Львівська пані

Сангал Юрко

Цікаво, чи впізнали б мене в рідних краях? Брат казав, що багато знайомих стали не до впізнання — роки взяли верх над ними, і він мусив перепитувати, хто є хто. Заспокоював, ніби я ще виглядаю дівкою й мені ніц не бракує… Обдурює, хоч у душі я справді чуюся молодою. Шкода, що хлопці заглядають не в душу… Не знають вони: якби впали в обійми моєї душі, то мали б значно більшу приємність, ніж гладячи стегна якійсь малолітній дурепі. Жінка дає їм не тілом, а душею, хоч мало хто з них здогадується про це. Вони як діти — лише присмоктатися б до цицьки, ніби бажають висмоктати якусь суть, а вона ж — цілком не там… Якби я могла стати коханкою всіх чоловіків на світі, то світ став би в десять разів щасливішим. Вони мали б змогу долучатися до такої таїни, що її ніхто й ніде не відкриває більше. І не треба мені, що хтось торкався мого тіла, як цей переляканий лікар… Можна хіба що замочити ноги в тому потоці, котрий зветься моєю душею.

ОЧІКУВАННЯ

Жив

би Ромчик, то не дав би мене образити. Він так мене любив, що жінки вже не хотів. Сім’ю покинув, аби зі мною бути. Мій дорогий сину, як мені тебе не вистарчає! Ти навіть самого себе зрікся задля мене. Ти був такий вірний, що ніґди не смів мені перечити. І тебе так боялися, що ніхто й не пискнув проти мене. Якось Ксенька знахабніла сваритися, а ти як на неї накинувся, то вона й досі заїкається, коли зі мною говорить. Як мені тебе не вистарчає! А коли помер ти, то ніби весь світ на мене накинувся… Кожен тільки те й робить, що лізе насрати в душу. Таке наговорює, буцімто я винна у всіх гріхах. Ніхто тепер на мене не зважає. Кожен робить все, що хоче… От сусіди зверху так тріпають постіль, аби вся пилюка мені до хати залітала. А вечорами як показилися — так гупають по підлозі, ніби молотком мені по голові б’ють. Та ще музику включають на весь голос. Із того всього сама вити починаю… Совісті для мене вже ніхто не має! І чому ти, Ромчику, так рано мене покинув?! Сину мій, ліпше би я померла, ніж зараз маю так плакати! Якраз у цю пору тебе й не стало. Ніби вже по зимі: сонце б’є, аж кричить, що нове життя починається… Ніби пора скидати одяг, але березень як потягне холодом по крижах, як потягне… — тільки у гробі й випрямишся. Я його вже добре знаю… Напустить на тебе духоти, а сам тільки й вичікує, як би обдати морозом. Ой, скількох же він прикінчив!.. Якось би пережити його, а там і рік не такий страшний. Треба тепліше закутатися. Накину ще одну хустину. А то подивіться, що надворі робиться: по десять разів на день то сонце, то сніг. І коли вже те літо наступить?!

Я вже й не чекала тебе нині, Юліане. Чого я плачу? Та згадала собі твого тата… Завжди шкодувалося йому тих папіросів, а тепер би всі віддавала, най би тільки жив. І що то людина має з цього куріння? Я йому не раз казала: якби Бог хотів, аби людина курила, то придумав би їй ще комина на голові. А то стільки грошей пішло на те куриво! А що ти там таке тримаєш у руці, Юліане? Підсніжники?! Иии… То ти мене з жіночим днем хочеш привітати? А я то гадаю… Ой, і ще цукорки! Буду мати до чаю. Добре, що хоч таке свято є. Якби не воно, то забули би про мене як жінку. Кажуть, що це комуністичне свято. Не знаю, я ніґди не була комуністкою, але жінкою була завжди. Колись твій дід у цей день мені дорогі подарунки купував, а квіти дарував не якісь там, а самі троянди…

