Львівська пані

Сангал Юрко

А…а…ахпчі! Кажу правду. Ах…пчі! Як то приємно в носі лоскоче! Так солодко, певно, з чоловіком було… Таке гостре відчуття, що аж в голові терпко. З великим задоволенням ще б раз пчихнула, та вже не можу…

ЗНИМКА

І як то так: на папері людина як жива, а в житті її нема. Мій бідний Ромчик! Сперся біля мене, на перила балкону, і щось собі думає. Напевно, й гадки не має, що за два дні по тім, як знявся на цю знимку, його вже не стане. Правда, якось дуже дивно дивився, аж лячно стало… Мені здалося, що він потерпає через мене. Я просила Юліана сфотографувати мене, аби Ромчик мав пам’ятку. А вийшло навпаки. Замість мене помер він. А може, то ця знимка увібрала Ромчика в себе… Може, якщо її добре вдарити, вона відпустить його… Як то так людину можна в картку помістити, і вона помирає, а картка зістається. Може, колись буде так, що з карток знову вийдуть живі. Треба свою картку заховати, аби ніхто зараз її не понищив. І краще заховати ту знимку, на якій мені нема й вісімнадцяти. Сумніваюся, що якийсь чоловік, побачивши колись мене на ній, не захоче, аби я знову стала живою. Якщо не захоче, то хіба лише той, який і мужчиною не був. Яка ж я була цікава, і якою непідступною здавалася!

МІЙ

ХЛОПЕЦЬ

Хлопці, які собою нічого не являли, боялися навіть глянути на мене. Їхні погляди я відчувала потилицею. А як зазирнуть в очі, то таке враження, що у штани наробили. То ті ніякі, що… вміють роздягати дівчат лише очима. Але я мала й файних залицяльників. Тільки-но десь з’явлюся, як зразу всі біля мене стоять. Кожен один перед одним лізе й не знає, що б то вигадати, аби я з ним говорила. А під моїм поглядом вони стають кумедними і вразливими, і можна з ними робити все, що тільки заманеться. Варто було хлопцеві заглянути мені в очі — і він уже мій. Саме так і трапилося з Дмитром. Була я на гульках, як завше, коло церкви Святого Юра. До війни там завжди були танці. Була з нас чимала компанія, і коли під ранок розходилися, то я зі смішком запитала кавалірів, хто з них нині сміливий провадити мене. Всі стали як укопані навколо, і я, оглянувши їх, тицьнула пальцем у Дмитра: «Ти мене проведеш!» Після цього все життя проводжав — так і не зміг від мене відірватися. Як забрали на війну, то де я гадала, що він повернеться! Чи повинна була дотримуватися наших заручин, якщо навколо весь світ валився?! Краще б не повертався, бо довго не давав спокою, хоч я була вже заміжня й бавила дитину. Я відбивалася, що буцімто повістка прийшла про його смерть. Потім він згадував цю повістку до старості літ, просив показати. А він же повертався із самої Франції, де був у німецькому полоні. Його вмовляли перебратися разом з іншими до Гамерики чи Канади, а він ні — так тягнуло сюди, до мене. Говорив, що війну перейшов зі мною в серці, і тепер мене не покине. Війну переніс, а як дістався сюди, то зразу потрапив у руки енкаведе, яке півроку його допитувало, чи не шпіон він, перш ніж випустити на волю. Як же він вмовляв мене, аби я повернулася до нього, навіть із дитиною. І свого все ж таки дочекався, коли в сімдесят другому році помер мій чоловік. Тільки-но почув, що я сама залишилася, то зразу покинув дружину, і навіть трьох дітей, аби лиш бути коло мене. Таке враження, що він просто дихав мною. Ще десь так двадцять років прожили ми разом, аж поки не захворів. Йому зробили операцію на шлунок; напевно, мав рака. Вже ні на що не був годний, і я його прогнала назад у Дубляни. А то ще міг скінчитися мені в ліжку, — і що б я тоді робила? Та він і після того два роки лазив, день у день, аби мені чогось смачненького принести і мати змогу побачитися. Вже ледве теплий був, а цілувався як молодий. Навіть напередодні смерті ще причалапав, уже цілком ніг не піднімаючи, — я аж відчула, що він більше не прийде…

