Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики

Андрухович Юрий Игоревич

І поки я, граючи вилицями, уявляв собі, як десяток індусів уже кружляє довкола Суккуб у готельному номері, повільно роздягаючи її, якийсь ученого типу хлопчина з келихом вина взявся настирливо переконувати мене, що капіталізм — це нудно, а Захід — жахливо. Хоча ні, швидше навпаки: капіталізм — це жахливо, а Захід — нудно. Я не став би йому заперечувати, навіть якби не мусив нікуди і негайно бігти: мені справді було і жахливо, і нудно. Свій келих вина я випив двома ковтками. Добре, що австрійці подають вино ахтелями. [65]

65

Від

німецького Achtel, себто одна восьма — сто двадцять п'ять грамів.

Коли я врешті вирвався в густе червневе смеркання, мене вела вже тільки інтуїція. Ну, можливо, ще нюх. Я йшов на запах Суккубових соків, що в цю мить рясно потекли з неї під дією індійських пестощів і паскудств. Це притягало навіть сильніше, ніж моя улюблена річка. Я взяв цілком правильний напрямок — від Дунаю. На Адлерґассе я справді побачив «Тадж Махал», знаменитий індійський ресторан. Це зміцнило мене в моїх запалених візіях. Але домчавши до Ратгаусґассе, я збився зі сліду і замість продовжувати шлях уперед, повернув у ту ж таки Ратгаусґассе праворуч.

Лише через два місяці я зрозумію, навіщо це трапилося.

Я щосили гримотів по асфальту (бруківці?) своєю торбою на колесах, і це змушувало час від часу озиратися кількох підлітків переді мною. Судячи з їхнього силуваного й дурнуватого реготу, вони випили цього вечора більше ніж по кухлеві пива і їм тепер хотілося виглядати сильно вгашеними. Проте серед них був один, що дійсно був таким. І він ішов дуже непевно, спотикався й анітрохи не реготав. У мить, коли я обганяв їх, уже зовсім поруч із Гауптплятцом, він не спиняючи своєї лунатичної ходи почав блювати — просто перед собою, фонтаном. Ні, він не обляпав мене, справа не в цьому. Просто мені зробилося до щему жаль його. Тому я так і запам'ятав це блювання — бо мені зробилося жаль, що вони всі з нього тепер іржуть і він такий самотній, п'яний та нещасний у цій компанії начебто друзів.

Уявіть собі, через два місяці я знову опинився в Лінці, на тому ж місці. І я побачив там сліди того його блювотиння! Через цілих два місяці! То було схоже на простягнуту звідкись із темряви руку. Ні, я не шукав їх — просто, впізнавши місце, я глипнув на асфальт — і на ньому все ще були сліди, сліди плям від його блювотиння. Це змусило мене пригадати все інше: як зі своєї кімнати в готелі «Вольфінґер» я врешті набрав номер Суккуб, і як почув у слухавці її вологий і вже дещо хрипкуватий голос.

ЛІСАБОН, 2000, 2005

Іноді в цій книжці трапляються міста, які свого часу зазнали землетрусу. Великий Лісабонський землетрус 1755 р. стався рівно через 399 років після Великого Базельського. Число 399 видається мені значно цікавішим, ніж, наприклад, 400. До того ж воно значно самобутніше, ніж 999 чи тим більше 666. Таким чином, навряд чи тут обійшлося без творчої присутності Верховного Дизайнера. Ця трійка у поєднанні з двома дев'ятками є цілком неповторною особливою конструкцією.

Першого разу в Лісабоні ми відокремилися від нестерпної решти на Праса до Комерсіо, де всіх зігнали до вельми дорогої ресторації з Фернандо Пессоа на фотошпалерах. Ми вислизнули з неї лише вп'ятьох і щасливо рушили куди очі бачать. Насправді про те, куди ми йдемо, все знали поляки. Тоді я вперше в житті почув слово «Альфама». Я почув його ще за сніданком у готелі, і потім воно вже не відпускало: Альфама, Альфама. Арабські слова, наче реп'яхи, мають особливу здатність чіплятися. «Альфама», — повторив я рівно через п'ять років і п'ять місяців, коли Пат запитала мене в Лісабоні, куди нам іти. Рівно п'ять років і п'ять місяців сиділо в мені це слово, очікуючи

своєї миті.

