Любий друг (Збірник)
Шрифт:
Сюзанна сказала:
— О, приходьте частіш, Любий друже, тепер ми погуляємо, коли тато забагатів. Пустуватимемо, як божевільні.
Він відповів, гадаючи весь час про своє:
— О, тепер ви заміж вийдете. Поберетесь із якимсь вродливим, трохи зубожілим принцом, і ніколи вже ми не побачимось.
Вона щиро скрикнула:
— О ні, не так швидко, я хочу, щоб хтось мені сподобався, щоб дуже мені сподобався, щоб зовсім сподобався. Багатства в мене стане на двох.
Він глузливо й гордовито посміхався і почав називати їй людей, що повз них проходили,
— Од сили через півроку й ви візьметесь на цей гачок. Будете пані маркіза, пані герцогиня або пані принцеса й дуже згорда на мене поглядатимете.
Вона обурилась, ударила його віялом по руці й заприсягнулась, що віддасться заміж тільки з кохання.
Він засміявся:
— Побачимо, ви занадто багата.
Вона відказала:
— Та й ви теж, ви спадщину відібрали.
Він з жалем зітхнув:
— Шкода й мови. Якихось двадцять тисяч ренти. На наш час це дрібнички.
— Але ж і дружина ваша дістала.
— Так. Мільйон на двох. Сорок тисяч прибутку. Навіть карети з цим не можна держати.
Вони прийшли в останню вітальню, і перед ними розкрилась оранжерея, розлогий зимовий сад з високими тропічними деревами, що під покривом їх купами росли рідкісні квітки. Під цим темним зелом, де срібною хвилею лилося світло, почувалась тепла свіжість вогкої землі й важкий аромат рослин. У цих солодких і чарівних пахощах було щось млосне, збудне, штучне й нездорове. На доріжці, облямованій густим чагарником, лежали подібні на мох килими. Раптом Дю Руа побачив ліворуч під широким верховіттям пальм величезний басейн з білого мармуру, де й скупатись можна було б, а по краях — чотирьох фаянсових лебедів, що спускали воду з піврозтулених дзьобів.
У басейні, посипаному золотим піском, плавало кілька величезних риб — чудернацькі китайські страхіття з банькуватими очима та синіми окрайками на лусці, щось ніби водяні мандарини, що нагадували штудерне китайське вишивання: одні з них блукали в воді, а інші ніби зависли над золотавим дном.
Журналіст схвильовано спинився. Він думав: «Ось, ось де розкіш. Ось як треба жити. Інші цього дійшли. Чому ж мені не добитись?» Він думав про способи, не міг їх зразу добрати й лютував на свою безсилість.
Компаньйонка його трохи замислено мовчала. Він глянув на неї скоса й ще раз подумав: «А досить було б, проте, з цією живою маріонеткою одружитись».
Але Сюзанна зненацька мов прокинулась.
— Увага, — мовила вона.
Вони пройшли між юрбою, що заступала їм дорогу, й зразу звернули праворуч.
Серед зарослів дивовижних рослин, що сягали в повітря тремтячим листом, мов тонкими пальцями розтуленої руки, на хвилях нерухомо стояла людина.
Враження було надзвичайне. Картина, якої краї ховались під рухливим зелом, здавалась чорним отвором у фантастичну й захватну далечінь.
Треба було добре придивитись, щоб зрозуміти. Рама перетинала навпіл барку, де, ледве мріючи
Христос ступив на хвилю, і видно було, як вона покірно, м’яко опустилася, лягла, злагіднівши під вагою божественних ніг. Темрява стояла круг богочоловіка. Тільки в небі блищали зірки.
Обличчя апостолів у тьмяному світлі ліхтаря, звернутого на Спасителя, здавались перекошеними від священного подиву.
Це був могутній і разючий твір майстра, той твір, що хвилює думку й роками лишається у мріях.
Дивились на нього мовчки, тоді замислено відходили і тільки потім починали мову про вартості картини. Дю Руа, оглянувши її, заявив:
— Непогано, коли можеш купити таке безділля.
Звідусіль його штовхали, добиваючись подивитись, і він пішов, не випускаючи Сюзанниної ручки, що її помалу потискував.
Вона спитала його:
— Хочете випити шампанського? Ходімо в буфет. Там і тато.
І вони поволі пройшли назад усіма вітальнями, де густішала юрба, — гомінлива, чепурна юрба прилюдного свята, що почувалася тут як удома.
Раптом Жоржеві почулось:
— Он Лярош і пані Дю Руа.
Слова ці торкнулись його вуха, мов далекий, вітром принесений шелест. Хто їх сказав?
Він озирнувся навкруги й справді побачив свою дружину — вона йшла під руку з міністром. Розмовляли вони тихенько, інтимно й посміхались, не зводячи одне з одного очей.
Йому здалося, що всі шепочуться, на них поглядаючи, і дико, безтямно схотілось кинутись на цю пару й потрощити їх кулаками.
Вона посміховисько з нього робить. Він згадав про Форестьє. Може, й про нього вже кажуть: «Цей рогоносець Дю Руа». А вона сама хто? Спритненький вискочень, та без великого хисту, правду сказати. До нього ходять, бо його бояться, бо в ньому силу чують, але в розмові, мабуть, не милують їхньої газетярської родинки. Ніколи він далеко не сягне з цією жінкою, в якої завжди щось непевне в домі робиться, яка компрометує себе раз у раз і поводиться, мов та інтриганка. Тепер вона каменем на його шиї повисне. Ох, коли б то він збагнув, коли б то він знав! Провадив би тоді іншу, відважнішу гру! Яку чудову партію виграв би, здобувши маленьку Сюзанну! Як міг він так засліпитись, щоб цього не зрозуміти?
Вони прийшли в їдальню, величезну кімнату з мармуровими колонами, оббиту старовинними гобеленами.
Вальтер, побачивши свого співробітника, підбіг до нього й схопив за руки. Він п’яний був з радощів.
— Ви все оглянули? Скажи, Сюзанно, ти все йому показала? Скільки народу, правда? Бачили князя де Герша? Зараз він тут пуншу випив.
Потім кинувся до сенатора Рісолена, — той вів свою дружину, оздоблену, мов ярмаркова торгівниця; дружина була якась розгублена.
Сюзанні вклонився високий худий хлопець з білявими баками, лисенький, з вигляду світський хлюст. Хтось назвав його ім’я: «Маркіз де Казоль», і Жоржа раптом охопили ревнощі. Коли вона з ним познайомилась? Мабуть, як забагатіла? Він почував претендента.