Люди зі страху.В облозі
Шрифт:
— Сковує тебе ця робота?
– Є трохи. Але болить серце, не знаходжу виправдань. І от гризешся, мов собака, а в них немає іншої ради. Бальзак чи хто писав, що коли держава не піклується про своє громадянство, то кражі в очах громадян перестають бути злочином? Але ж бабка бере суху гілляку, а Ковальчук — із пня зрубане. — Він машинально почав збирати замок. — А те, що ти бачив — то поляки муштруються.
— Звідкіль?
— З хуторів.
— Якого дідька?
— Дерева весну чують. Збираються і тут
— Нісенітниці.
— Точно. — Все-таки для заходу Галицька республіка, яка вона не є, - сотворіння небезпечне. Там відчувають, що тут є сили для соціалістичного перевороту, Польща виступить в ролі циганської вдови короля. [21]
— Що з цього всього вийде?
— В Росії громадянська війна, — замість відповіді сказав Микола.
— Распутіни б'ються за владу?
— Не мели дурниць, мене зло розбирає, коли ти корчиш блазня. Росія у вогні і в крові. Влада стала питанням мільйонів.
21
Нового претендента на трон у циганів призначає вдова короля.
— До бійки за владу я завжди буду ставитися з підозрінням.
– І вмивати чисті ручки?
— Хоча б.
— Дивись, Прокопику. Насуваються бурхливі події. — Очі його засвітилися, як перламутрові ґудзики на сонці.
— Як би там не було, мене ці поляки непокоять. Видко, республікою керують останні дурні, якщо таке твориться.
— А може, це з обопільної згоди?
— Тоді повертаюся до свого: вірити наділеним владою можна принаймні через п'ятдесят років після їх смерті. Він нетерпляче скривився.
— Ночуватимеш у мене?
— Мені однаково.
— То гайда, мені удосвіта до Залісся їхати.
— Зі скаргою.
Микола задув свічку.
— Не хочеться ще раз світити, — сказав він здавленим голосом. — Я показав би тобі підкидні листи і попередження, коли мене чекає куля. Гаразд, спи…
— Миколо!
— Чого?
— Ти безпартійний?
Мовчанка. З-за хмари вийшов місяць і тут же сховався.
— А комунізм буде, Миколо?
— Будуть комуністи — буде комунізм. Спи, хлопче. Він голосно зітхнув і засопів.
— Тебе хотять вбити того, що ти комуніст?
— Прокопику, прошу тебе…
Я його більше не турбував, але знав, що віднині мені зі всіма треба бути насторожі і бути готовим допомогти Миколі, якщо накидатимуть зашморг.
Микола повернувся із Залісся ще завидна і прийшов до мене в каменоломню.
— Дай-но, — нагнувся за молотом.
— Пізно, Павлюче. Теж благочинник!
— Закінчив? — зрадів він, і мені теж зробилося веселіше. — Слухай, тобі не складеш ціни. А що робити?
— Жбурляй, коли хочеш.
Микола
— Веселе заняття?
Микола кинувся до мене і щосили обняв. — Ні, ти справді золота людина, Прокопику. Ніби вчора почав і… А як з грунтом?
— Навесні вирішу.
— То знаєш що? Я привіз пляшку давнього, як небо, вина.
— Не маю нічого проти. На закуску придасться смажений окунець.
— Прекрасно. — Микола розстелив на штабелі брезент, обличчя його сяяло. — Значить, у Росії, Прокопику, Ради перемагають остаточно. От до чого талановитий народ! Збіджений, визискавий, а духом — бог.
— У росіян більше, ніж у нас, самоусвідомлення. Микола загадково усміхнувся, і я додав:
— А ми звикли надіятися на доброго дядечка. Це вже в кості й в крові сотень тисяч, а то й мільйонів.
— А я тобі скажу, що українські військові загони першими стали на бік революційного Петербурга.
– І Галицька армія наступає на революцію?
— Пий.
— От побаламутили…
— Пий же! Тут в одній родині різні діти, а ти в народі хотів би чогось абсолютного.
— Бо я, Миколику, страшно набідувався.
— Дорога до правди, як казав твій батько, через Грецію і Рим. Погане само зіпсується. Плакати не треба. Тепер такі вітри, що швидко одвіють полову від зерна.
— Адже люди? Ні, я за того Наполеона, який би сказав нашій політиці: «Мадам, ідіть одягніться».
— Ти давно захворів на цей удовиний гуманізм?
— Удовиний? У такому разі я мовчу, Миколику.
— Ти даси мені пляшку?
Вино пливло, як мед, і пахло медом, Я пальцем одміряв половину і вицідив, смакуючи, трьома заходами.
— Цілющий напій. Де роздобув?
— Хлопці відкопали в старому Свистуновому палаці.
– І там маєш арсенал?
— Звідти перенесли.
— Скільки їх у вас?
— Вистачить. А тобі, чув, підкинули «максимів»?
— Та притаскали.
— На кого звірив?
— На Іллю, він у мене за начальника штабу.
— Гордій… Слухай, ти вгадуєш, як ліпше зробити, чи доходиш розумом? Щось ти загадковим став останнім часом.
— Вгадую.
— Тоді вгадай, кого я бачив у Заліссі?
— Не можу.
— Грушевичеву Христину.
Я відчув, що червонію.
— Вітає тебе Христина. — Микола ще хотів щось сказати, але передумав. Нервово потягуючи цигарку, він незрячим доглядом дивився на скелі.
— Дякую, — сказав я. І згадалась наша перша розмова. «Ні до кого не вчащаєш?» — «Є одна на прикметі. Ти її не знаєш». Чому він такий відчужений став? — Як вона потрапила до Залісся?
— Христина, — замислено мовив він, — сильна натура. Після того як Грушевича заарештували, вона поринула в революційну роботу… Лікаря вивезли до Львова.