Любий друг (Збірник)

де Мопассан Ги

Здавалось, у нього пересохло в роті. Урядовець відповів:

— Мені, пане, тільки мені. Я питаю вас — хто ви?

Той замовк. Він натягнув ковдру аж до шиї і злякано поводив очима. Його закручені вусики здавались чорними на блідому обличчі. Комісар провадив:

— Ви не хочете відповідати? Тоді я мушу вас заарештувати. У всякому разі, встаньте. Я допитаю вас, коли одягнетесь.

Тіло заворушилось на ліжкові, губи прошепотіли:

— Та я не можу при вас.

— Чому? —

спитав урядовець.

Той пробубонів:

— Бо я… я… зовсім голий.

Дю Руа глузливо засміявся, підняв з долу сорочку й крикнув, кинувши її на ліжко:

— Ну там… вставайте… Коли ви роздягались при моїй дружині, то можете при мені одягтись.

Потім одвернувся й підійшов до коминка.

Мадлена вже опанувала себе, і зрозумівши, що все пропало, на все була готова. В її очах світилась зухвалість, і, скрутивши папірець, вона запалила, мов до прийому, десяток свічок у лихенькому канделябрі, що стояв на мармуровому коминкові. Сама прихилилась до коминка спиною, витягла до пригаслого вогню босу ногу, закотивши цим рухом ззаду спідницю, що ледве на стегнах трималась, взяла цигарку з рожевого картонового коробка, запалила її і почала курити.

До неї підійшов комісар, чекаючи, поки співучасник її одягнеться. Вона недбало спитала:

— Ви часто такі справи провадите?

Він поважно відповів:

— Намагаюся якнайрідше, пані.

Вона глузливо промовила:

— Вітаю вас, діло не дуже чисте.

Вона вдавала, що чоловіка свого не примічає і не бачить. Тим часом добродій з ліжка вбирався. Він надів штани, узув черевики й підійшов, одягаючи жилет. Комісар звернувся до нього:

— Чи скажете ви тепер, пане, хто ви такий?

Той не відповів. Комісар промовив:

— Доведеться вас заарештувати…

Тоді той скрикнув зненацька:

— Не займайте мене! Я особа недоторканна.

Дю Руа кинувся до нього, немов повалити його хотів, і просичав:

— Вас на злочині спіймано… на злочині. Я можу вас заарештувати, коли схочу… атож, можу.

Потім тремтячим голосом гукнув:

— Цей добродій — Лярош-Матьє, міністр закордонних справ.

Поліційний комісар з дива оступився й пробурмотів:

— Та справді, пане, ви скажете, хто ви такий?

Той зважився й голосно відповів:

— Цей раз негідник не збрехав. Я дійсно міністр Лярош-Матьє.

Потім, показуючи рукою Жоржеві на груди, де блищала маленька червона пляма, додав:

— А цей мерзотник носить на грудях орден, що від мене дістав.

Дю Руа пополотнів. Він прудко вирвав з петлиці пломенисту стрічку й шпурнув її в коминок:

— Ось чого вартий орден, одержаний від такого шахрая, як ви.

Вони стояли віч-у-віч, осатанілі, стиснувши кулаки:

один — худий, з пухнастими вусами, другий — гладкий, з вусиками, закрученими в кільця.

Комісар мерщій став між ними.

— Панове, не забувайте, так не гідно поводитись.

Вони замовкли і поодвертались. Мадлена стояла та все курила, посміхаючись. Комісар сказав:

— Пане міністре, я застав вас наодинці з панією Дю Руа, — вас на ліжкові, а її майже голу. Вашу одежу розкидано скрізь по кімнаті. Все це доводить перелюбство. Ви не можете заперечувати очевидності. Що ви на це скажете?

Лярош-Матьє пробурмотів:

— Нічого не скажу, виконуйте свій обов’язок.

Комісар звернувся до Мадлени:

— Ви признаєтесь, пані, що це ваш коханець?

Вона зухвало відповіла:

— Я не заперечую, він мій коханець!

— Цього досить.

Потім урядовець записав дещо про стан помешкання та розташування покоїв. Коли він дописав, міністр, що вже одягнувся й чекав із пальтом і капелюхом у руках, спитав:

— Я вам не потрібний, пане? Що маю робити? Чи можна мені йти?

Дю Руа обернувся до нього й мовив, недбало посміхаючись:

— Навіщо? Ми кінчили. Ви можете знову лягати в ліжко, пане, ми зараз лишаємо вас на самоті.

І злегка торкнув урядовця за руку:

— Ходімо, пане комісаре, нам нема що тут далі робити.

Комісар трохи здивовано пішов за ним, але на порозі Жорж хотів пропустити його першим. Той церемонно відмовлявся. Дю Руа обстоював:

— Проходьте, пане.

Комісар сказав:

— Після вас.

Тоді журналіст уклонився й промовив ввічливо-іронічним тоном:

— Тепер ваша черга, пане поліційний комісаре. Я тут майже в себе вдома.

Потім тихо, немов обережно причинив за собою двері.

Через годину Жорж Дю Руа прийшов до редакції «Французького життя».

Пан Вальтер був уже в кабінеті, бо й далі керував та пильно цікавився газетою, що стала надзвичайно поширеною й дуже сприяла щораз більшим операціям його банку.

Директор підвів голову й запитав:

— А, це ви? Кумедний у вас вигляд! Чому ви обідати не прийшли? Звідки це ви?

Свідомий враження від своєї заяви, молодик оповістив, підкреслюючи кожне слово:

— Я скинув зараз міністра закордонних справ.

Вальтер подумав, що це жарт.

— Скинули міністра… як це?

— Я міняю кабінет. От і все! Давно вже слід виперти цю падлюку.

Старий з дива подумав, що співробітник його п’яний. Він пробурмотів:

— Ну, ви з глузду з’їхали.

— Аж ніяк. Я допіру спіймав пана Ляроша-Матьє з моєю жінкою. Поліційний комісар установив перелюбство. Край міністрові.