Львівська пані

Сангал Юрко

Щось таке дурне в голову лізе на старості літ, і годі позбутися… Та й чого тільки людина собі не вигадає, аби надурити смерть. Але ту хитру бестію не так-то просто водити за ніс; вона все одно переможе, лише вона вічно пануватиме! Людина може все знищити, навіть Землю, але вбити саму смерть їй, на жаль, ніколи не вдасться.

У КОГО ЩО БОЛИТЬ

О! Пані Стефцю! Зайдіть, зайдіть! Як ся маєте?! Не так добре, як я?! Е, що ви таке кажете? Я б ворогові не зичила… Що там у вас, а от у мене болить… У вас ще ноги здорові. А в мене навіть уся задниця болить від уколів, сидіти не можу. Га? Кажете, у вас душа болить. А в кого вона не болить? Хіба в кого її нема. От молодіж зараз така, що душі в неї нема. І я кажу! Ні краплі совісті до старшої людини. Ні краплі! Навіть нема кому піти на цвинтар. А там і чоловік, і син. Спробуй примусь внука прибрати могилу. Огризається так, ніби я посилаю його в саму могилу. А там треба конче позамітати, і пам’ятник помити. Я ж то вісімсот рублів стратила на нього. Та гадаю: най, він у мене заслужив, мій Семен. Найдорожчий пам’ятник йому вибрала, із граніту. І ще замовила, аби золотими буквами напис був. І конче квітка в золоті. А яка ладна! П’ятдесят рублів

дала. І як же багато мене цей пам’ятник виніс! Ой, які ж то гроші! А скільки я до нього находилася! Три роки, день у день, аж поки пам’ятник не поставила, — тоді вже мовби якась сила відпустила. Днювала й ночувала там — так собі спокою не знаходила. Більше ніякої дороги не знала, як тільки Пекарську, і ту доріжку попід Франка, і трохи далі, де Івасюк лежить. Тридцять друге поле. Ніґде мені так легко не було, як на Личакові. Ніґде! Я ще цілком молода була — лише п’ятдесят три з половиною літ. Ще так добре чулася. І коли мені казали, аби я собі якогось старого знайшла, то я відмовляла: навіщо мені старий здався — якщо брати, то вже молодого. Яка ж я була! Ще в такій силі чулася, що…

ФІҐЛІ-МІҐЛІ

Що ви кажете!.. Ховають від вас їдження?! Навіть холодильника закривають на ключ?! Від невістки можна ще й не такого дочекатися. А чому син не заступиться? Що? Що? Хотів навіть бити?! І як йому тільки рука піднімалася на рідну маму! Та я вже не пошкодую вам, що маю, те й дам. Зараз підігрію зупу. Чомусь тільки раз можу зупу скуштувати, а більше та сама вже не лізе. Мені мама завше казала: «Тобі, Зоська, тільки фіґлі-міґлі подавай». На що я відповідала: «Як кохаць, то пана, як піць, то шампана!» Як же я любила щось файне з’їсти! Та й тепер люблю. А як добре трохи вина випити… Так часом хочу забавитися й забутися. Ну як, пані Стефцю, поїли? Не встидайтеся, заходьте ще. Бувайте здорові! Та ні, цілуватися не треба! Я вас прошу, не треба!

