Люди зі страху.В облозі

Андріяшик Роман

— У чому його звинувачують? — запитав я, обходячи десятки готових зірватися запитань про Христину.

— Він любив гостру фразу. Нині і цього досить, щоб сісти за грати, його можуть перекувати. Тоді Христина стане йому ворогом.

— З нею я дуже подружився, — сказав я.

— Знаю. — Микола запалив нову цигарку.- 3 нею легко. Вона мила в безпосередності і висока в помислах… Давай штовхати!

Я розбирав стоси, Микола докочував брили до спуску. В зубах у нього сизо диміла цигарка. Дим маленькою круглою хмаринкою крутився навколо нього, чіплявся за ріг стосу

і поволі цідився в урвище.

— Поберіг би серце, — сказав я, ковтаючи віддих. — Облиш курити.

— Нічого, — буркнув Микола. — Я задухою не страждаю. Я випростався. Він — теж. Ми зустрілися поглядами.

— Розсердився? — спитав він.

Я заперечливо похитав головою. Микола посміхнувся, виплюнув недокурок і взявся за каменюку. Христина йому все розповіла. Отже, я вклинився через випадок. Якісь переживання, Грушевич сподівався арешту… Ми здурилися, чи підштовхнула недобра хвилина… Збіг обставин, замість катастрофи — свинство. Знамено віку…

— Як до тебе ставиться Христина? Ти її і перше знав? Микола, не перериваючи роботи, неуважно відказав:

— Так, як до тебе, як до всіх.

— Ти на неї покладав якісь надії, Миколо?

— Ні. Пам'ятаєш, коли ми їхали до Вигнанки, я тобі казав придивитися до цієї дівчини.

–  І що?

— Колись я змушений був провести у Грушевичів кілька днів, і вона мене трохи збентежила.

— Материна кров?

Одна з брил врізалась у сніговий видолинок. Микола направив туди другу, третю, але й ці захрясли.

— Не клеїться, — сказав він. — Поміняємось? Він одним махом згорнув у мій бік ріг стосу і сів навпочіпки.

— Скажи, ти одружився б з Христиною?

Я подивився на нього трохи спантеличено, та відповів, що так. Микола водив пальцем по снігу і мрійно вказав, що я її ні на один відсоток не вивчив протягом місяця. Я погодився, що вона «з великим душевним запасом».

— Помовч, помовч, Прокопику. Не балакай завченими кістяками, одучись від цього.

— Не можу.

— А ти ще посилкуйся. Це тобі буде на користь. Принаймні в селі не почуватимеш себе ґавою.

— Тобто я був нею у місті?

— Безперечно. Христина про це, між іншим, згадувала.

— Он як!

— Я навпростець з тобою, бо впевнений, що зрозумієш мене. Чого замотав головою?

— Садна, — сказав я.

— Що?

— Руки побив.

— А-а-а…

— А ти думав!

— Думав-думав. Я думав, що і ти, і вона — люди зі страху, але вона знайшла в собі мужність побороти свій страх.

— Бачиш, — сказав я, — я маю більше чому противитися, від більшого треба одмагатися. Вона була готовніша до перевороту. А я? — я махнув рукою. — Я ще буду молитися на себе, на такого, який є.

Зрештою, ми розійшлися друзями. Не знаю, що нас зв'язувало, але ми мусили стрічатися, любити, а інколи шкилювати один з одного. За примхою долі наші шляхи перетиналися в таких місцях, де треба було бути уважнішими, але ми й не здогадувалися, що там, можливо, пастка; про це ніщо не натякало.

VIII

Весна. Великдень. Сонячно, безвітряно, тихо. Долина ще купається

в солодкій дрімоті, а село випускає в небо перші цівки лінивих святних димочків. Нині печі розтоплюють бабусі, а все інше населення з піднесеним настроєм готується до великодної відправи.

Ми лежимо на пахучій, м'якій, як дитяча чуприна, траві на бивнеподібному щовбі, що звисає над каменоломнею.

Підставивши під промені голі плечі, я дивлюся вниз, на мерехтливу стрічку Дністра. Усе тіло відпочиває. Хоч мені здається, що воно чуже. Якби не руки, ніщо не нагадувало б, що не так. Серце здає з кожним днем. Терпнуть руки; тупо поболюють. Забуваючи про біль, я не рухаюсь. Тоді розтаю в землі.

Руки вже задубіли і посиніли. Я знехотя розправляю спершу одну, потім другу і розтираю жили в пахвах. Шкірою починають бігати мурашки. Думаю, що через тиждень закінчу тесати камінь, тоді дам собі спокій. Досить. Микола перевертається горілиць, прикриває долонею очі від сонця. Я сідаю. Дихнув вітерець, запахло чорнобривцями. Раптом Микола зводиться і дивиться на мене широко розплющеними очима, ніби вперше бачить.

— Тебе сильно порубцювало, — каже він.

— Не скупилося. І щоразу повертали на фронт. З інших відпускали після першої рани, а на нашому тримали і калік, і божевільних. Такі сліди переважно гнояться ненавистю до всього людського роду, — я відчуваю, що мені хочеться піднестися у вартості, як жінці, яка зачула під серцем надію нового життя.

Все дужче припікає сонце. Пасма туману, що забинтували долину, вже здіймаються на кряж на буковинському боці, збираються клубками, як гуси, яких підганяв невидимий пастушок, і недружною зграйкою перебираються через гребінь лісу.

Микола обхопив долонями лице, визирає тільки довгий хрящуватий ніс.

— Спи, — кажу я.

— Не думав, що тебе так… — мовить Микола, вражений басарунками і вибоїнами на моїх плечах.

Вітер мало-помалу заколисав мене. Я чув крізь дрімоту, як Микола викрешує вогню. Коли я прокинувся, він міцно спав

Сонце стояло високо, за димчастою пеленою. Микола лежав ниць, вітер колихав благенький жмутик волосся над його лисим черепом. Я пещу поглядом бункер. Я його вже купив, це моє володіння. Тепер найму мулярів, але перед цим приведу до Левадихи жінку. Це вже остаточно. Хіба щось несподіване перешкодить. Дивина: я жонатий. Маю красуню в хаті. Он як! Як? Отак, зась, людоньки!..

— Ти чого розбубонівся? — Микола вигнувся хрестом і голосно позіхнув.

— Хіба?

— Ні, я на тебе набріхую.

День розрісся, мов на дріжджах. Вибамкують дзвони, зітханнями долинають басові партії церковного хору. Якби жив Загата, його голос чувся б за кілька миль.

Я поклав у траву цигарку і подивився на руки — нині я дозволяю собі трішки позалицятися до себе. Колись мої руки були пружні, з горбками мускулів, з ямочками, помережаними судинами, пальці були м'які, чутливі, гнучкі, як у музики, а нігті були рожеві, мов дівочі. Тепер це костомахи, обмотані вужівками жил і задубілим брезентом шкіри. Баламкаються мов неживі, можна з розгону вбити людину і часто важко втримати голку.