Ловці манекенів
Шрифт:
– Авжеж, наші суботники, – відповіла з усмішкою.
– Суботники?! Ваші?! – вражено витріщився на Макашину.
– Ой!… – і буфетниця затулила рота долонею, щоб не засміятися. – Ви ж подумали… Ми так називаємо щосуботніх завсідників.
Євген справді подумав: Шейха, Бірона і Апостола втягли до секти суботників. Однак Римма Полякова вказала на вірний слід – трійця відвідувала кафе.
– Із якого часу вони стали «суботниками»?
– З грудня, – Макашина ще раз переглянула фотокартки й повернула їх
– Що вони тут робили?
– Як що? – здивувалася буфетниця. – Пили, танцювали.
– Пили?!
– Брали дві пляшки шампанського, цукерки, шоколад, ковбасу або буженину. Оце й усе.
– А хто платив?
– Отой, – кивнула на його піджак, куди він поклав знімки. – З примруженими очима.
Значить, розраховувався Шейх. Цікаво.
– О котрій годині вони з’являлись і коли залишали кафе?
– О восьмій вечора і йшли о десятій. Поводилися пристойно, не так, як деякі.
В суботу у них тренування о 17.00. Отже, після нього поспішали в кафе. І тут вони зарекомендували себе зразковими юнаками. Але пили вино – порушували спортивний режим, й ніхто про те не відав, навіть батьки не помітили, не почули запаху алкоголю. Далебі діти верталися додому, коли всі спали або чимось займалися. Принаймні не було підстав для тривоги: скрізь хлопців вважали вихованими, і вчилися вони добре.
– Коли ви їх бачили востаннє?
– Минулої суботи.
– До них ніхто не підсідав?
– Ніколи. Вони завжди кладуть на вільний стілець свої сумки.
Авжеж, бо з тренування. Куди ж подіти спортивні й борцівські костюми, рушники? Без сумок їм не обійтися.
– Ви не помітили в кафе чи поблизу кульгавого хлопця з ціпком, високого, чорнявого?
– Ні. А ось той, з примруженими очима, іноді виходив надвір.
– І надовго?
– На кілька хвилин. Якось вибігла в коридор подзвонити додому, а він стоїть з чоловіком і лічить гроші.
– З яким чоловіком? – Євген напружився. – Чиї гроші?
– Мабуть, того хлопця. А чоловік мені незнайомий.
– Який він з себе? – силкувався приховати збентеження.
– Невисокий, кремезний, сивий, років сорока.
– Поліно Никодимівно, згадайте, коли це було?
– Десь на початку березня. Він ще тримав у руці світлого плаща.
– У вас гарна пам’ять, – похвалив її Тополюк.
– А непогана. Невже хлопчики щось накоїли? – поцікавилась, лукаво схиливши голову на плече. – У нас є кілька завсідників. Підозрілі типи: молоді й, видно, ніде не працюють, а гроші мають.
– Ми перевіримо. Ці троє – школярі, а ви їм шампанське… – докірливо мовив.
– Школярі?! На вигляд – дорослі хлопці! Учням не продають ні вина, ні цигарок. Хіба я не знаю? У самої двоє ростуть, – ображено насупилася буфетниця.
Євген вдав, що не помітив її образи, і запитав:
– А більше вам ніщо не впало
– Незвичне… Вони приходили самі, – охоче розповідала буфетниця, напевне, знудилась без роботи або любила поговорити. – А танцювали з чужими дівчатами. І ви знаєте, хлопці не заперечували. Косували на них, а не чіпали. Аж чудно. У нас трапляється: зчинять бійку, наче півні.
Звісно, їх боялися – дзюдоїсти. Серед молоді інформація про спортсменів поширювалася швидко, особливо про штангістів, борців, боксерів. Вони користувалися неабияким впливом і авторитетом. Але чому Шейх запросив у кафе Римму, хоч доти й після трійця навідувалася сюди без дівчат? Напевне, справді йому подобалась однокласниця. Нічого дивного: вже починають дружити з шостого – сьомого класу. А він ні з ким. Тільки брошку – золотий вітрильник – Риммі…
– За який столик сідала трійця?
– За той, де ви сиділи, – кивнула в залу Макашина й додала: – Ви обідали на місці хлопця, що лічив гроші. Він завжди сідав обличчям до входу.
Обличчям до входу… Тополюк так сів з метою відразу побачити нового відвідувача. А Шейх?…
– Поліно Никодимівно, сивий заходив до зали?
– Я його тут не помічала.
Дивлячись на мозаїку, Євген перебирав у пам’яті відомості, отримані від буфетниці. Вона Кривого не бачила, натомість з’явився сивий. При ньому Шейх лічив гроші. Думав, чого не запитав у буфетниці… Відчував: факти, повідомлені Макашиною, вагомі. А що скаже слідчий прокуратури Бухов?
– Спасибі, Поліно Никодимівно.
Тополюк вчасно закінчив бесіду: до кафе завітав гурт пляжників – хлопці і дівчата, веселі, розпалені сонцем. Відразу подалися до буфету по холодні напої. А Надія, мабуть, знову сидить у кімнаті свого гуртожитку й читає якусь книжку. У неї часто псувався настрій від набридливого приставання хлопців на вулиці, в тролейбусі. Їх тягло до Надійки, наче магнітом. Соромно признаватись, але іноді Євген ревнував її.
У коридорі набрав номер телефону Бухова.
– Слухаю, – озвався Денис.
– Ти нікуди не йдеш? – запитав його.
– Чекаю тебе, Євгене, на таємну вечерю.
Таємна вечеря не мала ніякого відношення до славнозвісного розпису-картини Леонардо да Вінчі. Слідчий так називав щоденні підсумкові розмови про справи, які вів.
11
Тополюків годинник «Восход» показував 17.05. Євген підіймався сходами прокуратури. До вечора доволі часу, їхня розмова, сподівався, не затягнеться й він ще встигне з Надійкою піти в кіно. А завтра неділя, може, й вдасться позагоряти на пляжі. Звичайно, якщо нічого не трапиться. Гай-гай, скільки вже тих планів за роки служби неждано-негадано полетіло шкереберть?! Краще наперед не загадувати, щоб не розчаровуватися.