Любий друг (Збірник)

де Мопассан Ги

Урядовець уклонився:

— Я до ваших послуг, пане.

Жорж провадив:

— Часу в вас до дев’ятої години, правда? Пізніше ви не можете пройти в приватне помешкання, щоб установити перелюбство.

— Не зовсім так, пане: взимку — до сьомої, а від тридцять першого березня — до дев’ятої. У нас п’яте квітня, отже, часу маємо до дев’ятої години.

— Гаразд, пане комісаре, внизу мене чекає карета, ми можемо взяти агентів, що з вами поїдуть, а коло ґанку трохи почекаємо. Що пізніше прибудемо ми, то більше шансів

матимемо спіймати їх на гарячому.

— Як знаєте, пане.

Комісар вийшов, потім вернувся в пальто, що ховало його трикольоровий пояс. На дверях він посторонився, щоб пропустити Дю Руа. Але журналіст, захоплений своїми думками, відмовлявся виходити перший і казав:

— Я після вас… після вас.

Урядовець сказав:

— Проходьте ж, я ж у себе вдома.

Тоді Жорж вийшов, уклоняючись.

Спочатку вони забрали в комісаріаті трьох агентів у цивільному строї, бо Жорж ще вдень попередив, що ввечері буде облава. Один з агентів сів на передку коло візника. Двоє залізли в карету, і потім кучер повіз їх на вулицю Мартір. Дю Руа казав:

— У мене є план помешкання. Це на третьому поверсі. Спочатку йде маленький передпокій, далі спальня. Всі три кімнати сполучаються. Тікати нема куди. Поблизу живе слюсар. Він у вашому розпорядженні.

Коли доїхали до потрібного будинку, було ще тільки чверть на дев’яту, і вони мовчки чекали більше як хвилин двадцять. Але за чверть дев’ята Жорж сказав: «Тепер ходімо!»

І пішли сходами, не турбуючись про швейцара, що до того ж їх і не примітив. Один агент лишився на вулиці пильнувати виходу.

На третьому поверсі всі четверо спинились. Дю Руа припав вухом до дверей, потім зазирнув у замкову шпарку. Він нічого не почув і не побачив. Подзвонив.

Комісар сказав агентам:

— Стійте тут напоготові.

І почав чекати. Хвилин через дві-три Жорж знову подзвонив кілька разів уряд. Вони почули шелест у помешканні, потім тихенькі кроки. Хтось підійшов прислухатись. Тоді журналіст голосно постукав у двері зігнутим пальцем.

Голос жіночий, хоч і змінений голос, запитав:

— Хто там?

Урядовець відповів:

— Іменем закону відчиніть.

Голос знову спитав:

— Хто ви такий?

— Поліційний комісар. Відчиніть, а то виважу двері!

Голос провадив:

— Що вам треба?

Тут Дю Руа сказав:

— Це я. Від нас уже не втечеш.

Тупіт босих ніг почав віддалятись, потім знову через хвилинку почувся за дверми. Жорж сказав:

— Якщо не хочеш відчинити, ми висадимо двері. Він узявся за мідну ручку й натиснув плечем. Не діставши відповіді, він наполіг на двері так скажено, що старий замок цих мебльованих кімнат не витримав. Гвинти повивертались, і молодик трохи не впав на Мадлену, — та з свічкою в руці стояла в передпокої розпатлана, боса, в самій сорочці та спідниці.

— Це вона, ми їх піймали! — скрикнув він і кинувся в

помешкання. За ним рушив комісар, скинувши капелюха. Спантеличена молода жінка йшла позаду, присвічуючи їм.

Вони пройшли їдальню, де на неприбраному столі стояли рештки вечері: порожні пляшки від шампанського, тарілка паштету, курячі кістки й два над’їдені шматки хліба. На миснику стояли дві тарілки з купою устричних черепашок.

У кімнаті було як після бійки. На стільці жужмом кинуто жіночу сукню, на ручці крісла висіли верхи штани. Дві пари черевиків, пара великих і пара малих, валялись на боці коло ліжка.

Це була кімната мебльованого дому з банальною обставою, повита гидким і нудним духом готельного помешкання, духом, що випаровує з фіранок, матраців, стін, стільців, духом усіх людей, що спали чи жили день або півроку в цій публічній домівці й лишали тут свій запах, той людський запах, що, збираючись потрохи від кожного, змішався в невиразний, моторошний і нестерпучий сморід, скрізь по таких місцях однаковий.

На коминкові притулено тарілку з тістечками, пляшку шартрезу й дві недопиті чарки. На бронзовому годиннику, закриваючи циферблат, лежав великий чоловічий капелюх.

Комісар хутко обернувся й запитав, не зводячи з Мадлени очей:

— Ви пані Клара-Мадлена Дю Руа, законна дружина журналіста Проспера-Жоржа Дю Руа, присутнього тут?

Вона здушено вимовила:

— Так, пане.

— Що ви тут робите?

Вона не відповіла. Урядовець провадив:

— Що ви тут робите? Ви не в себе вдома, а в мебльованих кімнатах. Та ще й майже роздягнені. Чого ви сюди прийшли?

Він хвилинку почекав. А що вона знову-таки мовчала, сказав:

— Якщо ви, пані, не хочете відповідати мені, то мені доведеться з’ясувати це самому.

На постелі лежало щось ніби тіло, загорнуте в ковдру. Комісар підійшов і гукнув:

— Пане!

Той не ворушився. Здавалось, він лежав ницьма, уткнувшись головою в подушку.

Урядовець торкнувся до того, що мало бути плечем, і сказав:

— Пане, не змушуйте мене вживати сили.

Але загорнуте тіло й не ворухнулось, мов мертве було.

Дю Руа, підбігши, швидко схопився за ковдру, смикнув її, вирвав подушку й відкрив мертво-бліде обличчя пана Ляроша-Матьє. Він нахилився до нього і, тремтячи від бажання схопити його за горло та задушити, сказав йому крізь зуби:

— Будьте хоч сміливі у своєму безчесті.

Урядовець знову спитав:

— Хто ви такий?

А коли приголомшений коханець не відповів, він додав:

— Я поліційний комісар і вимагаю, щоб ви назвались!

Жорж скрикнув, трясучись із люті:

— То відповідайте ж, боягузе, а то я сам вас назву!

Тоді чоловік на ліжкові пробубонів:

— Пане комісаре, не дозволяйте йому ображати мене. Адже я з вами маю справу? Кому мені відповідати — вам чи йому?