До побачення! До побачення! Поперла, нарешті, стара шкапа. Якогось дідька завжди цілуватися лізе. Тьфу тобі, геть усю мене обслинила. І що за дурна звичка! От коліжанку привів чорт на старість літ! Ходить тут поплакатися й нажертися, а поза очі, певно, плете язиком… Знаю я її! Навиділася я таких підлиз, через них тільки проблеми. І не дивуюся, що рідний син із хати її виганяє. Дивно, як то ще світ її тримає. Замолоду водила холуїв табунами, не мала ніякого стриму, а тепер плаче, що на душі погано, що син не визнає… І справді, який то жах, коли рідний син не визнає мами… Стара дурепо! А треба було тобі того хлопця на старість літ? Уже мала за шістдесятку. А хлопчина-студент був у неї комірником. Вигадала таке, аби він їй грошей не платив, а… І хто його знає, скільки б це неподобство тривало, якби син їх не застав. Та ще на такому, що і в голову не вкладається… Син її ледве не забив — два місяці в шпиталі лежала. А що він їй ганьби наробив: перед всіма обзивав шматою і гнав, як того пса… Бачиш, як воно є, Стефцю: старість треба собі заслужити замолоду. Не могла дочекатися, коли вже піде — так закортіло чоколядою поласувати, а то ще з нею ділися. А їй тільки поклади на стіл — зжере до останнього кусочка, навіть оком не моргне. Але де ж вона? Я ж її під подушку сховала! Ти диви — нема! А нехай би тебе шляк трафив, це точно Стефка поцупила… Крім неї — нікому. Напевно, тоді, коли я обернулася зупу на плиту ставити. От паразитка! Якби злапала за руку, то пальці повідкручувала б. Ху…у! Є! Під простирадло залізла. Так у роті солодко, що й на душі тепло стає. Єдине, заради чого ще варто жити. Як зрання знаю, що маю приховану плитку чоколяди, то й день веселіший.

ДУРНИЙ

І чого цей дурний так шкіриться? Ще, чого доброго, зґвалтує мене… Я чула, що він вийшов із криміналу. Ой, як же боюсь я його — для таких усі жінки на один вік… Про подібного в газеті писали, що тільки-но вийшов на волю, як вчинив наругу над однією старою, ще старшою за мене. Кажуть, а може, і прибріхують, що ця стара все життя хлопа не знала. І цей виродок не дав їй померти невинною… Глянь, як шкіриться. А яка хіть у його очах, — ніби мені вісімнадцять. Я ж то сиджу собі цілком спокійно, і навіть натяку не давала, аби на мене так дивитися… Може, він загледів виріз на суконці, яка пішла швом, аж видно сідницю. Ніяк руки не доходять зашити, а тепер маю… Давно на мене так не дивилися, а я любила такі погляди. Чи то він вколений чимсь, що в такому ражі? І не соромно йому на такі непристойні речі мені натякати? Добре хоч, що його балкон з іншого боку подвір’я. А то я вже не знайшла б у собі сили дати відсіч…

НАДІЯ

І що таке робиться з тим часом? Кудись летить, як дурний. Чим старша стаю, тим час якийсь навіженіший. Щойно Новий рік святкували, а вже знову Новий рік. І куди ті роки щезають? Коли була молода, то рік мав сотні днів, а тепер його таким коротким зробили… Вже ціла вісімдесятка. Аж не віриться! Так важко сприймала останні літа, а коли наступила вісімдесятка, то здається, що другу молодість почала переживати. Та хіба я ще не пацанка?! От мамі Ольги Романівної виповнилося сто шість років. А живуть вони в сусідній камениці, так само в центрі міста. Хіба я гірша за неї? Недавно по телевізії показували одну француженку, то й взагалі… сто двадцять один рік. Ну й дає стара! Коли в неї запитали, чи не має вона зморщок, то пролепетала, що лише одну: ту, на якій сидить. Як сказала то сказала, аж всі за животи похапалися. І я б за словом у кишеню не полізла, але мене по телевізії не показують. А як інтересно було б побачити себе, і знати, що тебе всі бачать. Один поперед одного лізе на екран, аби сховатися від часу. Так лізуть у цей ящик, бо не хочуть потрапити в чорний… Я ще не цілком стара. Сарі було дев’ятдесят дев’ять літ, а вона спромоглася народити дитину. Здавна вона мені як льотка. А може, й недурно сниться, що я завагітніла? Симпатичний лікар торкається долонями мені до живота і говорить, що я при надії. Я аж пирскаю від радості: як то добре мати надію, хоч таку, і вірити в майбутнє. Бо якщо живеш лише минулим, то ніби справді вмирати треба. Кажуть, що сни з четверга на п’ятницю збуваються. Як шкода, що це було із середи на четвер!

