Ловці манекенів
Шрифт:
Сусідка здивовано втупилась у посвідчення, заворушила повними губами.
– Я ще не мала справи… – розгублено пробелькотала.
– Нам би з вами побалакати, – продовжив слідчий.
– Але ж я зібралася в кіно.
– Встигнете. Ми недовго.
Дівчина поступилася, пропускаючи їх до передпокою. Євгенові впав у вічі червоний телефон на підставці. Квартира виявилася однокімнатною.
– Будь ласка, ваше прізвище та ім’я? – звернувся до дівчини слідчий. – Якось незручно розмовляти, коли не знаєш…
– Лашко Людмила
– Дуже приємно, – схилив голову Євген. Йому справді було приємно дивитися на симпатичну дівчину.
– Нас цікавить ваша сусідка – Віра Михайлівна Шейченко і її син Віталій, – мовив Денис. – Ну-ну, не жахайтеся, нічого протизаконного вони не зробили, – заспокоїв Лашко, у якої покруглішали очі.
– Просто нам треба дещо з’ясувати, – додав Тополюк.
– У мене? – знизала плечима Людмила Гнатівна. – Я тут живу лише третій рік.
– Строк чималий, – заохочувально усміхнувся Бухов.
– Гм, людина вона добра, щира, працює телефоністкою на міжміській станції, підробляє – прибирає в під’їздах, бо вдова, а син дорослий, і хочеться одягти його славно, та й сама нестара, – розповідала Лашко, зчепивши руки у пелені.
– Чоловік її помер?
– Згорів сім років тому.
– Згорів? Де?
– Дядько Семен працював електриком на механічному заводі. Ремонтував якусь піч, а хтось увімкнув струм, і… – Лашко печально скривила губи.
Сумна історія. І вони прийшли не з радісною звісткою.
– І вдруге не виходила заміж, чи, може?… – Тополюк навмисне не закінчив – чомусь не повернувся язик вимовити «бракувало сватачів».
– Траплялися чоловіки, і солідні, але Віталик, він…
– А як Віталик стави… – Денис хотів сказати у минулому часі, але вмить поправився. – Ставиться до матері?
– О, Віталик, порівняно з деякими теперішніми дітьми, ще й хлопцями, слухняний син, – захоплено сказала дівчина. – І в магазин бігає, і виносить хатнє сміття, і вчиться добре, спортсмен, не курить, не водиться з поганою компанією. Сама втіха для Віри Михайлівни. Часто від мене дзвонить їй на роботу.
– З ким він дружить? – Бухов стежив за собою, щоб не вжити минулого часу. – Хто до нього приходить?
– З Ігорем і Аркадієм, однокласниками. Теж непогані хлопчики. Вони кличуть один одного рейдерами. Буває, збираються у Віталика, слухають музику. Ігор дав йому свій старий магнітофон. Іноді довго слухають, – усміхнулася Лашко. – Коли мати на зміні.
А часом не через свої музичні вечори наполіг синок на поїздці матері в Крим? Усе ж дві доби волі й квартира в повному розпорядженні. Ну-ну, Євгене, не слід ставитись упереджено до покійного. Для того ніяких підстав.
– А кривого ви тут не бачили?
– Якого кривого?
– Хлопця з ціпочком.
– Жодного разу, – стенула плечима Лашко.
Вони зібралися йти. Євген глянув на годинник – минуло тридцять хвилин розмови.
– Ви
За ними зачинилися двері. Зустріч з матір’ю Віталія відкладалась. І все ж їм доведеться відвідати її. А бачити згорьовану людину, чути її лемент – тяжке випробування. До цього Євген досі не звик. Вони спускалися сходами. Євген думав про Віталія Шейченка. Із розмов поставав зразковий учень і слухняний син. Такі ж самі його друзі – Ігор і Аркадій. Нічого підозрілого.
– Слухай, Денисе, ти завважив слово «рейдер»? – вони наближалися до знака R на стіні над сходами.
– А, рейдер. Звичайно! – Бухов позирнув на знак. – І тут R.
– Чи не означає «рейдер»?
– Очевидно.
– Наче рейтар[1].
– Еге, схоже, але рейдер має інший смисл, не пам’ятаю лише який, – зізнався слідчий.
– Щось, мабуть, пов’язане з рейдами.
– Здається, корінь один, – погодився Денис.
– А тепер – до Біронського Ігоря, – сказав слідчий. – Гм, Бірон… Ти не забув, Євгене, Бірона[2]?
– Хе, я з історії мав п’ятірку.
5
До будинку № 24, де жив Біронський, метрів сто. Він теж п’ятиповерховий. Між іншим, три будинки утворювали літеру С зі спільним двором, що прилягав до дубового гаю. Звичайно, той гай – зелена оаза – велика розрада для мешканців, особливо дітей: мали де розгулятися.
Квартира Біронських знаходилася на другому поверсі. Перше, що їм впало у вічі, невеличкий знак на стіні над сходовим маршем. Точнісінько такий, як у під’їздах Римми Полякової і Шейченка, на їхніх партах у школі. Євген значуще перезирнувся з Денисом. Та літера R, пронизана ламаною блискавкою, починала переслідувати їх.
– І тут він, – буркнув Тополюк.
– Гм, мабуть, таки своєрідні мітки трійці, – озвався Бухов.
– Ні, не схоже на зразкових учнів.
Спинилися перед дверима, оббитими коричневим дерматином, з вибагливими візерунками з мідних головок цвяхів. З-за дверей долинала музика.
– Ігорок розважається, – зауважив Бухов. – Не знає про смерть товариша.
– Але ж його магнітофон у Віталія, – сказав Тополюк, натискаючи на кнопку дзвінка.
– Старий магнітофон… Через музику не почує дзвінка. Доведеться гріти кулаком, – і слідчий замірився вдарити у двері.
На диво, клацнув замок. Перед ними стояв щуплий, вузьколиций, чорнявий чоловік з глибокими залисинами в білій майці й простих синіх спортивних штанях. Його ліве око прискалене – наче підморгував їм або лукаво поглядав. Одначе він серйозний, і Євген здогадався, що те примруження від постійного користування лупою, через яку розглядав крихітні механізми годинників. Так, батько Ігоря – Станіслав Андрійович. Він майстер-годинникар в універмазі.
– Ви до Ігоря? – поступився Біронський. – З ДЮСШа? Заходьте.