Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики
Шрифт:
Роман про їхні останні часи міг би називатися просто — «Цирк «Ваґабундо».
Починатися ж він міг би так: «Аномалії мандрували світом і ніяк не могли оминути Львова. Аномалії тяглися до найбільшої аномалії, що звалася Львовом».
З Лемового «Високого Замку» випливає, що він у своєму дитинстві бачив останніх могікан з «Ваґабундо». Він пам'ятає, як «подвір'ями того часу кружляли незліченні штукарі, пожирачі вогню, акробати, співаки й музики, а також справжнісінькі катеринники, з котрих не один мав навіть папугу, що витягав папірці з ворожбою». Річ у тому, що на описуваний Лемом період від цирку було відлучено певне число акторів.
Відлучені самозванці (саме про них роман) заволодівають цирковим архівом, у якому зібрано:
магічні інструкції щодо чаклунських і гіпнотичних
десятки мап, саморобних і друкованих, із зазначеннями місць, де закопано найлеґендарніші скарби;
тисячі сторінок компромату на чільних міських діячів і політиків усіх епох;
інша езотерика — як наприклад, чарівні палички, вінілові диски з голосами духів, відьомські люстерка, в яких можна оглядати порноролики, корені мандраґори, зібрані під шибеницями на Гицлівській горі.
Архів цирку «Ваґабундо» увесь міститься в одній валізі. Зрозуміло, що це найцінніша валіза на світі.
Тут знову доречно згадати свідчення Лема, який пише про «мініатюрні мандрівні цирки від чорного ходу, що здатні поміститися з усім реквізитом (фехтувальні булави, гирі, меч для ковтання) в одній-єдиній, до того ж добряче потертій валізі із штучної шкіри». До речі, такі валізки я бачив ще наприкінці шістдесятих. Але тоді їх носили вже тільки божевільні.
За валізою з архівом, ясна річ, полюють. При цьому існує щонайменше чотири сторони, які прагнуть її перехопити. Це служба безпеки, приватне детективне бюро, індійський брахман-проповідник і нащадки першого Інвестора. Самозванці, яким щоразу вдається вислизнути і замести сліди, врешті настільки заплутуються у власних конспіративних заходах, що гублять валізку десь на міському звалищі неподалік Збиранки і Грибовичів, де її розтягують бомжі.
У романі місто перетвориться на перманентний гіпнотичний сеанс або суцільний атракціон, підозріло дешевий і демократично загальнодоступний, з парковими оркестрами, джазом, першим звуковим кінематографом та механічними ляльками. Місто в романі — це запаморочливі каруселі, палац привидів, бочка сміху, криві дзеркала, незліченні кіоски та кабінети, де скуповуються наївні й зачаровані душі приміського пролетаріату.
В останній сцені цирк виявиться блошиним, а всі перипетії роману — галюцинацією хворого скарлатиною школяра, що прогулюючи уроки в луна-парку, забрів до павільйону розваг і задивився на шоу дресированих бліх.
Львів і гроші — вічна тема.
Гроші йдуть назирці за спокусами. Якщо місто наповнюється спокусами, то в нього входять гроші. Що більше спокус — шинків, борделів, цирків і казино, то більше грошей. Після того як досягається певний пік, це починає діяти у зворотному напрямку. Спокуси породжують гроші, а гроші спокуси. Відтак вони, спокуси і гроші, вже ототожнюються. Нагромадження грошей перестає означати що-небудь і стає самоціллю, відвадити від якої не може ні смерть, ні інфляція. Саме це і трапилося зі Львовом. У ньому гроші відокремилися від буття і звелися над ним своєрідним абсолютом.
Насправді ж у силу свого розташування в нещасливій частині світу Львів є переважно бідне місто. Бути перехрестям усіх торговельних шляхів, як виявилося, не означає всерйоз розбагатіти на цьому. Особливо коли переходиш з рук у руки (ще один Київ?) по дванадцять разів за століття, і ці рукилиш те й роблять, що обдирають тебе до останньої нитки.
Культ грошей і бідність є дуже небажаним поєднанням.
