Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики

Андрухович Юрий Игоревич

Про атлантичних же вугрів у підземній річці міської каналізації — написати окремий роман: дорога вугря із Сарґасового моря до Шацьких озер та Бузького басейну з Полтвою, а потім назад до океану — це друга «Одіссея» чи ще один «Улісс». Або принаймні такий от вірш:

Це здається мені цілком імовірним — Львівська опера зводилася безпосередньо над свіжо замурованою річкою, до певної міри її можна вважати гігантським річковим нагробком чи навіть мавзолеєм. Але

в такому разі найчутливіші з музикантів, потрапивши до оркестрової ями, не можуть не чути (на те в них і слух), як задушливою темрявою всередині труб, наповнюючи їх трепетом і гудінням та ледь не стогнучи, продираються в єдино можливому атлантичному напрямку все ті ж вугрі. Відомо, що вугрі здатні виживати навіть у каналізаційних трубах, таким чином подаючи мешканцям міста не тільки надію, але і приклад.

Іноді може здаватися, наче Львів — передусім підземне місто. Тобто найсуттєвіше в ньому продовжує натужно існувати десь глибоко під нами. Оркестрова яма оперного театру є в такому разі чимось на зразок перехідного простору, почекальнею або приймальнею, нижче якої вже тільки води Стіксу.

За двома морями поженешся — до жодного так і не добіжиш. Міжмор'я Львова обернулось його безмор'ям. У середині кожного липня 80-х ми ритуально-п'яно кружляли нічними подвір'ями уздовж давньої вулиці На Рурах, силкуючись бодай у темряві вибрести на рештки водяних млинів і старого причалу. Нам пахло водою й намулом і здавалося, наче зараз ми побачимо Волоський місток зі статуєю Св. Івана, перейдемо на правий берег і заляжемо в його очеретах. Малі купецькі вітрильники з Ґданська та Любека нечутно проходили повз нас усталеним водним шляхом Полтва — Буг — Нарев — Вісла — Балтика. Сіль ішла в обмін за бурштин, а карпатський ялівець за карибські прянощі. Велике морське минуле Львова не встигало за нами й лишалося далеко позаду.

Туга за ним усе ще відлунює: наприклад, назвою вулиці Чорноморської в самому серці Старішого Міста. Не Старого, а ще Старішого — того, що в околицях Старого Ринку, де до неї прилягає вулиця Рибна.

Безмор'я Львова обернулось його безводдям. Вода стала драмою і кармою. Буття стало побутом, нудотною боротьбою з унітазами й помиями, вичікуванням і наслуханням коли подадуть коли перекриютьі врешті — тягучим скрапуванням годин і років серед гір немитого посуду та переповнених попільничок, з каменем у горлі і піском на зубах. Життя стало вмиранням у ніколи не праних липких постелях. Сморід виявився непозбувним елементом побуту, він заповз до помешкань, як до в'язничних камер, і вже не покинув їх.

Саме у Львові я вперше зрозумів суть вислову «наловити води». Це таки справді були лови, це вічне наповнювання ванн з іржавими патьоками на стінках, ці всюди понаставлювані й повні по вінця відра й тази. Це було полювання на воду і захоплення її в полон. А потім відпускання — униз, у труби каналізації, до вугрів і щурів, до підземного порту в гирлі великої річки, додому.

Місто-перехрестя

За цим значенням не тільки перетини просторів, але й часів. Отже, перехрестя є так само й нашаруванням. Перелік давніх торговельних шляхів, що в той чи інший спосіб дотикали Львова, не вмістився б на сторінках цієї книжки. Львів було вигадано не тільки посеред віків, але й посеред земель. Купецтво з Європи просувалося через нього до Азії, купецтво з Азії до Європи, хоча в ті часи ще ані Європи, ані тим більше Азії не знали, а знали винятково Старий Світ. Утім, якраз існування Львова й визначило подальший поділ континенту на Європу та Азію.

Місто розташували настільки бездоганно, що ані валки з Британії до Персії, ані валки з Кореї до Португалії не могли його оминути. Дістатися з Москви до Риму, як і з Амстердама до Бомбея, можна було тільки через нього. При цьому не всі подорожні просто зупинялись у цій точці перетинів. Деякі зненацька вирішували залишитися в ній назавжди. Серед них, зрештою, не тільки купці, а й мандрівні

музиканти, проповідники, дезертири більшості армій, шпигуни, віщуни, вчені, вчителі, цілителі, втеклі невільники і вільні втікачі. Одного разу я вже намагався скласти перелік їх усіх, але змушений був зупинитися, усвідомивши його нескінченність.

