Львівська пані

Сангал Юрко

Святий Юр, по-королівському золотокоронний, розсівся на пагорбі, як на троні, і воліє аудієнції, в якій годі й відмовити, бо, здається, саме він і править Львовом. Але неможливо піднятися до нього лише зусиллями ніг, бо це треба робити ще й зусиллями духу. А якщо нема духу, то він проткне твою душу списом, як цього змія, чи так, як це лікарі проколюють голкою пухлину. Заодно загоїть ладаном рани душі й наверне на той єдиний істинний шлях, якому немає кінця… Але король Святий Юр має й свою королеву — Святу Ельжбету, цю польську красуню, яка, проте, вибралася на англійську манеру і на перший погляд здається непідступно-холодною, а іноді навіть сердито-похмурою. Але той, хто її пізнає, проникне в неї, побачить багатство і шляхетність її душі, відчує її внутрішню силу, той полюбить її такою неземною любов’ю, яка ніколи не помирає.

І далі біжу я за Львовом, як за мрією, намагаючись

упіймати в нестерпному бажанні останній подих любовної жаги, останній момент найсильніших емоцій, коли у глибині твоєї душі стається яскравий спалах і починаєш горіти, як небесне світило. І тут Святий Лазар затягує мене на Цитадель, аби у цьому осередді споконвічного чоловічого жадання насититися мною зі всією ярістю воїна, який не обмежує свою хтивість, здіймаючи на Покутній горі веремію найбільших сил природи, прооравши і зросивши мене, як хлібороб землю…

Не знаю, що зі мною трапилося, але чую таку ваготу на душі, що вже кочуся додолу, де перестріває мене Святий Михайло, й озивається він до мене громом своїх дзвонів, і схиляє до покаяння, від чого стає мені чисто й свіжо — моє серце відчуває дотик теплого світла, якого ніколи не побачити очима.

ПОВЕРНЕННЯ ДО СЕБЕ

Ґе, ґе! Де я? Що то було? Що це зі мною діялося. Хіба це міг бути сон?! Тільки-но очі стулила, як все кудись поплило і стало таке кольорове-кольорове, і таке правдиве, що аж потепліло мені на душі. І чого я розплющила очі?! Відразу ніби впала каменем із неба — обличчям об землю. Здається, навіть кров носом хоче йти — так мені недобре. І чого я розплющила очі?! Було так легко-легко, що й літати могла, а тепер навіть встати з ліжка не годна. А може, не на добро мені так було добре… Може, це справді був сон? Ой, скоро буду вмирати! Чую біду! Я знаю, знаю: коли людина має помирати, їй такі вже солодкі сни сняться… Ще дівчиною про це чула. Треба мені якось ці сни відганяти. А то затуманять голову, і незчуюся, як скінчуся. Бачите, яка хитра ця смерть — такою рожевою малюється, байки мені тут наспівує, хоче мене приспати. Знаю я її. Як щось має статися, обов’язково якийсь сон присниться. І чого б це? Коли Ромчик мав помирати, то наснилося мені таке, ну вже таке… Я танцюю з ним у весільній сукні, і так витанцьовую, так витанцьовую, що світ обертом іде, хоч за життя не мала з ним жодного танцю. Потім ложу йому вельон на голову і так цілую, ніби свого коханого, а не рідного сина. А він зі мною прощається. І такий щасливий — усміхається й махає рукою. А дорога перед ним устелена квітами, і навіть сяє якимсь незвичним світлом. Я тоді подумала, що то смерть мене забирає, і так спереживалася, що цілий день проплакала, аж він став страшно схвильованим — боявся, аби я його не покинула… А другого дня помер, і останні слова його були: «Моя мама така хора! І як то буде?! Така хора!» — так переказувала лікарка. От тобі й сни! Вже як щось присниться бузкове, чого і в житті не буває, то жди смерті.

ЩО ЗЛІПИШ, ТЕ Й МАЄШ

Сніжинки! Яке чудо! Вже гадала: ніщо не може втішити мого згорьованого серця. Мої сніжинки. Покривають усе білим, як білою ватою, загоюючи навіть рани душі. Падають й усміхаються блиском сонця, і навіть щось тобі промовляють — якісь звістки з неба.

Якби я розумілася на вашій мові, то, напевно, ніколи не була б такою нещасною. Варто було ще за молодості до вас прислухатися, коли ліпила з вас бабу-ягу. Так-так, що собі виліпила, те й маю. Та я тоді гадала, що це лише дитячі пустощі. А виходить, що даремно нічого не минає. Треба було тоді ліпити снігуроньку…

Чи я нині мала щось у роті? Хто би це міг знати? Так апетиту нагнало, що готова цілу свиню зжерти. Ніби на плиті залишився ще ясьок із шинкою й грибами… Є! Зараз я буду краща. Хоч яка б ця страва не була ситна, але чим більше їси, тим більше хочеться — так, до дідька, смакує. Га…ап…па…и…и…ооо…мм…ап…ап…иии! Коли одна приймаю обід, то аж страшно за себе. Так захланно ковтаю, мало не вдавлюся. Якийсь дідько чіпляється! Ніби на мить стаю тварюкою — сама себе не пам’ятаю.

Тільки-но згадаю голод за війни, починаю так пакувати, що ледве пальців собі не повідкушую. Все боюся, що зараз хтось голодний надійде… Зараз надійде… І вже його так чітко бачу, що руками відмахуюся, аби не ліз до моєї миски. А потім гадаю собі: чи я вже цілком здуріла? Хто у війну пережив голод, той ще б не так здурів. Уявляю все, що знову війна і це останній кусень хліба зі смальцем та цибулею, а далі знову доведеться потерпати від того, як смокче нестерпно під ребрами. Якщо із села щось передавали, то ще можна було так-сяк протриматися.