Отже, першого разу ми брели вп'ятьох — здається, Мадаленою — вгору і невдовзі опинилися на тих сходах коло Сан Крістуво. З Яцекових мап випливало, що ними можна дістатися підніжжя замку, а звідти однією-двома-трьома звивистими альфамськими вуличками зійти вниз до Великої Води, яка, щоправда, аж ніяк не була океаном. Проте і річкою вона вже не була.

Але я про сходи. Там є такий майданчик після першого маршу, де на стіні великими негарними літерами наспрейовано PORTUGAL IS CURSED BY GOD. Усіх нас той напис жахливо потішив: Бог прокляв Португалію? Гагага!!! А що нам казати про нашу засрану Польщу?! Гагага!!! А нам тоді що про нашу факінґ Юкрейн? Цілком непогано бути настільки проклятим, як ця Португалія! От так прокляття — подарувати найкрасивіше місто на світі, нас би він так прокляв. Ну, і тому подібний пожвавлений обмін думками.

Рівно через п'ять років і п'ять місяців ми з Пат опинилися на тих самих сходах. З неба періщило, але ми все-таки піднімалися, бо нас тягнула і вабила Альфама, ми сліпо йшли на запахи цього арабського слова. Ні, я не мав жодної певності, що ми йдемо правильно — стількома всілякими сходами довелося підніматися і збігати від того першого дня в Лісабоні. Але подолавши нижній марш, я переконався, що все гаразд. Я попросив Пат негайно вислати до АБо есемес із текстом PORTUGAL IS CURSED BY GOD — обов'язково великими літерами. «Він зрозуміє», — запевнив я. Не пригадую, чи вона мене там сфотографувала.

Той напис, можливо, й досі на своєму місці. Не виключаю, що іноді його замазують, але невдовзі він з'являється знову. У ньому міститься надзвичайно важливе послання. Якби Верховний Дизайнер дозволяв кожному з нас перед народженням поїздити світом і вибрати собі батьківщину для майбутнього життя, то я вибрав би саме це красиве місце, де прокляття нічим не різниться від благословення, а є лиш однією з його форм.

ЛОЗАННА, 2004

Нашу з Пат раптову появу того дня в Лозанні інакше як великим стрибком не назвати. Ми зістрибнули з понад півторатисячної верхотури Морґетену, де нас гостив у своєму високогірному притулку, чомусь названому рестораном, добряга-сировар Хриґу з усіма своїми биками й коровами. Був початок липня. На Морґетені затяжні холодні дощі змінювалися короткочасними снігопадами. Анна, сироварова дружина, з жалощів подарувала нам цілоденні залізничні квитки, на яких можна їздити всієї країною в будь-якому напрямку — куди очі дивляться. У цьому випадку — очі машиністів, ясна річ.

Тож із Обервіля ми пустилися спершу в Рарон — звісно ж, заради Рільке, бо я всюди де можу нав'язую відвідини його місць. А в Рароні він похований, тобто це вже таки дійсно його місце, персональне, на яке ніхто інший не зазіхне. До того ж, судячи з розташування могили, Рільке, довершений естет, шаман і сноб, сам його собі добирав, орієнтуючись на красу гірської панорами.

Після пронизливого (в усіх сенсах) Морґетену і помірного (тільки в сенсі кліматичному) Рарону ми надумали вирушити до Женевського озера. Отам і виявилося, що ми зненацька стрибнули в зовсім іншу країну — з виноградниками, платанами, пальмами, французькою мовою і більш як тридцятиградусною спекою. Дві години, два потяги, одна пересадка, здається, у Сьйоні — і нова країна. Колія пролягла над самісіньким озером, його узбережжям. У Монтре ми встигли побачити готель, з якого Набоков протягом останніх сімнадцяти років життя виходив (панама, шорти, сачок) на лови метеликів. Потім була ще станція з дитячою назвою Веве. А тоді вже Лозанна. От у ній ми й зупинилися.