Так, я мала двох чоловіків, хоча з Дмитром і не була розписана. Він цього дуже хотів, але я могла втратити пенсію по чоловікові. Е, все це вже минулося. Недурно одна казала: «Я би вже нічого не воліла — лишень би в хаті хоч пахло мужчиною, було чути його присутність». Так-так, нема життя жінці без чоловіка. Чоловікові ще якось легше без жінки, а…

Нічого мені не треба, нічого вже не хочу, най би тільки на один день ожив мій чоловік, та приголубив мене, притулився своєю щокою до моєї й нашіптував: «Моя Зоня-Соня — моє сонечко…», й аби ніжно, кінчиками пальців, водив по моїх очах, губах, грудях, животику… — так, як пестять найцінніше у світі! Й аби робив зі мною все, що йому заманеться, та з такою силою, аби мене цілком розчинити в собі — не залишити жодної краплини. Й аби я пішла зі світу, розчинившись у ньому, пішла, а не померла. Нічого мені не треба, нічого вже не хочу…

ЛЬВІВ’ЯНКА

Жити в самому центрі Львова — і вже п’ятнадцять літ не бути у Львові… Ті, хто собі шпацирують, і до голови не беруть, що таке може бути: живеш у місті, а одночасно в ньому не є. Коли їм ноги покрутить так, як мені, тільки це й будуть мати в своїй дурній голові. Вони собі гадають, що ось так будуть ходити вічно… Навіть не здогадуються, що я спостерігаю з вікна. Розходилися тут під носом! Тільки й блимають перед очима. І звідки вас так багато набралося?! Поз’їжджалися до Львова, напевно, з цілого світу. Що, вже більше місця нема? Вже так вам усім Львів пригледівся? За часів цісаря не почували б себе так вільно: до Львова можна було приїздити тільки в ринкові дні, а на деяких вулицях простому людові було боронь Боже з’являтися — поліцаї відразу палицями штрикали. І спробуй-но пройтися Академічною, як зараз собі шпацирують! Місто належало панам. А тепер всім дозволено бачити його, але, дивлюся, не всі хочуть… Поникли головами вниз і крім своїх ніг нічого не помічають.

ЛЬВІВ У СНІ

А все-таки треба бути паном, хоч у душі, аби Львів показав тобі своє багатство. Якби мала змогу ходити, то тільки дивилася б угору, — аби бачити Львів. А ще краще — змога літати! Це було б як у сні — літати над Львовом і до всього приглядатися. Передусім — до каплиці Боїмів.

Мені завжди здавалося, що десь у цій каплиці захований якийсь дорогоцінний скарб, затаєна душа всього Львова, а Христос, котрий сидить на куполі, оберігає цей скарб. Дорогоцінний скарб, якого боялися торкатись навіть тоді, коли центр міста очищали від передавненого кладовища. Тільки ця каплиця й зісталася, зберігши для міста щось дуже важливе, що не можна просто так побачити очима, хоч би як її не розбирали й не підкопували. Божа благодать виходить із Христа, який собі щось думає, наповнює місто божественною красою, від чого у Львові такі одухотворені камениці. Варто побачити лише каплицю Боїмів, аби пересвідчитися в цьому, а ввійшовши в неї, ще й відчути силу духовного творіння, яким просякнутий весь древній Львів. Сучасні люди занадто приземлені, аби спромогтися на таке чудо. Дивно, що ця каплиця для мертвих, а в ній у десятки разів більше життя, ніж у будь-якому житловому будинку. Здається, саме тут зникає межа між смертю і життям. Тому-то, можливо, з тильної сторони каплиці — шумне вуличне життя, а як заходиш у її дворик, то потрапляєш у вічний спокій. Цей спокій може порушуватися хіба що звучанням органа під час богослужіння в Катедрі, яка стоїть поряд з каплицею й невидимими нитками пов’язана з нею.

