Ловці манекенів
Шрифт:
– Іноді криються, Ольго Кирилівно, за нещасними випадками злочини. Тому й перевіряємо, – сказав Тополюк.
Жінка підсвідомо відчула, що вони до чогось дошукувались. Втім, сусідка Римми Полякової повідомила цікаві факти: загиблий мав прізвисько Шейх, і його, безперечно, знала десятикласниця. Також виявилося: мешканці будинку № 19 справді бачили кривого. Чому перед смертю небіжчик сказав «кривий»? В останню мить свого життя людина згадує або дрібницю, або щось важливе. Євген недарма поцікавився, коли Римма ходить на заняття. Припускав:
3
На лавці біля першого під’їзду жінок уже не було – стояли коло четвертого зі своїми знайомими, напевне, обговорювали їхній приїзд. Слідчий і оперуповноважений сіли у «Москвич». На сонці машина нагрілася: у ній мов у парилці. У відчинене віконце влетіла оса і дзижчала, б’ючись у вітрове скло. Бухов заклопотано глянув на Тополюка, потім на вікно під’їзду.
– В цій історії, Євгене, викликає підозру «кривий», синяк і чорна смуга на сорочці Шейха. Наче хтось вдарив його перед падінням. Може, чинив комусь опір? – сказав Денис.
– Може. А золота монета?
– Теж загадка.
– І мені здається, «кривий» не марення Шейха, – капітан намагався вхопити осу за крильця й випустити її у віконце. – А де золото, там завжди чекай злочину.
– Звісно, – слідчий увімкнув запалювання і пожартував: – Обережно з осою, бо вжалить у ніс, і Надя не впізнає.
Бухов натякнув на Євгенові зустрічі з Надією Коляденко. Вона землячка – теж із Крайгорода, і Тополюк колись вчився з нею в одній школі. Позаторік дівчина після закінчення м’ясо-молочного технікуму залишилася в обласному центрі й зараз працювала на молокозаводі майстром. Євген дістав хустинку й легенько взяв осу, випустив на волю.
– Куди тепер, Денисе? – він знав куди, але запитав, приховуючи зніяковіння від натяку.
– У школу № 37.
У школі їхню увагу привернув стенд «НАШІ ВІДМІННИКИ». Спинилися перед ним. Бухов пробіг очима по фотокартках і наштовхнувся на прізвище – Полякова Римма, 10 «в» клас. Бухов торкнув Євгена ліктем. На них уважно дивилася дівчина в окулярах і форменому платті з білим мережаним комірцем.
– Гм, відмінниця, – зауважив Тополюк. – Напевне, отримає золоту медаль.
– Серйозна, – відзначив Бухов. – До речі, я майже не стикався з учнями і студентами, які вчилися б на «відмінно» і чинили злочини.
– Авжеж: їм не лізуть дурниці в голову і бракує часу на всілякі витівки, – Євген згадав, як просиджував вечори над підручниками у Львові.
Піднялися на другий поверх. Слідчий попрошкував до дверей, оббитих чорним дерматином.
За друкарською машинкою сиділа молода світловолоса дівчина, певне, торішня випускниця, вбрана в коричневе глухе плаття.
– Є Майя Борисівна? – запитав у неї Бухов.
– Є, заходьте.
Їм назустріч звелася з-за стола невисока, тлуста жінка років п’ятдесяти, одягнута в бежеву сукню,
– О, у нас гість з прокуратури, – привітно заговорила вона.
– Так. А зі мною оперуповноважений карного розшуку капітан Тополюк Євген Матвійович, – відрекомендував товариша Бухов.
– Дуже приємно. Майя Борисівна, – і міцно, по-чоловічому, потисла Євгенову правицю.
Директорка пильно глянула на Бухова, потім на Тополюка.
– Щось трапилося, Денисе Єгоровичу? – стурбовано запитала. – Ви ж прийшли, як мені здається, не з візитом ввічливості.
– Хотілося б, звичайно, але… – слідчий розвів руками. – У нас всього кілька запитань.
– Цікавитесь, хто на обліку в інспекції? – намагалася вгадати мету їхніх відвідин. – Мушу розчарувати: у нас таких нема. Моя школа з успішності і виховної роботи краща в місті.
– Ні, Майє Борисівно, – вимушено посміхнувся Бухов. – Ви знаєте прізвиська ваших старшокласників?
– Прізвиська?! – здивувалася директорка. – Вони є не лише в учнів, а й навіть у нас, педагогів, майже у кожного. І нічого не поробиш, чіпкий пережиток минулого.
– А все ж ви назвіть нам прізвиська старшокласників, – попросив Тополюк.
– Хм… – директорка явно подумала, що вони займаються дурницями, тому неохоче почала називати, загинаючи пальці: – Слон, Борсук, Пень, Апостол, Сірий, Шайба, Кіт, Бірон, Тюлька, Шейх, Мазун… – У неї не вистачило пальців на руках. – Всі вони здебільшого вигадані від їхніх прізвищ.
Коли Євген почув «Шейх», ледве не скочив на ноги. А Бухов тільки повів бровою і скоса зиркнув на Тополюка. Отже, Шейх – старшокласник! Вони натрапили на його слід. Перший крок у розслідуванні зроблено: невідомий став відомим. Спасибі Ользі Кирилівні – сусідці Римми Полякової.
– Виразні прізвиська, – не приховав свого задоволення Денис. – Навіть Шейх…
– А насправді – Шейченко Віталій з 10 «в» класу, спортивна слава нашої школи, – з гордістю сказала директорка.
– Яким же видом спорту він займається? – запитав Тополюк.
– Боротьбою дзюдо. І гарно вчиться, бере участь у художній самодіяльності, добре працював у колгоспі на цукрових буряках, в садку, нагороджений грамотами, вихований юнак, – повідомила Майя Борисівна, пишаючись учнем.
– Хто його батьки?
– Наскільки пам’ятаю, у нього тільки мати.
– А де батько?
– Помер чи покинув…
Євген все побоювався, щоб слідчий не показав директорці фотокартку з небіжчика. Краще б їй того не бачити. Але їм треба було впевнитись, що загиблий – Шейченко Віталій.
– Глянути б на нього, – сказав Денис.
Майя Борисівна підозріло глипнула на них.
– Невже він щось скоїв? – в її голосі зазвучали недовірливі нотки.
– Наче нічого, – відповів Бухов. – У вас нема його фото?