А то вчувається, що в покої плаче мала дитина. Тоді мурашки бігають по моїй спині, і здається, що смерть за мною прийшла. Та раз угледіла: це коти під вікном так завивають. Але страх від цього ще більшим став. Бо хіба коти можуть нявкати плачем дітей, що аж душу роздирає?

Це якийсь нечистий чинить різні вар’ятства, аби я занепала духом. І до чого тільки він не вдається! Буває, чую, що хтось за мною стоїть, а як обернуся, то зразу щезає. В мене аж дихання зупиняється. Тоді швиденько притулюся спиною до стіни і ще довго віддихуюся, озираючись у чотири ока… Дивні речі творяться в хаті, коли зістаюся сама. От лише подивлюся в люстро, а у глибині покою завше майне чиясь тінь. Чи то поставлю стілець в одному місці, а він через якийсь час стоїть уже в іншому, і не помічаю, як туди пересунувся. Світло вимкну — потім приходжу, а воно знову горить. Знаю, що в креденсі тістечка мають ще бути, відкриваю — нема. Дивні речі творяться в хаті!

СОН

А що ще за диво недавно приснилося мені! Буцім я потрапила туди, де перебувала до свого народження… І було мені так неймовірно легко, що цілком не відчувала ваги тіла. Немов ширяла в повітрі, — як лелека з розпростертими крилами. І смішно, що бачу свої руки та ноги, а на дотик не відчуваю їх; пальцями проводжу по відкритому серцю, а воно навіть не заболить… Нема ні верху, ні низу, і здається, що з кожним рухом моєї голови завше й світ рухається. Пустую як дитина, котра ніяк не може натішитися. І була я цілком юною. Такою душа на землі є лише в моменти величезного щастя. Я відчувала, що тримає мене на силі потік дивної енергії, який ллється на голову, як вода в душі. І цю енергію я передавала різним птахам, котрі пурхали навколо й тулилися до мене, як маленькі діточки до матері. Аж ось орел вмостився мені на плече, вирвав із моїх грудей серце й жорстоко виблював його… Від цього я і прокинулася. Аж дивлюся: лежу на підлозі, впавши з ліжка. Ось тобі й сон! Так можна і вбитися.

ЙОЙ!

Насмарую собі трохи хліба з маслом, а то щось під грудьми глоде. Чи то ніж такий тупий, чи то хліб такий твердий. Аййй! Бодай його! І так хора, та ще й порізала пальця. Ой, як пече! Йой! Кров хлинула, як з молодого дівчати. Вже ціла калябуха. І звідки в мене так багато крові? Навіть легше стало, аж бігати хочеться. Ніби хтось дурману в голову напустив… Але треба з’їсти шматок хліба, бо в животі оркестр вже маршу грає. Ну що сьогодні таке?! Якийсь дідько водить. Ще й ніж упав за сервант. І як я його дістану? Хоч плач. Може, держаком від мітли? Ще далі його засунула. І як тепер без ножа? Може, рукою спробую. Спруся до стіни однією, а іншу нагну. Йой! Стіна втікає! Втекла… Ой, що з ногою?! І як то я на підлозі опинилася?! А як вдарилася! Напевно, ногу підвернула. Ой! Допоможіть!..жіть! І, як навмисно, нікого в хаті нема. Допоможіть! І двері зсередини замкнені. Невже я так і помру? Ой! Допоможіть! А то помираю… Навіть нема на що спертися. Яка я каліка! Яка я нещасна! Та ще ноги так підводять мене. Тільки не хникати, а то взагалі пропаду. Тримати себе в руках! Треба підлізти до дверей — може, хтось зачує мене. Обов’язково хтось зачує. Так хочеться плакати. І як я докотилася до такого життя?! Повзаю на чотирьох, ніби якась тварина. Добре, що хоч деякі мої знайомі не бачать, а то мали б із чого посміюватися. Певно, давно чекають, коли Зоська впаде ниць, аби збити їй трохи гонору. Тут у камениці багато таких. Ніяк не можуть мені пробачити, що не визнавала їх собі за рівню. Тільки й шукають нагоду поблювати мені тут своїми душевними помиями. «Як ми співчуваємо! Як ми співчуваємо!» А мене від тих співчуттів так нудить, що ще більше хора стаю. Вони ж так стеляться, так стеляться, аби допомогти, що не знаєш, як відкоша дати. А як підуть, то зразу приходиш до тями і відчуваєш: вони вкрали твою енергію, але зарадити собі нічим не годна, бо цілком розбита, і лише зла на цілий світ. Ось вам і допомога! Ох, а лежати на підлозі ще гірше! Вже все тіло затерпло. Так і простуджуся, до холєри. Допоможіть! Чуєте мене! Чи то всі повимирали, дідько би їх узяв. У горлі так пересохло, що і кричати не можу. І рука вже болить гримати в двері. Чого мені так не щастить нині! Якась напасть! Ще здохну, як худобина, і ніхто не буде знати. Як то людина сама нічого не варта… Допоможіть!!!

