Ловці манекенів

Тимчук Віктор

У коридорі вішалка, дзеркало, на полиці білий телефон. В кімнаті, тісно заставленій меблями, на дивані розгорнута газета «Известия». Мабуть, її читав Біронський-батько до їхнього приходу. Він кивнув на двері за чорною у червоних ружах завісою. Звідти долинала музика.

– Ігорок готується до уроків, – сказав. – А у вас, мабуть, знову змагання? Взагалі, я не проти спорту. Маючи розряд, легше вступити до вузу, – розмірковував балакучий батько. – І міцні кулаки не завадять у житті: доволі розвелося хуліганів.

Біронський

відхилив завісу, штовхнув двері. На них дужче накотилася музика – металевий рок. На дерев’яному ліжкові на картатій накидці лежав Ігор, одягнутий в жовту футболку й сині спортивні штани з білими лампасами. На письмовому столі біля вікна грав магнітофон. У книжковій шафі на полицях стояли кубки, на килимі висіли медалі на червоних стрічках. До шпалер приклеєні вирізані з журналів знімки чемпіонів класичної і вільної боротьби, самбо і дзюдо, фотокартки Ігоря, Віталія і Аркадія в борцівських куртках.

Впадали у вічі яскраві, кольорові портрети популярних закордонних музикантів в екстравагантному вбранні, з чудернацькими зачісками. Коло батареї опалення стояли два чорних «дипломати», гантелі, велика гиря. Ігор не бачив, хто увійшов до кімнати, – лежав головою до дверей.

– Чого треба, старигане? – голосно, перекрикуючи музику, випалив син.

– До тебе товариші з ДЮСШа, – мовив Біронський і знічено розвів руками, з образою додавши: – Вже стариган…

Ігор лінькувато повернувся й подивився на «товаришів», зніяковів. Звівся на ліжку – сів і звісив босі ноги. Батько намірився залишити кімнату – ступив до порога.

– Стривайте, – зупинив його Бухов і до Ігоря: – Вимкни свою шарманку.

Ігор натис на клавішу – в кімнаті запанувала тиша. Він уже не сідав на ліжко – стояв біля вікна, його блакитні очі насторожено забігали по обличчях незнайомих прибульців.

– Може, ми сядемо? – запитав Тополюк Станіслава Андрійовича.

– Звичайно, звичайно, – метушливо погодився той. – Ах, Ігорок, який ти неуважний.

– Ми не з ДЮСШа, а з прокуратури і міліції, – проказав Денис. – Я – слідчий Бухов, а це – капітан Тополюк з карного розшуку.

Біронський-старший вибалушив очі. Денис зиркнув на «дипломати».

– Ого, з прокуратури і міліції! – бадьоро вигукнув Ігор. – Цікаві у нас гості.

Євген бачив, що йому зовсім нецікаво. Знайома поведінка: намагається приховати свою розгубленість за удаваною безтурботністю.

– У нас розмова з вашим сином, – продовжив Бухов, глипнувши на Біронського-батька.

– Т-то мені… вийти? – і Біронський безпорадно озирнувся на двері, провівши долонею по волоссю.

– Навпаки, Станіславе Андрійовичу, – заперечив Бухов.

– А… а що сталося? – несміливо запитав і злякано глянув на сина. – Що він скоїв?

– Просто хочемо побалакати про його друзів, – заспокійливо мовив Тополюк.

– Ага, про Віталія і

Аркадія, – Біронський боком підступив до ліжка й сів. – Але ж вони славні хлопці.

– Славні, авжеж, – погодився слідчий і звернувся до Ігоря: – Ви разом ішли зі школи додому? Всі троє?

– Коли? – глянув спідлоба Ігор.

– Сьогодні, – Бухов ледь посміхнувся.

Денис теж зрозумів: Ігор навмисне прикинувся недорікуватим. А чого прикидатися? Напевне ж, щодня ходили разом до школи й зі школи, якщо дружили і будинки поруч.

– Я сам.

– А Віталій і Аркадій?

– Не знаю. Я поспішав додому, чогось розболілася голова на останньому уроці, – і він для переконливості потер лоба, скривився.

– Угу, не знаєш… Шкода. А не бачив у Віталія чогось… особливого? Приміром, якихось коштовностей? – допитувався Бухов.

– Коштовностей? – Ігор склав жилаві руки на грудях. – Тобто золотих речей?

– Еге, золотих.

– Ні, не бачив. І де йому взяти їх?!

На тлі голубого вікна важка, кремезна постать юнака здавалася намальованою картиною. Під футболкою окреслювались м’язисті груди й накачаний прес.

– Віталій дружить лише з вами? – запитав Тополюк.

– Зі мною і Аркадієм.

– Може, ви щось чули від нього про Кривого?

– Якого кривого?

– Кривого на ногу.

Ігор втупився у підлогу – згадував…

– Ніколи не чув, – спроквола відповів.

– Давно захоплюєшся музикою? – кивнув на магнітофон.

– Та… – зам’явся Ігор.

– Вже три роки, – підказав батько. – Придбали йому на день народження. Просто біда, замучив нас: купи, купи, у всіх є, а в мене нема… Вони тепер звихнуті на музиці. їм аби бум-бум.

Критично міркував Біронський. Видно, у печінках сиділи роки.

– У якій сьогодні сорочці був Віталій?

– У білій.

– Замащена десь чи ні?

– Чиста. Він охайний і любив білі сорочки.

Євген звернув увагу, що Ігор сказав про Віталія у минулому часі. Чи помітив Бухов? Обличчя у Дениса незворушне, навіть пісне, ніби йому надокучила розмова з юнаком.

– Скажи, Ігоре, у Віталія є вороги? – запитав слідчий. – Може, він когось образив? Адже між хлопцями трапляються сутички, непорозуміння.

– Вороги?! У Віталія?! – щиро здивувався Ігор, його блакитні очі відверто дивилися на присутніх. – Сутички тільки на татамі. І хіба стане ворогом переможений в чесній боротьбі? Це ж спорт: хто дужчий, спритніший, той і переміг.

– Вірно, – Євгенові сподобалась його відповідь, і взагалі він симпатичний, цей кругловидий юнак з рудим пушком на верхній губі. – Ви у кого тренуєтесь?

– У Кондрука Василя Львовича.

– Значить, Ігоре, ви не йшли разом зі школи? – знову повернувся до першого запитання Бухов. Юнак заперечно похитав головою. – А чий он другий «дипломат»?