Ловці манекенів

Тимчук Віктор

Слідчий навмисне згадав про «дипломат». Хай Апостолов не думає, що їм нічого не відомо. І Аркадій сіпнувся – підвів голову й ошелешено зиркнув на Бухова. Мати поклала руку на синове плече, стисла його, мовби закликаючи до відвертості.

– Свій «дипломат»… – пробелькотав Аркадій. – Я… я не бачив, коли він віддавав.

– Поруч стояв і не бачив? – глузливо звів брови Денис. – І не помітив «дипломата» в Ігоря, коли разом йшли додому?

– Аркашо, що ти кажеш? – змученим голосом, благально втрутилась у розмову мати. – Ти ж не сліпий. Кажи

правду. Мені соромно слухати, як ти… Що зробив твій Шейченко? Що? – силкувалась повернути до себе сина, однак він ворухнув плечем – і її рука безсило впала на диван.

– Чого ти присікалася до мене? Чого? – обурився Аркадій, витріщившись на матір. – Нічого поганого Віталій не робив!

– Але ж ти… неправду про «дипломат», – стурбовано зауважила Антоніна Павлівна. – Аркашо, сину…

Насупившись, він мовчав. Тополюк і Бухов зрозуміли: Біронський і Апостолов домовились не казати, куди після уроків пішов Шейченко. Коли ж встигли? Телефону в Аркадія нема. У Євгена майнув здогад, чому так поводились товариші Шейченка.

– Гаразд, Аркадію, – слідчий легенько поляскав пальцями по столі. – У Віталія не було ворогів? Ніхто не гострив на нього зуба? Між хлопцями трапляються суперечки.

– Віталій ні з ким не заводився, – неохоче видушив з себе Апостолов. – Лише на змаганнях. Але ж це спорт: той виграв, а той програв. Чого ж гострити зуби?

– Авжеж, – погодився Денис. – У спорті все ясно. Згадай, може, є серед ваших знайомих Кривий?

– Кривий? Ні, нема.

– І не чув такого прізвиська, не зустрічав кульгавого хлопця? – запитав Тополюк.

Аркадій зиркнув на нього, засовався, зручніше вмощуючись, і відвів погляд убік. Денис теж помітив його збентеження. Одначе юнак заперечливо похитав головою і відповів з нотками кепкування:

– Хіба мало кульгавих у місті? Я не звертаю на них уваги.

– Просто місто кульгавих, – іронічно зауважив Тополюк.

– Я бачила кульгавого хлопця, – несподівано мовила Антоніна Павлівна.

– Де? Коли? – випалив Бухов, не приховавши своєї зацікавленості.

Аркадій сердито глипнув на матір.

– Якось біля кіоска «Союздруку», що напроти школи. А оце… – Апостолова на мить замислилась і продовжила: – Тиждень тому в дубовому гаю коло горба. Я ходжу на завод через гай. Так значно ближче, і свіже повітря.

– Який з себе кульгавий? – пожвавішав Бухов.

– Який?… Молодий, років двадцять шість, високий, чорнявий, волосся довге і зачесане назад, із сірим ціпком, – Антоніна Павлівна, говорячи, стривожено поглядала на спохмурнілого сина.

Справді, навпроти школи, де вчилася трійця, розташований газетний кіоск, коло нього ще й лава. Високий, чорнявий, волосся зачесане назад, сірий ціпок… Досить прості особливі прикмети. Чого Кривий крутився коло школи? Чого опинився в гаю, якщо він не мешканець одного з довколишніх будинків? Жінки раніше не бачили кульгавого хлопця. Дивно.

– О котрій годині ви його бачили навпроти школи? – запитав Тополюк, не усвідомлюючи, для чого йому час, просто за професійною

звичкою.

– Десь близько третьої… Еге, близько третьої. Я трохи посиділа на лаві, і невдовзі вибіг Аркадій, підійшов до мене.

– А Кривий стояв коло кіоска? – допитувався Тополюк.

– Стояв, – кивнула Апостолова і з щирою безпосередністю звернулася до сина: – Аркашо, ти ж іще запитав мене, чи він тут давно. Як же ти міг забути?!

– Еге, як? – глузливо зауважив Бухов. – Пам’ять У тебе чіпка – вчишся добре.

– Я не забиваю голову всілякими дурницями, – промимрив юнак і відсунувся від матері, ображено засопів.

– У Віталія водилися гроші? – не відступався Денис од Аркадія.

– Гроші… – пирхнув той. – Звідки? Карбованець – два на кіно, на обіди в школі. Копійки!

Євген згадав слова медсестри Лашко – сусідки Шейченків, що Ігор подарував Віталію магнітофон. Одначе Біронський-батько обмовився про перше придбання магнітофона три роки тому. Отже, нового не купували і старого Ігор не віддав товаришеві.

– І ніяких, коштовностей не бачив у Віталія? – запитав капітан.

– Гм, коштовності! У його матері навіть нема золотої обручки, – зверхньо мовив Аркадій.

Антоніна Павлівна докірливо зиркнула на сина, бо у неї сяяли у вухах видовжені золоті сережки, на ланцюжку висів бурштиновий кулон, а на пальці красувалася широка жовта каблучка.

– Дозвольте глянути на кімнату Аркадія? – звернувся до матері Бухов.

– Подивіться, – звелася, ступила до дверей, розчинила навстіж.

Вони стали у порозі. Дуже схоже на кімнату Ігоря: тахта, над нею килим, письмовий стіл, на журнальному столику магнітофон, на стінці полиця, заповнена касетами. І знову вирізки із журналів: дзюдоїсти, ансамблі – патлаті, розхристані молодики з музичними інструментами, підписи англійською мовою: «Металіка», «Ай-рон Мейден», «Блек Себбет», «Кісс». Жодної художньої книжки. Коло радіатора опалення стояв чорний «дипломат».

– Покажи нам, Аркадію, свій «дипломат», – попросив Денис.

– А що там цікавого? Підручники, зошити…

– Покажи, синку. А ви подивіться щоденник, – гордовито мовила мати, явно пишаючись успішним навчанням сина.

Аркадій неохоче відчинив «дипломат». Слідчий не помилився: на внутрішньому боці кришки – знак R, пронизаний ламаною блискавкою. Отже, Аркадій не виняток серед трійці. А Морохова, класний керівник, запевняла – малюють не вони.

– Твоя творчість? – Бухов показав на знак.

– Шейха, Віталія, – спокійно, наче завчено, відповів Аркадій.

– І що він означає?

– Нічого. Намалював, і все, на пам’ять.

– Ви подивіться його щоденник. Аркашо, покажи, – Антоніна Павлівна не звернула ніякої уваги на знак.

– Щоденник, щоденник… – скривився Аркадій. – Кому він потрібен?! Це тобі, батькові…

– Може, ти згадаєш, у якій сорочці сьогодні був Віталій?

– У білій.

– І ніде не замащена?

– Ні, чиста. Віталій через день міняв сорочки. Сам прав і міняв.