Любий друг (Збірник)
Шрифт:
— Відколи ти покинув свою дружину, ти лагодив цю штуку, а мною до часу користувався як коханкою. Який же ти негідник!
Він спитав:
— Чому це? Дружина мене зраджувала. Я спіймав її, дістав розлуку й женюся з іншою. Що тут дивного?
Вона шепотіла, тремтячи:
— Ох, який ти хитрий і небезпечний негідник!
Він знову засміявся:
— Чорт бери! Нездари та йолопи завжди в дурні шиються.
Але вона не кидала своєї думки:
— Як я тебе з самого початку не розкусила? Та ні, я й подумати не могла, що
Він прибрав гідного вигляду.
— Прошу тебе зважати на слова, які ти вживаєш.
Вона обурилась на цю образу:
— Що? Ти хочеш, щоб я в рукавичках з тобою розмовляла! Ти поводишся зі мною, як наволоч, з самого першого дня знайомства, а хочеш, щоб я тобі про це не казала? Ти всіх дуриш, усіх використовуєш, скрізь уриваєш насолоду та гроші і хочеш, щоб я поводилась з тобою, як з порядною людиною?
Він підвівся, губи його тремтіли:
— Мовчи, а то я виряджу тебе звідси.
Вона пробурмотіла:
— Вирядиш звідси… Вирядиш звідси… Ти вирядиш мене звідси… ти… ти?..
Вона вже не могла говорити, задихаючись від гніву, і раптом, ніби лють її відразу прорвалась, крикнула:
— Вирядиш звідси? Так ти забув, що я платила за це помешкання з першого ж дня! А, правда, вряди-годи ти перебирав його на себе. Але хто ж його найняв?.. Я… Хто його зберіг?.. Я… І ти хочеш вирядити мене звідси? Мовчи ж, негіднику! Думаєш, я не знаю, як ти вкрав у Мадлени половину Водрекової спадщини? Думаєш, не знаю, як ти з Сюзанною спав, щоб присилувати її віддатись за тебе…
Він схопив її за плечі й почав трясти:
— Не згадуй про неї! Я забороняю тобі!
Вона крикнула:
— Ти спав з нею, я знаю!
Він ладен був слухати будь-що, але ця брехня розлютила його. Правда, яку вона йому в вічі кричала, озивалась дрожем обурення в його серці, але за наклеп на дівчину, що мала йому дружиною стати, йому скажено схотілось побити її. Він сказав:
— Мовчи… Бережись… Мовчи…
І тряс її, як гілку трясуть, щоб попадали овочі.
Розпатлана, з божевільними очима, вона гупала щосили:
— Ти спав з нею!
Він випустив її і одважив їй такого ляща, що вона покотилась до стіни. Та Клотільда обернулась до нього, сп’ялась на кулаки й верескнула ще раз:
— Ти спав з нею!
Він кинувся на неї і, підгорнувши під себе, заходився стусати її так, мов бився з чоловіком.
Вона раптом замовкла й почала стогнати під ударами. Не ворушилась уже. Сховала обличчя в куток між стінами й паркетом та жалісно квилила.
Він перестав її товкти й підвівся. Потім пройшовся по кімнаті, щоб опанувати себе, і, щось надумавши, пішов до другої кімнати, налив у миску холодної води й змочив собі голову. Тоді вимив руки й вийшов подивитись, що вона робить, ретельно витираючи пальці.
Вона не зворухнулась. Лежала долі й тихо плакала. Він спитав:
— Ти довго ревтимеш?
Вона не відповідала. Він стояв серед хати, трохи зніяковівши, трохи засоромившись
— Прощай. Ключа віддаси швейцарові, коли очуняєш. Ради твоєї втіхи я чекати не буду.
Він вийшов, зачинив двері й сказав швейцарові:
— Пані ще лишилась. Вона зараз піде. Перекажіть господареві, що з першого жовтня я звільняю помешкання. Маємо шістнадцяте серпня, отже, термін ще не настав.
І швидко подався, бо мав негайно сходити до крамниці і ще дещо купити для подарунка нареченій.
Весілля призначено на двадцяте жовтня по закінченню парламентських канікул. Відбутись воно мало в церкві Мадлени. Багато точилось розмов, та правди ніхто не знав. Ширились найрізноманітніші чутки. Шепотілись, що й викрадення було, але ніхто цього не був певен.
Слуги казали, що пані Вальтер, яка вже й словом не згадує про свого майбутнього зятя, того вечора, як шлюб цей вирішено, стерялась від горя, вирядивши опівночі свою дочку до монастиря. А сама трохи не вмерла. Певна річ, вона ніколи вже не одужає. Виглядає тепер старою жінкою, волосся її посивіло, стала зовсім святенницею і причащалась щонеділі.
На початку вересня у «Французькому житті» оповіщено, що барон Дю Руа де Кантель стає головним редактором газети, а пан Вальтер залишає собі тільки директорство.
Тоді було найнято цілий загін відомих фейлетоністів, хронікерів, публіцистів, мистецьких і театральних критиків, яких переманили грошима з великих газет — старих газет, могутніх і сталих.
Давні журналісти, журналісти поважні й шановні, не знизували вже плечима, розмовляючи про «Французьке життя». Газета здобула швидкий і цілковитий успіх, і тому від зневаги, з якою ставилися серйозні літератори до неї спочатку, не залишилося й сліду.
Весілля її головного редактора було, мовляв, «паризькою подією», бо Жоржем Дю Руа та Вальтерами з певного часу почали дуже цікавитись. Усі ті, чиї імена здибуєш по хроніках, збиралися на цьому весіллі побувати.
Відбулося воно ясного осіннього дня.
О восьмій годині ранку, на Королівській вулиці служники церкви Мадлени, звертаючи увагу перехожих, розстилали на високих сходах широкого червоного килима, — отож вони ніби оповіщали парижан про те, що тут відбудеться пишна церемонія.
Службовці, йдучи до контор, робітниці, прикажчики спинялись, дивились і думали про те, скільки грошей витрачають багатії на освячення свого шлюбного співжиття.
Коло десятої години почали юрмитися цікаві. Постоявши кілька хвилин, сподіваючись, що все, може, зразу й почнеться, вони розходились.
На одинадцяту годину прибув загін кінної поліції і негайно почав розгонити юрбу, бо коло церкви раз у раз створювалося стовпище.
Незабаром з’явились перші з запрошених, ті, хто хотів зайняти зручне місце, щоб усе бачити. Вони посідали на бічних стільцях у головному притворі.