СИЛА ЖІНКИ

На щастя, люди здавна вміли розрізняти, хто є жінкою, а хто — чоловіком. Але кажуть, що тепер такі часи настали, що вже не має значення, хто є ким: чоловіки живуть із чоловіками, а жінки з жінками. Людям у голові все поплуталося. Скоро взагалі забудуть, звідки мають діти з’являтися… Чи то зараз така хороба в людей, чи що? Я боюся телевізію вмикати, бо лише таке й показують. Краще б не дожила до теперішніх часів, аби не бачити й не знати такого «чуда»! А то й сама стаю як дурна, і вже не розумію, для чого людям життя дається. І відчули б вони самі, як то важко його народжувати, корчачись у судомі під час пологів і бачачи аж святих на небі! Я б усіх тих хлопів — вибач, не бабці таке казати! — серпом по одному місці, якщо вони не знають, нащо воно їм… А то цілком забули про жінку. Та ще, паразити такі, самі на жінок перебираються. Насипати б їм у писок дусту, аби знали… І вони ще хочуть життя відроджувати… Таж якщо в якій хаті нема любові до жінки, то цю хату чорна біда переслідує… І якщо чоловік нехтує жінкою, то він хорим на голову стає. Утратите жінку — втратите все! Я й не дивуюся, що, як мені зараз переказують, наші жінки втікають до Італії, Іспанії та в ще Бог знає які краї. І що то наші чоловіки собі гадають, коли нема навіть що нормально поїсти?!. Все робиться так, аби жінка мучилася, ніби рабиня, і залежала від грошей, які завжди знаходяться чомусь у чоловіків. Усе робиться так, аби жінка стала повією й ні на що більше не претендувала. Аби жінку прибити, задавити, бо чоловіків страшенно лякає сила, яка змушує їх віддавати себе жінці. Вони самі ніщо, і жінку хочуть перетворити в ніщо, бо заздрять їй — що живе і творить згідно з очевидною природою своєю, а вони, бідолашки, змушені йти за своїми ненамацальними розумом та волею… Бо вже самим своїм існуванням, своїм виглядом жінка приґвинчує немічних чоловіків до стовпа ганьби, примушує їх відчути власну нікчемність. А цього вони ніколи не пробачать. Тому одні б’ють жінок, другі боязливо уникають їх, а треті, бачите, навіть мають один одного за жінку. Так жахаються сили, якою перемагає їх справжня жінка. А коли вона думає краще від них, про багато

що відає, то зі страхом та гнівом називають її відьмою. Напевно, лише в нас відьми й збереглися. Бо вони живуть серед таких ось чоловіків… Я вже ледве витримую це лайно, і якби мала спритні ноги, то сама за кордон виїхала б, — аби тут правдивою відьмою не стати…

А про мене вона щось говорила? Ні?! Тільки про себе… Навіть словом не обмовилася? Тоді про що ви балакали? Раніше Ксенька не мала бесіди з будь-ким, аби не зачепити мене… І чого тільки не відпускав її язик на мою адресу! Хоч і набридала, але було смішно, що я значу для неї так багато — щодня мусить про мене думати. А тепер, кажете, навіть не згадала? От паскуда! Ніби мене вже нема. Нічого, я їй ще нагадаюся… Буде засинати і вставати з думкою про мене!

От і Ксеньку понесли за хрестом… А як вона мені печінку їла — лише Господь знає. Тепер її не стало, і з нею ніби не стало кавалка мого життя. Аж шкода її… І що я буду робити?! Коли мене ні з того ні з сього якась лють розпирала, то з нею хоч можна було поговорити. Як жінка з жінкою… Правда, вона забагато кудкудакала… Але, як-не-як, усе наше життя — поряд. І чого я так часто їй стільки смерті бажала?! Нехай би собі ще жила… А то тепер її заслонені вікна страшніші, ніж вона сама… А то тепер тільки її палиця залишилася під дверима — напевно, для мене…

А все-таки я пережила Ксеньку, ги-ги, хоч не раз кричала мені: «Здохнеш скоріше від мене!» І таки полегшало тепер, бо я не змогла б спокійно вмерти, якби знала, що вона ще живе.