Хто там? Юліане, ти? Я не можу піднятися, а двері зсередини замкнені. Я гадала, що вже пропаду, якби не ти. Та виламуй ці двері, бо вони закрили за мною життя… Що я кажу? Та бий сильніше по них! Бий! Нарешті. А я так спереживалася, гадала, що прийшов мені кінець… Тепер підніми мене і дай крісло, аби я сперлася. Тільки б нічого собі не зламати! Тоді вже точно не оклигаю. Юліане, мій рідненький, не залишай мене саму. Мені так погано! Так погано! Я тебе прошу, виклич «швидку». Ну, будь-ласка! Я тебе прошу! Хіба це правда: дві з половиною тисячі викликів за чотири роки? Та вони брешуть, не могла я стільки разів викликати «швидку». Що таке? Яке повідомлення? У всіх …спетчирів «швидкої»? Аби не приймати викликів на Франка, 12? Що, їм шкода, чи що? Все одно гроші тратять не зі своєї кишені, а державні. Гнилі покидьки! Їм шкода приїхати. В яку то ще таку книжку вони хочуть мене записати? У мене вже є одна книжка хороб, і мені більше не треба. Що то за Гінеса? То, напевно, туди тих записують, хто хорий на голову. А мені так погано на серці. Дай хоч таблетку! Ну, ти знаєш, що я не можу без укола або таблетки. Мені треба ліків! Мені погано! Чи ти добиваєшся, аби я плакала. А що ти там таке маєш? Пиво?! О, дай мені! Налий трошки. Ну капулю, трошки… Кажеш, якщо таблетку, то не пиво. Ні, тоді давай пива. Від таблетки може стати або не стати легше, а від пива зразу добре стає. Часами так чогось кортить, так кортить, і не знаю чого, аж поки не здогадуюся, що мені пива бракує. Вже втікаєш? Ті справи не можуть хоч сьогодні тебе покинути? Знаю я, що то за справи. І я молодою була. Дивися, аби вони потім не вилізли тобі іншим місцем. А то занадто захопишся й голову загубиш. А загубиш голову — загубиш і душу. Вони тільки й чатують, аби виманити в тебе частину душі. Чекай-чекай, ще згадаєш мої слова! Вічно в нього справи, а до мене ніякого діла не має…

НЕ ЗВОЛІКАЙ ПРИЙТИ

Юліане! Прийде час, і будеш шкодувати. Таке наше серце. Ми завжди жаліємо за тими, кого біля нас нема й уже ніколи не буде — за тими, з ким коротав дні. І навіть з відходом в інші світи найпаскуднішого мерзотника втрачаємо щось своє, щось таке, за чим уже ніколи не зможемо повернутися… Ми завжди маємо надію вернутися в рідні краї, в рідне село, до рідної домівки. Але заказано вертатися до того, кого вже нема і не буде, хоч дуже хочеться ще щось сказати йому, і сказати це так, як нікому іншому. Не зволікай прийти до того, до кого ще можна встигнути… Аби щось таке, ніби й не дуже важливе, не прошмигнуло повз тебе… Не зволікай прийти, хоч я й буваю прикрою!