Любий друг (Збірник)
Шрифт:
— У мене немає коханок.
— Мовчи вже! Але чого ти мене навіть не навідаєш? Чому ти не хочеш пообідати в мене хоч би раз на тиждень? Я мучусь страшенно, я так тебе люблю, що думаю тільки про тебе, скрізь бачу тебе й боюся вже за кожне своє слово, щоб якось твого імені не сказати! Ти ж цього не розумієш! Здається, мене в лабета взято, у мішку зв’язано! Невідступний спогад про тебе душить мені горло, рве мені щось усередині, під грудьми, підтинає мені ноги, так що й ходити мені вже несила.
Він здивовано дивився на неї. Це не була вже пустотлива дебела дівчинка, а спантеличена, розпачлива, на все здатна жінка.
Тим часом у голові йому виникав план. Він відповів:
— Люба моя, кохання не вічне. Сходяться і розлучаються. А коли тягнеться воно, як оце в нас, то обертається на страшенний тягар. Оце тобі правда. Проте, якщо ти зумієш опанувати себе й приймати та ставитись до мене, як до друга, то я знову приходитиму, як і раніше. Чи спроможна ти на це?
Вона поклала голі руки Жоржеві на фрак і прошепотіла:
— Я на все спроможна, аби тебе бачити.
— Тоді згода, — мовив він, — ми друзі, нічого більше.
Вона мовила:
— Згода.
Потім схилилась до нього:
— Ще один поцілунок… останній.
Він лагідно заперечив:
— Ні. Слова треба додержувати.
Вона відвернулась, витираючи дві сльозинки, потім видобула з корсажа пачку, перев’язану рожевою шовковою стрічкою, і подала її Дю Руа.
— Візьми. Це твоя пайка виграшу в марокканській справі. Я така рада, що зробила це для тебе. Ну, бери ж…
Він хотів відмовитись:
— Ні, цих грошей я не візьму!
Тоді вона обурилась:
— О, ти цього не зробиш! Вони твої, тільки твої. Коли не візьмеш, я їх у ринву викину. Правда ж, ти цього не зробиш, Жорже?
Він узяв пачку і запхнув у кишеню.
— Треба йти, — сказав він, — ти груди собі застудиш.
Вона шепнула:
— Та й краще, якщо я помру.
Схопила його руку, поцілувала її пристрасно, дико, розпачливо й подалася в будинок.
Він вертався поволі й замислено. В оранжерею ввійшов, піднісши чоло й посміхаючись.
Дружини його й Ляроша там уже не було. Гостей меншало. Очевидячки, на бал ніхто не збирався лишатись. Він побачив Сюзанну під руку з сестрою. Вони підійшли до нього вдвох і попросили протанцювати першу кадриль з графом де Лятур-Івеленом. Він здивувався:
— Хто це за один?
Сюзанна лукаво відповіла:
— Це новий друг моєї сестри.
Роза прошепотіла, зашарівшись:
— Ти зла, Сюзанно, цей добродій такий мені друг, як і тобі.
— Я знаю, що кажу.
Роза обурено відвернулась і пішла.
Дю Руа по-приятельському взяв за лікоть дівчину і промовив своїм пестливим голосом:
— Слухайте,
— Звичайно, Любий друже.
— Вірите мені?
— Цілком.
— Пригадуєте, що я казав вам допіру?
— Про що саме?
— Про ваш шлюб, чи, певніш, про чоловіка, з яким ви одружитесь.
— Так.
— Гаразд, можете ви мені щось пообіцяти?
— Так, але що саме?
— Радитись зі мною щоразу, як проситимуть вашої руки, і нікому не давати, не спитавшись моєї думки.
— Так, охоче обіцяю.
— І це наша таємниця. Ні слова про це ні батькові, ні матері.
— Ні слова.
— Присягаєтесь?
— Присягаюсь.
Підійшов заклопотаний Ріваль.
— Панно, тато просить вас на бал.
— Ходімо, Любий друже, — сказала вона.
Але він відмовився, бо вирішив зразу ж їхати, щоб на самоті поміркувати. Занадто багато нового вроїлось йому сьогодні в голову, і він почав шукати дружину. Через якийсь час побачив її в буфеті, де вона пила шоколад з двома невідомими йому добродіями. Вона познайомила з ними чоловіка, але не назвала їх.
Через хвилину він спитав:
— Поїдемо?
— Як хочеш.
Вона взяла його під руку, і вони пішли вітальнями, де люду зовсім порідшало. Вона спитала:
— Де ж господиня? Я б хотіла з нею попрощатись.
— Не варто. Вона затримуватиме нас на бал, а з мене вже досить.
— Правда, твоя рація.
Всю дорогу вони мовчали. Але тільки зайшли в кімнату, Мадлена, посміхаючись, сказала йому, не скинувши навіть вуаля:
— Ти й не знаєш, у мене є несподіванка для тебе.
Він похмуро буркнув:
— Що саме?
— Вгадай.
— Не мав клопоту.
— Ну, так позавтра перше січня.
— Так.
— Час новорічних подарунків.
— Так.
— Ось твій подарунок, Лярош мені зараз передав.
Вона подала йому чорну скриньку, що нагадувала футляр на коштовності.
Жорж байдуже розчинив її й побачив орден Почесного легіону.
Він трохи зблід; потім посміхнувся й заявив:
— Я волів би краще десять мільйонів. Це йому недорого коштує.
Вона сподівалась радісного захоплення, і така холодність її роздратувала:
— Ти справді неможливий. Ніщо тебе тепер не задовольняє.
Він спокійно відповів:
— Міністр тільки борг свій сплачує. Він ще багато мені винен.
Вона здивувалась його тоном і відповіла:
— У твої літа це все-таки чудово.
Він заявив:
— Все відносно. Тепер я міг би мати більше.
Він узяв скриньку, поставив її розчинену на коминок і хвилинку споглядав на блискучу зірку. Потім зачинив її й уклався в ліжко, знизуючи плечима.