зрештою, міст Лейтенанта Шмідта, було розведено. Ми потрапили до нічної пастки Васильєвського острова, відрізані від шляхів на південь (додому?) сірими невськими водами. Отак ми й ходили поміж його Академією та Біржевою площею, туди й назад. Я вже не пригадую, чи намагався читати йому якісь власні вірші — швидше за все не намагався, бо я б тоді на таке ще не зважився, навіть уві сні. Зате я розповідав йому про те, як у тролейбусах нам наступають на ноги прикрі ленінградські тьотки і як вони за це на нас визвіряються, і як, почувши, що ми розмовляємо між собою не такою мовою, вголос починають цим обурюватися, як і загалом всякими этими из провинции. Провінція — саме це слово! Вони завжди вживали слово «провінція» — так наче самі були мешканками Риму часів імперії. Ленінград — єдине на той час есесесерівське місто, де замість «женщина» казали «дама»: «Дама, пройдите на два шага вперед, а то из-за вас дышать нечем!».
Я входив у раж, мої історії нанизувались одна на одну, і всюди фігурували якісь перестарілі ленінградські — так отож! — дами, тобто перехожі і зустрічні бабуні, бабулі, бабеґи, блокадниці, процентщиці, таємні вбивці Раскольнікова. Вони встрявали в наші розмови, повчали, робили зауваження, не впускали нас до музеїв та равелінів, а якщо впускали, то вже ніколи не випускали назад, ніби цар декабристів. Одного разу (історія походила з 1979 року, з першої моєї вилазки до СПб) ми накупили нюхального тютюну у спеціалізованій крамниці («Не тютюну, а табаки», — виправив мене Тарас Григорович), так отож, ми накупили нюхальної табаки десь в околицях Чорної річки, де свого часу підстрелено Пушкіна, і пірнули там же в метро, а вийшли з нього, звісно ж, на Невському, звідки рушили ще далі вниз, до Фонтанки й Анічкового моста. Дорогою ми почали нюхати табаку. Ми схвильовано розривали пакетики і втягували її щосили, всіма своїми молодими ніздрями, всіма порами. Ми так жадібно накинулися на неї, бо у Львові її чомусь ніде не продавали, ані у Львові, ані в Києві, ніде. Ясно, що ми з незвички сильно розічхалися, всі як один, ми чхали і вмирали від сміху, бо як було стриматися — чхавка, сміх, істерика, розбухлі носи, соплі, сльози. І тоді одна з типових ленінградських бабеґ (ми її щойно обігнали, начхавши їй, мабуть, не хотячи на спину) заверещала нам услід голосом актора Мілляра, який у тогочасних фільмах-казках часто грав Бабу-Ягу: «Прекратить чихание! По Невскому идете!».
Він слухав і хитав головою в шапці зі смушу. Не знаю, навіщо я розповідав йому це. Можливо, я провокував його на Фінське Болото (ну, скажи, скажи ж хоч раз!), але він так і не сказав. А крім того, я прагнув його розвеселити. Мені здавалося, що виходить смішно, як у Гоголя з «Носом». Ну так, Невський проспект — це не він, це вже Гоголь. Вони поділили своє місто на райони і навіть на квартали, ці російські малоросійські писаки-класики.
Здається, він зник на світанку — як усі духи. На прощання просив не вірити полякам і особливо німцям, а триматися «свого, слов'янина, милого брата». Ще докоряв мені, що я, темнота необразованная, нічого не чув про питерский рокі, живучи в такому місті, не відвідую клубу на Рубінштейна, 13.
Я фізично відчув, як мені його тепер не вистачатиме. Коли я пишу «фізично відчув», то це слід розуміти як «ледь не заплакав».
Наприкінці жовтня ночі різко подовшали і на Ленінград лягла непролазна тінь балтійської зими. Хоча снігу ми так і не дочекалися. Та ніхто й не збирався дочікуватися. Ми востаннє продерлися якимись трамваями й автобусами, чимось іще через усе ще завалене напіврозкладеними, але вже підмерзлими динями й кавунами місто аж до Обводного каналу. Ми ледве встигли до свого талліннського вагону на Варшавському вокзалі. Щойно тепер, коли я дописую ці рядки, мені зненацька стає невимовно добре. Боже, в які чудові місця ти мене закидав! І як солодко нам кохалося в тому голоді й холоді, у тій воді, у тій красі, чистій геометрії, в добу імперії, нам з провінції.
ЛІНЦ, 2007
Суккуб, яка сама вигадала для себе це ім'я, пам'ятає про ту пригоду щось таке, чого я пам'ятати не можу. «У певний момент, чекаючи
Завдяки їй тепер я вже не забуду: готель, у якому вона чекала не менше восьми годин, називався «Мюльфіртельгоф». Суккуб замовила в ньому номер «Камасутра». Мабуть, її увагу притягла вивішена в інтернеті готельна реклама: «Камасутра — тисячолітнє мистецтво любощів, ідеальна кімната для закоханих! Облаштовано зі смаком: ліжко під балдахіном, доторк Індії». У німецькому оригіналі згадане ліжко під балдахіном називається Himmelbett — небесне ліжко. Слово «доторк» для більшого еротизму подається англійською, але, як усі іменники німецької, пишеться з великої літери — Touch. Ось яку винахідливу роботу виконали не знані мені рекламісти готелю, щоб нас до нього позаманювати.
