Ловці манекенів
Шрифт:
Згадуючи сина, Шейченко ніби забувала про його загибель і говорила мов про живого. її очі сухо блищали, і вона не зводила погляду з фотокартки.
– Віро Михайлівно, Віталій часом не отримував листів, телеграм, листівок? – запитав слідчий.
– Ні. І від кого? Може, коли я на роботі…
– А він не залишив записки?
– Записки? – Шейченко важко глянула на Дениса. – Якої? І навіщо йому писати? Кому?
– Ви подивіться, пошукайте, це дуже важливо.
– Я… я не заходила в його кімнату. Мені… мені там усе… – у неї засіпались губи. –
Лашко неохоче звелася, ступила до дверей за сірими лляними портьєрами. Кімнату освітлювало призахідне сонце. Вона точнісінько така, як у Бірона і Апостола, і схожа обстановка: односпальне ліжко з дерев’яними бильцями, над ним килимок, поруч однотумбовий стіл з купою касет, поруч маленький столик з магнітофоном. На стіні книжкова полиця, де теж касети, пошарпані закордонні журнали, зверху – спортивні кубки, навколо вирізки джазових і рокових кумирів, золоті, срібні й бронзові медалі на стрічках за призові місця у змаганнях, під ліжком гантелі, на бильцях двох стільців штани, сорочки, легкі куртки…
На столі й на полиці серед журналів і касет не було ні листів, ні телеграм, ні листівок. Лашко вийняла одну шухляду. У ній підручники і зошити. Слідчий і капітан переглянули їх.
– Віталій грав на гітарі? – запитав Тополюк Людмилу.
– Погано: умів лише брати акорди ритму.
Людмила дістала другу шухляду. Теж підручники, зошити, самовчитель гри на гітарі. У третій, останній шухляді поламані касети, коричневі куделі порваної вузької плівки, деталі до магнітофона, клапті порізаних сторінок із журналів. Слідчий почав перебирати той мотлох і серед нього знайшов синій блокнот з алфавітом. На його першій сторінці буква R, пронизана ламаною блискавкою, далі – слова «Марго», «Варвар», «Мофа», «Їжак», «Крас», «Кулька», «Колба» і проти них номери телефонів, назви вулиць, номери будинків, квартир. Євген багатозначно перезирнувся з Денисом.
Тополюк виклав із шухляди на стіл увесь непотріб. Дно застелене старою газетою, й більше нічого вартого уваги. За виробленою звичкою Євген підняв ріжок газети подивитися, чи під нею чогось нема, і вражено закляк. Не лише він, а й слідчий і Лашко теж круглими очима втупились в шухляду! І було чого: під газетою лежали купюри вартістю сто і п’ятдесят карбованців! Оце знахідка!
– Господи, скільки грошей! – злякано прошепотіла Лашко. – Чиї вони? Невже Віталія?
Слідчий пішов у вітальню.
З’явилася Віра Михайлівна, за нею її співробітниця і Денис. Тужливий погляд телефоністки наткнувся на шухляду, й нараз мати вклякла на місці. У Марії Тарасівни витяглося лице…
– Чиї це гроші? – злякано запитала Шейченко сполотнілими губами, ну достоту як нещодавно Людмила. – Чого в шухляді?
– Вони були тут, – відповіла медсестра. – А хіба ви?…
– Тут? У Віталієвому столі? – недовірливо запитала.
– В столі, – підтвердив слідчий. – І ви не знаєте, звідки взялися? Хто їх сюди поклав?
– Я… я вперше бачу… – І знеможено сіла на ліжко. – Боже, ще якісь гроші… Віталик ніколи мені про них… Де він їх узяв?
– Коли
– Не купляла, нема за що. Дав йому пограти Аркадій.
– Апостолов сам вам казав?
– І він, і Віталик.
Вони вже не питали її, чи бачила в сина коштовності. Обережно, щоб не знищити можливі відбитки пальців на купюрах, перелічили гроші. Рівно п’ять тисяч карбованців. Шейченко нетямущими очима дивилася на них, а Марія Тарасівна і Лашко підозріло поглядали на неї.
Написавши відповідні протоколи, вони вилучили гроші і синій блокнот з адресами і номерами телефонів.
У машині Бухов сказав:
– Хм, несподіваний поворот у справі. Завтра зустрінемось з учнями 10 «в» класу. З директоркою домовлено.
– Цікаво, що від них почуємо про Шейченка? Стривай треба заглянути у під’їзди…
Євген увійшов у під’їзд будинку № 24, де жив Біронський, глянув на стіну: на місці знака – сіра пляма штукатурки. У під’їзді будинку № 26, де жив Алостолов, те ж саме.
Він повернувся до машини. Денис запитально подивився на нього.
– Зішкрябали.
Євген підсвідомо чекав якоїсь лихої події.
13
О 17.00 вони вийшли зі школи. Майже дві години тривала розмова з учнями 10 «в» класу. Вчителів не запросили, щоб не було ніякої незручності, тиску і впливу. На жаль, нічого суттєвого учні не повідомили: говорили, наче змовились, те саме, що раніше розповіла директорка, класна керівниця і всі інші, хто спілкувався з Віталієм. До речі, ніхто з учнів не бачив кривого чорнявого хлопця з сірим ціпком. З їхніх слів поставав привабливий образ однокласника.
Мружачись від сліпучого сонця, слідчий сказав:
– Признатись, я чекав саме такого результату.
– Авжеж: про небіжчика – тільки гарне, – і Євген згадав приказку. – Зверху гарно і тихо, а всередині ворушиться лихо.
– Я сьогодні отримав заключення експертизи. Чорна смуга на Віталієвій сорочці від гуми, – повідомив Бухов. – А на деяких купюрах відбитки пальців Шейха і якогось невідомого.
Відбитки пальців Євгена не здивували. А от гума… Він пам’ятав: ні на бетонному дашку, ні в під’їзді гуми, об яку міг би замаститися Віталій, не було. І його сорочка, за показаннями Ігоря і Аркадія, була чистою. Звідки ж узялася гумова смуга? Невже забруднився по дорозі від рогу будинку і до під’їзду Полякової? Відпадало. Але ж іще напроти чорної смуги на його тілі садно. Гума…
– Там ніде нема гуми, – замислено сказав Тополюк.
– Нема, – підтвердив Денис. – Я думаю, чи варто нам збирати вчителів? В школі всі мов засліплені спортивними успіхами і гарною поведінкою трійці.
– В кожній школі є свої герої. І часто вчителі заплющують очі на їхні витівки, ставляться до них поблажливо.
Слідчий згідливо кивнув. Вони перетнули вулицю й опинилися поблизу кіоска «Союздруку».
– Давай посидимо, – запропонував Бухов. – Вдале місце для спостереження.