Люди та зорi
Шрифт:
– Невже все так жахливо?
– прошепотўла вона.
Юрўй посмўхнувся.
– Не бўйся. Це всього лише вигадка. Казка. Трохи страшнувата, але просто казка. Можливо, все буде ўнакше.
Вўн повернув голову й вперше поглянув на дўвчину _ў_н_а_к_ш_е_.
Їлена, вўдчувши той погляд, заплющила очў й легенький дрож пробўг ?? тўлом.
М'яко, немов ненавмисне, Юрўй поклав руку на ?? пружнў, близько посадженў груди, обтягненў ще вологим купальником.
– Не треба... Не треба так...
–
– Чому ж, Їлено?
– невловимим рухом вўн опинився зверху.
– Чому? Невже ти не вўдчуваїш, як мўж нами з самого початку виникло щось спўльне? Щось близьке? Хўба не так?
Руки його вўльно блукали по дўвочих грудях.
– Т...так...
– ледь видихнула дўвчина.
– Але ж ми лише сьогоднў познайомились...
– Хўба?
– Юрўй притис ?? до себе.
– Невже тўльки сьогоднў? А в мене таке враження, нўби щонайменше пўвтисячолўття знаю тебе. Хўба в тебе не так?
– Т...так...
– дўвчина вся тремтўла й аж пашўла жаром.
Юрўй нахилив голову й обережно доторкнувся губами до ?? уст. Дўвчина заплющила очў. Губи ??, повўльно розтулившись, злились з губами Юрўя, язичок, звившись змўйкою ковзнув вперед...
Поцўлунок заповнив всю ?хню суть, вўн тягся неймовўрно довго й не хотўв вўдпускати обох з солодкого полону, а коли Юрўй, нарештў, спромўгся вдихнути, Їлена вже тремтўла вўд жаги й нўжно, обережно та вўддано гладила його плечў.
– Як в тебе б'їться серце!..
– вона поклала долоню йому на груди. Чому?
– А ти не здогадуїшся?
Руки його ковзнули пўд купальник.
– Здогадуюсь...
– Хўба можна бути спокўйним поруч з тобою?
– пальцў Юрўя нўжно торкнули пуп'янки ?? грудей.
– Ти хороший...
– прошепотўла дўвчина, обвиваючи руками його плечў. Ти хороший...
Клацнув замок у дверях.
Поки скреготўв ключ й з рипом вўдчинялися дверў, Юрўй вже сидўв на сусўдньому лўжку й щось уважно роздивлявся на екранў телевўзора.
– Ви ще тут?
– здивувався Сергўй.
– Так. Але вже нам пора, скоро потяг, - вўдповўв Юрўй, показуючи за спиною кулака - так, щоб Їлена не бачила.
Дўвчина - розпашўла, тремтяча - мовчки почала одягатись.
– Ну що, пўшли?
– запитала вона через хвилину.
– Угу, йдем.
Вони вийшли з кўмнати, мовчки пройшли по темному коридору.
– Ой, я забула гребўнця!
– раптом спохопилась дўвчина.
– Зачекай, я вўзьму!
– Юрўй розвернувся й зник за дверима кўмнати.
Сергўй все ще винувато посмўхався.
– Ти б замок на засувку зачинив, чи що!
– сказав вўн, коли в кўмнату увўрвався Юрўй.
– Ти ж сказав, що не прийдеш... А, бўс ўз нним. А дўвчина непогана.
– Угу, гарненька.
–
Юрўй взя в зў столупластикову штучку, схожу на щўтку без ворсу. На ручцў виднўвся прихований важўлець.
– Ану, покажи!
– Сергўй посунув його трохи вперед. З пластмаси вискочили й стали сторч металевў голки.
– Гм... Цўкаво! Ти колись таке бачив?
– Ну, ти йдеш?
– в кўмнату зазирнула Їлена.
– Так, так!
– Юрўй мовчки забрав в Сергўя двиний гребўнець, подав його дўчинў.
– Бувай!
– Пўдемо пўшки?
– чи то спитала, чи запропувала дўвчина.
– Час же ще маїм?
– Пўшли, - охоче згодився Юрўй.
– До речў, йти можна не дорогою, а лўсопарком - там спокўйнўше.
Справдў, густа сўтка гўлок приглушувала всў звукий, й навўть мертве сяйво придорожнўх лўхтарўв не пробивалось крўзь не?.
Вони йшли мовчки, трохи осторонь один вўд одного, потўм Юрўй обўйняв дўвчину за стан, а та зўтхнула й мўцно притислась до нього.
– Розкажи, що було далў, - зненацька попросила Їлена.
– Далў...
– Юрўй зўтхнув.
– Далў було ще гўрше...
В лабораторўях, де намагалися створити "нових людей", почали творитись не зовсўм зрозумўлў речў.
Виявилось, що активуючи деякў дўлянки мозку, можна змусити людину змўнюватись. Власне, не змусити - було встановлено, що людина не зупинилась в своїму розвитку, що можна досить легко пўдштовхнути ??, вивести з рўвноваги - й почнеться неминучий процес подальшо? еволюцў?.
"Новў люди" вўдчували сво? переваги - й фўзичнў, й ўнтеллектуальнў перед "звичайними" вже через кўлька днўв пўсля активацў?. Вони заўграшки вирўшували складнў задачў, краще за всў ? проходили численў тести, й найголовнўше - могли вижити за таких умов, де людина звичайна не протягла б й тижня.
Але на людей - звичайних людей - чекав великий сюрприз. Придатнўсть до розвитку, до подальшо? еволюцў? збереглась менш нўж у трьох вўдсоткўв населення планети.
– Й стався розкўл...
– прошепотўла дўвчина.
– Правильно. Потўм почались сутички, а потўм - вўдверта вўйна. Люди звичайнў хотўли жити - просто жити. Люди новў хотўли жити - й розвиватись - а для цього ?м потрўбнў були територў ?, технўка, зброя... й сировина для виробництва людей нових - тобто люди звичайнў.
Суто технўчно новў могли б досить легко винищити хоч все населення. Але, крўм "постачальникўв сировини" звичайнў були ще й ?хнўмит батьками, родичами, друзями...
Вўйна зайшла в безвихўдь, а людство тим часом мало-помалу просувалось до краю тўї? ями, яку саме собў й викопало. Все на бўльшўй територў? не могли жити навўть найдосконалўшў "новў".