Але поки Суккуб знемагала очікуванням у підбалдахінному просторі «Камасутри», приречена збуджуватися спогляданням, як вона це назвала, індійських паскудств, тобто настінного розпису з доволі відвертим зображенням анального злягання в давнину, я ніяк не міг потрапити на власний виступ. Мій перший літак запізнився саме настільки, щоб другий злетів у повітря вже без мене. Того пополудня він був останній між Віднем та Лінцом. Залишалося сідати в машину, що її люб'язно надали авіалінії, і наздоганяти на автобані те, що було втрачено в небі. Слово «люб'язно» я вживаю тут без крихти іронії, а слово «наздоганяти» — з великою домішкою сарказму. Бо наздогнати вже не вдавалося нічого — ані запланованого на пізній пополудень інтакту [64] , ані власного читання для нижньоавстрійської публіки в Будинку Адальберта Штіфтера в тому ж таки Лінці. Невдовзі з'ясувалося, що нижньоавстрійська публіка — не лише гостинна, але й по-ангельському до біса терпляча. Вони вже дізналися, що я втратив літак. Вони так само дізналися, що авіалінії люб'язно довезуть мене автомобілем. І вони вирішили чекати — попри щонайменше півторагодинну затримку з початком вечора.
64
Інтакт — інтимний акт, аналогія до «теракт» (терористичний акт). Водночас і внутрішній контакт.
Тут я, напевно, мушу дещо уточнити, щоб зняти можливі спекуляції. Насправді авіалінії подали мені свою службову чорну машину не тому, що я для них така важлива птиця, як і не тому, що аж так перейняті літературними вечорами в місті Лінці. Про Адальберта Штіфтера їхній водій теж нічого не знав, хоч і я не надто багато міг йому розповісти. Однак авіалінії зобов'язані доставити свого пасажира до кінцевого пункту у найшвидший спосіб, от і все. На заднє сидіння нашого авта запакувалося ще троє пасажирів, дві дами і сильно підхмелений, та все одно вельми інтеліґентний професор математики. Зрозуміла річ, то були поляки. Це випливало як з підхмеленості, так і з інтеліґентності. На відміну від мене, вони запізнилися з Варшави, а потрапити мали до Зальцбурґа. І тільки на цьому відтинку, поміж віденським летовищем Швехат і Лінцом, я з ними опинився, як це іноді називають колеґи-літератори, в одному човні. Професор, не тільки математик, а й видатний спелеолог, час від часу передавав мені почату пляшку «Фінляндії». Мені покращало. У мене зненацька з'явилися додаткові дві години життя. Я споглядав австрійські коров'ячі пагорби за вікном і вкотре думав про взаємозалежність людини та ландшафту.
(Гаразд, насправді я думав про Суккуб та про всі її ландшафти).
У цей час вона, перезбуджена спогляданням настінного розпису в кімнаті «Камасутра», могла виходити на прогулянку Ґрабеном. На ній напевно був той її бандитський капелюх, і навколишні албанці напевно зачіпали її хто криком, хто поглядом.
Коли о восьмій двадцять ми загальмували перед Будинком Штіфтера в Лінці, пляшку «Фінляндії» було спорожнено лише наполовину. Завдяки цьому я радше без проблем розшукав залу, в якій мене дочікувалося з півсотні людей. На мою появу вони зааплодували так гучно, ніби я приніс їм вістку про безсмертя душі. Я відчув себе закривавленим героєм битви, що крізь ворожі шрапнелі все-таки пробився до розташування своїх.
Цікаво, що робила Суккуб, поки я читав ті два уривки з «Московіади»? Ходила берегом Дунаю і змушувала арабів озиратися?
Найгірше, що ми з нею мешкали в різних готелях. Мені було замовлено «Вольфінґер» — той, що в самому центрі на Гауптплятці. До речі, тепер я знаю, звідки в поезіях Петра Мідянки взялося слово «гоп-пляц». Але це принагідно.
О дев'ятій двадцять я нахабнувато запропонував публіці розходитися. Але в неї виявилося до мене ще багато запитань. Я відповідав на них до за чверть десята, після чого з'явилися нові запитання. Вони виникали з моїх відповідей на попередні. Я вже бачив, як довга вервечка тамілів так і тягнеться слідом за Суккуб — повз індійський ресторан «Тадж Махал», уперед, усе ближче до її готелю. Я навіть бачив, як роздуваються в них ніздрі. Перед тим я ніколи не бував у Лінці і, відповідно, не міг знати, що в ньому є саме цей індійський ресторан. Але в ту мить я бачив його цілком виразно — і вивіску, і світильники, і столики надворі. У своїх відповідях я робився надміру різким і, мабуть, поверховим. Публіка все одно поаплодувала на завершення. «Зрештою, можемо ще поспілкуватися з нашим гостем у фойє при келиху вина», — оголосила господиня вечора.