Якщо зазирнеш до Катедри, то зразу скинеш із себе весь побутовий тягар буття, і звук органа знесе тебе так високо, що забудеш все на світі, особливо те, що найбільше мучить душу. Від Катедри я полетіла б на площу Ринок, присіла б коло Нептуна і помахала ногами, радіючи його присутності. Облетівши площу, я знялася б

на саму Ратушу, аби роздивитися, куди ще маю прямувати. Конче вступлю в Італійський дворик, бо де ще так тихо-мирно можна посидіти, як не у ньому? Саме там час має здатність зупинятися й цілком не хвилювати своїм перебігом. Іноді у цьому дворику лунає флейта, й солодко лоскоче душу, а часом скрипка легким болем продирає її до самого денця… Звідти лечу до башти Корнякта, що здіймається вгору, як таємна вісь, навколо якої все обертається. Ударю у дзвона Кирило, аби пробудити духів башти, які розносять звістку по цілому Львову. Станцюю з ними танок, від якого в людей будуть народжуватися діти, і радість життям охопить місто. Неодмінно спущуся до каплиці Трьох Святителів, аби заспокоїти дух, і від неї зайти в Успенію — відмолити душу в Бога. Запалю геть усі свічки, бо саме в їхньому вогні Бог оголює свою натуру. Схилю коліна, лише губами промовлю «Отче наш» і поцілую землю. А далі пожену до Домінікана, цього велетня краси, і буду милуватися ним так, як дівчина милується своїм нареченим. Він вабить до себе, ніжить своїм теплим каменем і голубить позолотою, як це коханий робить ласками та подарунками із золота, бо не хоче, аби ти від нього йшла. А я така щаслива в його обіймах, що готова йому віддатися назавше, і стояти тут, як скульптура якоїсь панни. Та це потім, а зараз мушу злітати ще до Вірменки — цієї маленької моєї подруги, яка завжди була мені розрадою: лише притулюся чолом до її стіни — і вона вже тулить до себе мою душу, щось нашіптує їй, чого голова ніяк не розуміє, зате серце стає таким бадьорим, ніби маю вічно жити.

І я, немов на крилах, рухаюся далі, проминаючи Преображенську, Драматичний театр, аби, як ця богиня, вмоститися над Оперним театром і світитися променистим сяйвом сонця. Хотіла б і я тут стояти пам’ятником, спостерігати, як вічно змінюється світ. Ось тече нескінченний людський потік, схожий на той, що колись котив тут справжні води. Люди йдуть собі та йдуть, і саме біля Оперного вже не задумуються, власне куди вони йдуть, а лише переживають внутрішню насиченість і задоволення. День їм видався змістовним, бо вони мали змогу пройтися цим краєм! А коли заглянеш усередину будівлі Оперного театру, то зразу забудеш зовнішній світ. Тут танцювати хочеться не тільки на сцені, а й у фойє, на сходах, у проходах, уже не кажучи про Дзеркальну залу, в якій перетворитися б на сонячного зайчика і стрибати по всіх стінах та стелях, торкаючись цієї краси, і веселим блиманням віддзеркалюватися навсібіч. А потім пірнути в саму залу і перетворитися на Аїду, яка із силою нестримної бурі проноситься крізь життя під акомпанемент громового гуркоту голосів чоловічого хору, котрий то підносить її до висот земного щастя, то розбиває об хвилі моря людських незгод, то опускає у безодню любовного виру, але завжди прославляє як героїню. Після солодкої знемоги від небуденного світу Оперного я повертаю праворуч до заспокійливих стін монастиря Кларисок, де забуваю геть усе, навіть себе, і розчиняюся в подиху чогось неземного. Коли приходжу до тями, то злітаю до руїн Високого Замку, аби побачити Львів на повен зріст і перейнятися його огромом. Далі, як дурна, скачу по горбах Кайзервальду і дико верещу всіма звуками лісу — по-весняному пробуджую природу. Вдихнувши на повні груди запах сосни і квітів, я, непритомна від блаженства, падаю горілиць на траву, якийсь час спостерігаю за плином хмаринок у синьому небі, а далі у мріях вибудовую з них замки й цілі міста — такі, як і наш Львів.