Саме через нього у Львові змістився фокус цінностей і спокусами почали вважати те, що насправді є засадничими людськими потребами — дах над головою, вода у крані, опалення, мінімальна влаштованість побуту. Махлювання з цими потребами виявилось улюбленою справою багатьох поколінь. Так у Львові виник цілий клас мешканців міста, що тільки й існують з обману подібних до себе невдах. Дорожнеча Львова, нічим не виправдана й нахабна, була провідною темою всіх без винятку листів, депеш і звітів, що їх завжди розсилали й досі розсилають по всіх усюдах шоковані прибульці.
Я
(До речі: так і перекидається ще один місток до першого зі згаданих міст — через шахрайство. І все ж наскільки венеційське шахрайство є зрозумілим та прийнятним, настільки львівське абсурдним. А якщо так, то це вже мистецтво для мистецтва, тобто шахрайство для шахрайства).
Але якби мова йшла тільки про дорожнечу! Справою честі для кожного маклера зі Львова є не тільки якнайбільше здерти, але і якнайбезбожніше обвести круг пальця.
Львів поза будь-яким сумнівом є містом із власним кримінальним обличчям. Його дослідники [69] проте відзначають суттєве переважання м'якої (лагідної) злочинності, зосередивши її в чотирьох різновидах:
уже згадане щойно шахрайство в його максимальній амплітуді — від краплених карт і до продажу помешкань, що їх не існує у природі,
фальшування, підробки — і навіть зовсім неочікуваних речей; не тільки монет, коштовних каменів чи цінних паперів, до чого всі звикли, але й, наприклад, воску, олії, перських килимів, рідкісних рептилій, кокаїну, інших ліків,
69
У цьому випадку — Андрій Козицький і Степан Білостоцький, автори надзвичайно інформативної розвідки «Кримінальний світ старого Львова» (2001).
хуліганство,
проституція.
Не знаю, чи два останні загалом належать до злочинності — на мій погляд, самі по собі ні, хоч ситуативно й межують із нею. Натомість я додав би сюди ще й п'яту лагідну форму — убивство через отруєння. Вона, хоч і може розглядатись як підвид фальшувань і підробок, в силу фатальності своїх наслідків набуває цілком самостійного значення. Саме в ній міщани Львова досягли протягом століть особливої філігранності, що завдяки їй скоєні ними отруєння офіційно такими навіть не вважаються. Існувала б їхня справжня статистика — ми б жахнулися.
Безпосередніми виконавцями цих злочинів є зазвичай рідні та близькі жертв. Натомість усе необхідне — консультаціями починаючи і вбивчими препаратами закінчуючи — вони отримують від групи шкідників-аптекарів, які здобувають на цьому захопленні місцевої людності неабиякий зиск.
У романі під назвою «Летарґія» молодий амбітний детектив із Відня, права рука директора міської поліції Леопольда фон Захер-Мазоха Старшого, звертає увагу на підозрілий ланцюг із п'яти-шести смертей. Знані міські достойники один за одним покидають цей світ за вельми схожих обставин — вони просто засинають і не пробуджуються. Лікарі щоразу констатують серцеву недостатність, але нашого детектива такий висновок не влаштовує. Тим більше, що він правдами й неправдами, зіштовхуючи лобами ближчих і дальших родичів, усяких інших спадкоємців, єврейських та вірменських лихварів, добрих католиків, заздрісних уніатів, а найголовніше — аптекарів-конкурентів, натрапляє на слід одного й того ж рідкісного фармацевтичного препарату, що ним начебто користувалися від якихось болячок померлі. Детектив-герой випробовує його на власному організмі, прийнявши мінімальну дозу — і прокидається вже у труні під свіжо висипаною могилою на Личаківському цвинтарі. Значить, його так само взяли за померлого і поховали! Готовий до такого розвороту подій, він попередив кількох підлеглих, аби на випадок його можливої смерті «від серцевої недостатності» про всяк випадок поклали у труну сокиру й заступ. З їхньою допомогою він серед глупої цвинтарної ночі виламує віко і відкопується. Таким чином, у нього в кишені склад злочину. Він рішуче добивається згоди генерал-губернатора на ексгумацію всіх п'ятьох чи й шістьох тіл. Кожне з них знаходять у драматично перекрученій позі, що свідчить про поховання живцем. Відтепер шлях до істини відкрито _ хімічний аналіз укупі з нескладними слідчо-процесуальними діями швидко приводять на лаву підсудних злочинну групу т. зв. «лаборантів» з аптек «Під чорним орлом» та «Під золотим оленем». Однак не це головне.