Любий друг (Збірник)
Шрифт:
Спантеличений Вальтер зсунув окуляри геть на чоло й запитав:
— Ви що, жартуєте?
— Аж ніяк. Я навіть напишу про це дописа до хроніки.
— Та що ви хочете?
— Скинути цього шахрая, цього негідника, цього громадського шкідника.
Жорж поклав капелюха на крісло й додав:
— Лихо тому, хто стане мені на дорозі. Я ніколи не прощаю.
Директор ще не зважувався повірити. Він пробурмотів:
— Ну, а… ваша дружина?
— Завтра вранці подаю заяву про розлуку. Спроваджу її назад до
— Ви хочете розлучитись?
— А що ж? Я був смішний. Але мені доводилося дурником прикидатись, щоб їх застукати. Тепер усе гаразд. Господар становища я.
Вальтер не міг стямитись, злякано поглядав на Дю Руа й думав:
«Чорт! Цього хлопця варто держати».
Жорж провадив:
— Тепер я вільний… Маю певний статок. У жовтні на перевиборах виставлю свою кандидатуру на батьківщині, де всі мене знають. Я не міг ні досягти якогось становища, ні пошани сподіватись з цією жінкою, яка всім здавалась непевною. Вона мене, як йолопа, закрутила, я й піймався в тенета. Та коли зрозумів її гру, я її, мерзотницю, вистежив.
Він засміявся й додав:
— Це Форестьє був рогоносець… несвідомий рогоносець, довірливий. А я звільнився від нужі, яку він покинув мені. Руки в мене розв’язані. Тепер я далеко сягну.
Він сів верхи на стільця і проказав, мов у сні:
— Я далеко сягну.
А пан Вальтер усе дивився на нього широкими очима, забувши про окуляри на чолі, та думав сам собі:
«Атож, далеко сягне цей негідник».
Жорж підвівся:
— Піду писати замітку. Треба обережно це зробити. Але ж для міністра вона буде погибельна. Ця людина пропаща. Нічим його не врятуєш. «Французькому життю» нема рації його милувати.
Старий повагався трохи, потім згодився:
— Пишіть, — мовив він, — так йому й треба.
IX
Минуло три місяці. Дю Руа за цей час добився розлучення. Дружина його знову прибрала ім’я Форестьє. П’ятнадцятого липня Вальтери мали виїхати до Трувіля, і на прощання було вирішено провести день за містом.
Для цього вибрали четвер, і вранці о дев’ятій годині вирушили великим ландо на шість місць, запряженим двома парами поштових коней.
Снідати мали в Сен-Жермені, в павільйоні Анрі IV. Любий друг не хотів, щоб у товаристві були, крім нього, чоловіки, бо не терпів присутності й навіть самої фізіономії маркіза де Казоля. Але в останню хвилину вирішили рано-вранці заїхати по графа де Лятур-Івелена. Напередодні його попередили.
Коні клусом пробігли по алеї Єлісейських Полів; далі виїхали в Булонський Ліс.
Стояла чудова, не дуже гаряча літня днина. Ластівки креслили на синьому небі широкі кола, і слід од їхнього лету, здавалося, ще довго танув у повітрі.
Троє жінок, мати та дочки, сиділи в глибині ландо, а троє чоловіків, — двоє запрошених побік Вальтера, —
Минули Сену, об’їхали Мон-Валеріян, потім дістались до Бужіваля й пустились далі по берегу до Пека.
Граф де Лятур-Івелен, літній уже чоловік, з довгими ріденькими баками, що ворушились від найменшого вітерця (Дю Руа з цього приводу сказав: «Вітер вельми ефектно грає його бородою»), — ніжно дивився на Розу. Вже місяць вони були заручені.
Жорж часто поглядав на Сюзанну, обоє вони були дуже бліді. Очі їхні скидались, виявляли, здавалось, згоду, порозуміння, звіряли таємну думку й розбігались. Пані Вальтер була спокійна, щаслива.
Сніданок був довгий. Перш ніж вернутися до Парижа, Жорж запропонував погуляти на терасі.
Спочатку любувались на краєвид. Усі стали рядком коло стіни й захоплено споглядали на широкий обрій. Біля підгір’я довгастого горба бігла Сена до Мезон-Лафіту, мов безкрая змія серед зела. Праворуч на крутобережжі здіймався в небо величезний силует марлійського водогону, нагадуючи гусінь з великими лапами, а Марлі ховалась туди далі, за деревами.
У безмежній долині, що лежала навпроти, де-не-де мріли села. Озера Везіне ясними й чистими плямами блищали в миршавому залі невеличкого гаю. Ліворуч у далечіні стриміли гострі дзвіниці Сартрувіля.
Вальтер заявив:
— Ніде у світі не знайдеш такої панорами. Такої і в Швейцарії немає.
Потім усі помалу рушили погуляти й потішитись краєвидом. Жорж і Сюзанна лишились позаду. Коли решта трохи відійшла, він сказав їй тихим, стриманим голосом:
— Сюзанно, я божествлю вас. Я вас безтямно кохаю.
Вона прошепотіла:
— І я, Любий друже.
Він провадив:
— Якщо ви не будете моєю дружиною, я поїду з Парижа, поїду з Франції.
Вона відповіла:
— Спробуйте попросити дозволу в тата. Може, він і згодиться.
Він нетерпляче махнув рукою:
— Ні, кажу вам удесяте, що це даремно. Мені зачинять двері вашого дому, мене проженуть з газети, навіть бачитись нам не дозволять. Отакого щастя я доб’юся, коли зроблю офіційну пропозицію. Вас пообіцяно маркізові де Казолю. Сподіваються, що ви згодитесь зрештою, і чекають.
— Що ж тоді робити? — спитала вона.
— Чи любите ви мене так, щоб учинити безумство?
Вона відповіла:
— Так.
— Велике безумство?
— Так.
— Найбільше з безумств?
— Так.
— Чи стане вам сміливості піти проти батьків?
— Так.
— Справді?
— Так.
— Ну, так є одним-один спосіб! Треба, щоб справу розпочали ви, а не я. Ви пестунка, вам усе дозволено, ваша забаганка нікого не здивує. Слухайте ж. Сьогодні ввечері, коли приїдете додому, підете до мами, спочатку тільки до мами. І признаєтесь їй, що хочете зі мною одружитись. Вона дуже схвилюється і дуже розгнівається…