ВІЧНИЙ СОН

І нині приснився цей страшний сон. Уже стільки літ він переслідує мене, що можна було б призвичаїтися до нього, аж ні — страху стає більше й більше…

Сниться мені, що їду кудись поїздом. Їду й дивуюсь, як хутко пробігають картинки за вікном — не встигаю запам’ятати бодай одну з них. І разом з тим боюся, що так само пробігає й життя. Але чомусь хочу, аби поїзд гнав зі все більшою швидкістю, з такою, коли зміна картинок стає чимсь суцільним, й аби я в цьому поїзді наздогнала сам час. Я навіть нетерпляче підскакую на своєму сидінні: рухайся, рухайся!.. І раптом ніби відчиняються невідь-які двері, і хтось намагається мене виштовхнути, але я опираюся зі скаженою силою та криком «ні!», від якого зразу й пробуджуюся. І саме це розпачливе, моторошне «ні!» стало для мене найбільшою мукою, бо тепер вчувається вже наяву. Вже наяву, а не у сні, прорізає мої вуха, серце й навіть саму довколишню дійсність.

І що то зі мною нині: щоки горять, як у якогось дівчиська? Ану проведу по них золотим перснем… — так воно і є: хтось про мене думає, бо залишився чорний слід. І хто це може бути?! Ти диви, ще сильніше палаю! І кому я так в’їлася в душу?! І що там таке він вигадує про мене — аж тіпає всю? О-о-о, най йому грець! Уже й ліве вухо почало свербіти — чимсь там, погань така, дорікає мені… І так спокою не маю, а тут ще злі язики діймають… Якби ж то в очі — повідривала б із гортанню… Ой, і кому я вже так насолила?!.

БІГАНИНА ЗА СОБОЮ

Замонькало це все! Сидиш у своєму старезному тілі, як у в’язниці. Надворі так сонячно й радісно, аж плакати хочеться, що не маю змоги побігати десь по траві, плюснутися у воду, і знову кудись бігти; а потім лягти собі у пшеничному полі, дивитися здолу на колоски і розуміти, чому вони все тягнуться й тягнуться вверх, і разом з ними тішитися сонцю й обіймам синьооких волошок і червонолицих маків. Лежати й ні про що вже не мислити, а натомість наповнити свою душу по самі вінця почуттями цього незбагненного щастя жити.

А тепер сиджу і мрію про те, що раніше було мені як повітря…. Хіба таке можна від когось відібрати, хіба воно може закінчитися?! Це ж — як відібрати в людини дихання, а серце й далі примушувати битися… Краще б дощ падав безперестанку — тоді, може, не було б нестерпно боляче сидіти замкненою. Так-так, гріє сонце, але вже не для мене. Для мене — лише відбивається полисками в чужих вікнах навпроти. Хоч би вдарила гроза! Хоч би впала злива, а я сміялася б, спостерігаючи, як усі дають драпака!.. В таку хвилю навіть природа завмирає, і вже не так шкода, що мусиш сидіти сиднем. А як цікаво, коли гроза стає такою вже сердитою, такою вже, що й сама не смієш сердитися! Тоді навколо страшно блискає й гримає, а ти віднаходиш у своїй душі цілковитий мир та спокій, ніби заново народилася…

Завжди дуже журюся, коли бачу чуже весілля. Стає мені так сумно, що ради на те не маю. Тільки-но війне мені перед очима біла сукня — не можу стримати сльози. Тому що сама вже ніколи її не одягну. Більше ніколи не піду в ній до церкви. А мені ж так до вподоби це білосніжне диво! Не хочу вірити, що вже не буду в білій сукні. Не хочу вірити! От би ще раз відчути й пережити доторки весільної сукні… Це було би більш ніж добре! Ти диви, молода аж сяє від щастя, а в мене серце розривається… Не знає вона, як гарно виглядала я в такій сукні. Не знає вона! А як хизується! Дурепа! Плакати треба! Вже більше її не одягнеш! Не одягнеш!