Коли в середині XIX століття австрійська верховна інженерія вибирала місце для головного залізничного вокзалу, то рішення далось їй без вагань. Головний вокзал було зведено на лінії Головного європейського вододілу, що означало висоту у 316 метрів над рівнем обидвох тутешніх морів. Хоч у слові «водо-діл» другий корінь має вказувати на ділення й поділи, я волів би ще раз піти від протилежного. Вододіл, ця геологічна складка на земній поверхні, може уявлятися не тільки рубцем, але і швом. Тим, що зшиває, стягує докупи, з'єднує.

Тому Львів (про це я вже писав) є спільним зусиллям як Заходу, так і Сходу. Тепер додам, що Півночі і Півдня також.

Найкраще це можна передати в романі про те, як дивні метафізичні купці, засівши в якійсь універсальній львівській корчмі, по черзі виступають із розповідями про найдальші світи. Вони утворюють коло, і кожен наступний підхоплює розповідь попереднього, зачепившися за котрийсь із мотивів. Головне, щоб цей ланцюг розповідання в жодному разі не переривався. Щойно це станеться, як усе зникне, розвіється й розсіється. Таким чином, роман не матиме ні кінця, ні початку, його можна буде читати з будь-якої сторінки, найважливіше — звершити цикл і знову дійти до неї, після чого виявиться, що на тому місці вже якась інша історія, бо поки читач пересувався по колу, деякі оповідачі пішли геть разом із власними історіями, на їхньому ж місці з'явилися нові. Такий роман може помістити в собі все — як може помістити його Львів. Назва роману — «Ротації».

Місто-цирк

Усіляке перехрестя притягує до себе дивні видовища (т. зв. дивовища) і дивних людей. Місто Львів не просто притягальне — воно усмоктувальне.

Почалося з жебраків і калік. Вони, ніби виконуючи якусь таємну місію, протягом кількох перших століть насповзалися до Львова настільки масово, що міській управі довелося віддати їм цілу Калічу гору, де їх утримували у клітках ліліпути (взимку їх розбирали по монастирях і лікарнях). Від міста їм належалися недільні та святкові обіди, неминуче супроводжувані кількома бочками підсолодженого спиртом волоського вина. Вдячне жебрацтво влаштовувало у відповідь міщанам блазенські процесії («калічі маніфести») з потішними танцями безногих на площі Фердинанда. Не меншою втіхою для львів'ян виявлялись і жебрачі концерти («хори кальварійських дідів») у супроводі квартету сліпих віоліністів, підсиленого портативним похідним органчиком, трофеєм з-під Ґрюнвальда.

Золоті віки Львова збігаються в часі з епохою великих географічних відкриттів, коли мешканці Старого Світу ошелешено з'ясували для себе, наскільки екзотичним є реальне буття. Тоді ж під міськими мурами починають з'являтися перші поодинокі менеджери зі своїми дивами на показ. Хтось возив у клітці на колесах дикуна-індіанця, хтось пару лемурів, а хтось іще — фургон, заповнений мінералами, молюсками й ембріонами. З кінця XVI століття особливим розпорядчим актом їм дозволяють заходити в місто. Що стосується пересувних звіринців, то їм трохи згодом відвели достатньо простору на Погулянці (тоді ще не парк, а приміський ліс). Там вони могли безперешкодно напувати тварин із джерел Полтви, а точніше її притоки Пасіки. Починаючи з другої чверті XVII століття, Погулянка, ніби тропічні джунглі, сповнюється ревінням і вищанням сотень фантастичних істот. Гіпопотами, слони й носороги витоптують ущент її зелені галявини. Пантери і гепарди стрибають по деревах. Папуги й мавпи влаштовують багатогодинні тріскотливі пересварювання у верховіттях.

Приблизно в той самий час, тобто ближче до середини XVII століття, у Львові вперше зупиняється мандрівний цирк «Ваґабундо» — напрочуд барвисте інтернаціональне зборище всіляких унікумів, яке відтоді ще протягом трьохсот років не покидає меж Центральної Європи, іноді, щоправда, зникаючи на цілі декади. Усе, що загалом відомо про цирк, можна викласти кількома реченнями. Його структура була династійною — таким чином, його актори століттями носили одні й ті самі прізвища. Директори ж завжди призначались Інвестором [68] , особою, що її ніхто й ніколи не бачив: кажуть, наче вона заправляла всім, сидячи безвилазно десь у швейцарському кантоні Валліс, на батьківщині циркового ремесла. Останній з директорів, Ананда, вчинив нечуваний переворот і, скинувши тодішнього Інвестора, заволодів цирком особисто. Але це трапилося напередодні остаточного краху, коли всій трупі довелося рятуватися від політичних репресій утечею за океан.

68

Деякі знавці схильні пояснювати поняття Investor як InWestor — той, що на Заході.