Прокинувшись від дивного внутрішнього поштовху, я схоплююся на ноги, і, підстрибуючи від радості, ніби відриваючись від земної поверхні, біжу вниз, де натрапляю на костел Святого Антонія, того самого святого, в якого дівчата випрошували собі нареченого, а бідні — багатства. Я ж попросила у святого Антонія вічного життя у Львові.

Відтак я пустилася в напрямку Личаківського кладовища. Моя радість щезла, мій біг-лет стишився до спокійної ходи, і я задумалася… Саме тут — уся загадка життя, яку ніколи не розгадаєш, розриваючи могилу, а дещо можеш знайти, розкопуючи власну душу… Поки ще живеш. Навколо — всіяна трупами земля, що зрослася з пам’ятниками, в основі довершеної краси яких — бажання перемогти смерть. Та хіба здатна краса, хоч вона й рятує світ, перемогти смерть?! А може, й недарма люди нестримно прагнуть до краси, вбачаючи в ній ознаки вічного. Можливо, саме тут, на Личаківському цвинтарі, смерть поєдналася з вічним у красі. І найбільше її, краси, у скульптурах, які немилосердно вказують, нагадують, застерігають… Тож ти жертвуєш життям квітів, кладучи їх на могилу близької людини, аби їхньою красою вгамувати смерть… Покидаючи це місце, ніколи не треба забувати, що колись повернешся сюди назавше.

Але потрапивши знову в галасливий, повний життя потік вулиці, не те що забуваєш — навіть не віриш, що десь може бути смерть. І яка ж я рада, що ще живу, що можу вдихати повітря на повні груди, торкатися розмаїтих речей, через дотик до яких відчувати й себе, говорити до когось, аби тим пізнавати й себе, радіти, аби раділи й мені, а головне — дивитися й насолоджуватися цією чудовою казкою! І я знову й знову розгулюю по Львову, як по світу чиєїсь фантазії, фантазії тих, хто його створив.

Уже вкотре входжу у браму старовинного муру, і вкотре мене проймає бентежне передчуття непізнаної таємниці, яку й підсвідомо намагаюся віднайти чи то в тих прадавніх стінах, чи то, може, в самому костелі Бернардинів, який зупиняє перехожого своєю величністю й магічністю, чи то у глибинах колодязя ротонди… Так і залишається це нерозгаданим секретом, за допомогою якого можна відкрити браму в інший, загадковий світ, що до нього прилип губкою наш світок…

Але нічого не вдієш — проходиш далі, до Галицького ринку, саме до тієї губки, яка поїдає в людях найсвятіше, вдаючи, ніби сама дає їм поживу. Але ніколи не пізно відірватися від неї — і злетіти, злетіти, аби не опуститися, не… Ніколи не пізно! І я лечу вгору, до костелу Святої Марії Магдалини, аби піднятися над людським світом і над собою, як це зробила вона, і віддатися Тому, кому віддалася вона. І я лечу, і знову піддаюся нескінченній мелодії, вічній грі труби й органа, жінки й чоловіка, нестримних поривань у повітря і владних порухів до життя. Це не просто концерт, дуетна гра труби й органа — це мелодійна святодія зачаття, те, що ми не можемо побачити, а лише чуємо, чуємо у стінах цього вабливого костелу, який зберіг свою сакральну функцію, хоч і втратив своїх священнослужителів. Тут душа завжди наповниться чимось гарним, що пізніше перейде в добру справу. І тут вона ніколи не є самотньою, як і в колі дванадцяти дерев, у тому скверику, що неподалік Святої Марії Магдалини, вже майже біля Святого Юра. У цьому магічному колі дванадцяти дерев душа піднесена, як у храмі. Присядеш собі на лавку, і здається, що ти перебуваєш тут цілу вічність — не переймають тебе жодні турботи, а лише віддаєшся дивовижному почуттю свого існування й існування світу, і не знаєш між ними межі. У цьому смертельно обізнаний наш розум поза цим колом…