Любий друг (Збірник)
Шрифт:
У газетах всіх напрямків уже три тижні писалось:
«Нашому видатному колезі Жакові Рівалю спала й дотепна, і великодушна думка влаштувати на користь сиротам шостої паризької округи велике змагання у своїй чудовій фехтувальній залі, що належить до його парубоцького помешкання.
Запрошувати на свято мають пані Лялуань, Роментель, Рісолен, дружини сенаторів, та пан Лярош-Матьє, Персероль, Фірмен, дружини відомих депутатів. Збиратимуться пожертвування в антракті, і кошти буде негайно передано до рук мерові шостої округи або
Це була дивовижна реклама, що спритний журналіст вигадав собі на користь.
Жак Ріваль зустрічав гостей у передпокої, де було влаштовано буфет, — видатки на нього малось покрити із збору.
Потім ласкавим жестом він показував на вузькі сходи, що провадили до льоху, де були фехтувальна зала й тир, і казав:
— Вниз, панове, униз. Змагання відбудеться в підземеллі.
Він кинувся назустріч дружині свого директора, потім, потискаючи руку Дю Руа, сказав:
— Добридень, Любий друже.
Той здивувався.
— Хто вам сказав, що…
Ріваль урвав його:
— Пані Вальтер, тут присутня, — це, на її думку, дуже миле прізвисько.
Пані Вальтер зчервоніла:
— Так, признаюсь, що, коли б краще вас знала, то й сама зробила б, як Лоріна, — теж називала б вас Любим другом. Це вам дуже личить.
Дю Руа сміявся:
— То прошу, пані, називайте!
Вона опустила очі.
— Ні. Ми ще не такі знайомі.
Він прошепотів:
— Дозвольте сподіватись, що ми познайомимось краще?
— Ну, тоді побачимо, — сказала вона.
Він уступився коло вузьких сходів, освітлених газовим ріжком; щось сумовите було в раптовому переходові з денного світла в цей жовтий блиск. Крученими сходами підіймався підземельний дух, запах гарячої вогкості, пліснявих мурів, для нагоди витертих, разом з віянням ладану, що відправу нагадували, та жіночих пахощів — ірису, вербени й фіалки.
У цій западині чути було голосний гомін, тремтіння рухливої юрби.
Увесь льох було ілюміновано газовими гірляндами та венеційськими ліхтарями, прихованими в листу, що прикрашав голі кам’яні мури. Скрізь було зело. Стеля була прибрана папороттю, підлога вкрита листом та квітками.
Усім це здавалось чудовим і прегарно вигаданим. У глибині льоху стояла естрада для бійців, а з боків її — два ряди стільців для суддів.
У самому льохові стояли лавочки, по десятеро в кожному ряді праворуч і ліворуч від проходу, на них могло сісти душ із двісті. А запрошених було чотириста.
Молодики в фехтувальних костюмах, тонкі, довготелесі, стрункі, з закрученими вусами, вже пишались перед глядачами коло естради. Глядачі називали їх на ім’я, показували одне одному фахівців і аматорів, усіх уславлених майстрів фехтувального мистецтва. Круг них розмовляли старі й молоді добродії в сурдутах, що виглядали родичами фехтувальників у бойовому вбранні. Штатським лицарям і знавцям шпаги теж хотілось, щоб їх побачили, пізнали й назвали на ім’я.
Майже всі лавочки
— Кому оршату! Лимонаду! Пива!
Пані Вальтер з дочками підійшла до своїх місць у першому ряді. Влаштувавши їх, Дю Руа сказав:
— Мушу покинути вас, чоловікам не вільно сідати на лавах.
Але пані Вальтер несміливо відповіла:
— Мені хочеться все-таки, щоб ви залишились. Називатимете мені бійців. Стривайте, якщо ви стоятимете отут коло лавочки, то нікому ж не заважатимете.
Вона дивилась на нього великими ніжними очима. І вмовляла:
— Ну, лишіться ж коло нас… пане… пане Любий друже. Ви нам потрібні.
Він відповів:
— Я корюся… залюбки, пані.
Звідусюди чути було:
— В цьому льохові дуже гарно, дуже мило.
Жорж добре знав цю дужну залу! Він пам’ятав ранок, що тут перебув напередодні дуелі, на самоті з шматком білого картону, що дивився на нього з западини, як велетенське, страшне око.
Із сходів пролунав голос Жака Ріваля:
— Зараз починаємо, панове!
І шестеро добродіїв у тісному одягу, — щоб груди свої краще показати, — зійшли на естраду й посіли суддівські стільці.
Їхні імена котились по залі: генерал де Рейнальді, голова, — низенький, з великими вусами; художник Жозефен Руде — високий, лисий, з довгою бородою; Матео де Южар, Сімон Рамонсель, П’єр де Карвен — троє елегантних молодиків та Гаспар Мерлерон, учитель.
З обох боків льоху викинуто плакати. Праворуч написано: пан Кревкер, а ліворуч — пан Плюмо.
Це були двоє майстрів, двоє добрих майстрів другої категорії. Вони вийшли — обидва худі, по-військовому випростані, з трохи незграбними рухами. Зробивши зброєю салют, як ті автомати, вони почали битись, нагадуючи у своїх білих полотняних та шкіряних костюмах комедіантських ляльок, що б’ються для розваги глядачів.
Вряди-годи чулось: «Укол!» І шестеро суддів витягували вперед голови з виглядом знавців. Публіка нічого не бачила, крім двох живих маріонеток, що метушились і витягували руки; вона нічого не розуміла, але була задоволена. Проте ці два добродії здавались їй мало граційними і страшенно смішними. Пригадувались дерев’яні борці, яких продають на Новий рік по бульварах.
Першу пару фехтувальників заступили добродії Плянтон та Карапен, цивільний та військовий, учителі. Пан Плянтон був малий, а пан Карапен — дуже гладкий. Так і здавалось, що перший же удар шпагою випустить дух із цієї кулі, як із гумового слона. Всі сміялись. Пан Плянтон плигав, як мавпа. Пан Карапен тільки рукою орудував, рухатись усім тілом йому заважала гладкість. Але що п’ять хвилин він так важко й зусильно робив виступ, мов здійснював якусь надзвичайно важливу постанову. Потім насилу випростувався.