Від

таких самотніх обідів аж нудно в голові. Завжди якось тримаю себе в руках, а як їм, то, здається, втрачаю себе саму — не їдло мені належить, а я йому. Чому людина, коли їсть, так схожа на тварину, аж встидно за себе буває. Завжди ніяковію, якщо я їм, а хтось поряд лише дивиться на мене. Якась кара! А внук який! Бридиться сидіти зі мною за столом. То я йому цямкаю заголосно, то моя слина долітає до його писка, то носа собі затикає, то ще якась хороба… Ну й наперлася — ні дихати, ні думати не можу. І якої холєри я так об’їлася?! Тепер лежу, ніби вже померла…

ПОПЕРЕДЖЕННЯ

О, добрий день, пані Ярино! Ніяк не гадала, що ще колись вас побачу. Так давно вас не було чути, то я собі гадала всяке… Та ні, ні, я вас ще не поховала, боронь Боже, але ви самі знаєте, як то буває… Люди ми з вами не молоді. Може, і правду говорять: кого передчасно ховають, той довго жити буде.

Ха-ха-ха! Ха-ха… Кажете, що бігав за нею по селі з дилдою і мало її не прибив. Так їй і треба! Чоловік ще лежить у лікарні, а вона вже хоронити його зібралася. Навіть накупила чорного вбрання?! І вже всіх повідомила? Так убила собі в голову, що всі повірили?.. І грошима скинулися? Гадали: якщо потрапив на Броньову, то довго чекати не доведеться? Я б і сама повірила, бо, як-не-як, він був у Чорнобилі. Всі знають, скільки то люду гинуло після того Чорнобиля. Бачите, а пиякові ніякий Чорнобиль не загроза. Оклигав, та ще який буйний став! Хе-хе. І як то він її не забив?

А ви знаєте, в мене щось схоже було, лишень закінчилося набагато гірше. Десь п’ять років тому наша дільнична лікарка ляпнула моєму Юліанові, що я маю рака і що залишилося мені півроку, не більше. Той поспішив передати «новину» моєму братові. Далі прибігає братова, стоїть біля мене і плаче, плаче й не хоче сказати чому. Всі стали до мене такі лагідні й запобігливі, що аж було ніяково і навіть страшно, бо ніхто не смів у моїй присутності сміятися. Та минуло півроку, і знаєте, що трапилося, — раптово помер син нашої дільничної лікарки. Ні з того ні з сього. Тридцяти п’яти ще не мав. Залишив жінку і двох дітей. А ця лікарка до мене вже більше не приходить… Так воно є — зі смертю жартувати не гоже, й особливо комусь пророкувати. Я пам’ятаю ще з молодості, як швидко гинули хлопці — перевбранці в костюм Смерті у різдвяних вертепах. Ось вам і костюм!

ЖИВИЙ МЕРЛЕЦЬ

Але знаю ще й кумедну історію одної сім’ї, бо колись про неї газети писали. Ця сім’я жила неподалік, на Підвальній. Так-так, вона тоді його проводжала, коли літак відлітав. То він мав на море їхати… Хе-хе, приїхав… Другого дня їй приходить звістка, що літак розбився. Отримала якийсь шматок покавальченого тіла, запакованого в целофан, і поховала за всіма звичаями. Цілий місяць була розбита горем, аж поки не задзвонили у двері… Вона питає: «Хто?», а їй відповідають: «Це я». Вона: «Хто я?», а їй: «Це я — твій чоловік». Вона: «Я свого чоловіка недавно поховала…», а він: «Та це я — твій чоловік!» Вона: «Чоловіче! Не жартуйте так. Я вам сказала, що мій чоловік помер». Згодом вона ніби і впізнала його, але до хати й далі не впускала, бо боялася, що це якийсь привид. Так чотири години тримала чоловіка за дверима, поки він не поскликав усіх сусідів, які спочатку так само від нього сахалися, бо ж недавно пили на його поминках. Довелося у всьому зізнатися, пояснити, як то він ухитрився залишитися живим, якщо рахувався у списках пасажирів літака. А що цей літак розбився, він тільки від сусідів і дізнався, бо розрахував, що якраз зараз, рівно через місяць, жінка очікує його повернення. Тоді він не сів у літак, просто жінці очі замилював, а тим часом поїхав до коханки, з якою і провів цілий місяць, навіть не цікавлячись подіями в світі.

Дружина після цього не прийняла його до себе. Сказала: «Я рада, що ти залишився живий, але жити з тобою вже не зможу». Цікава я, пані Ярино, як йому потім було бачити свою могилу на цвинтарі?

Нагадала я собі ще одну історію. Двом сестрам, які все життя дівували й мешкали разом, десь у районі Панаса Мирного, дуже закортіло знати, як вони будуть виглядати в домовині. Замовили труну, облаштували все, як біля справжнього мерця, та й запросили знимкаря. Й аби все виглядало правдоподібно, одна лягла, перш ніж він прийшов. Знимкар, нічого не підозрюючи, зробив свою роботу та й запитує, скільки потрібно карток. Та, що «жива», каже: «По одній вистарчить». А та, що «мертва», як закричить: «По дві!», а переляканий знимкар, утікаючи, аж упав на сходах і, бідака, зламав собі ногу. Але подав на них до суду й відшкодував собі половину камениці, яка належала тим сестрам. Добре, що не помер від страху, коли «мерлець» заговорив до нього…