Людина на крижині. Літературна критика та есеїстика
Шрифт:
Особливе місце в еміґраційному контексті відводить Соломія Паадичко «філософові кризи й несталості» Віктору Петрову, що був своєрідним утіленням релятивізму. Детально зупиняючись на ключових філософських категоріях цього письменника, вона ґрунтовно аналізує проблеми, окреслені творчістю, в якій поєднувалися «цілісність і розпрацьованість філософського дискурсу з талантом прозаїка». Прикінцеві частини монографії характеризують глосолалійну творчу й «нагірну» видавничу діяльність «запізнілого модерніста» Костецького та марґінальні постаті Барки й Бережана, резюмуючи: «амбівалентність, непослідовність модерного дискурсу спричинила те, що в українській літературі модернізм не породив вершинних художніх явищ або напрямів». Причини цього маловтішного висновку криються у тій несмачній суміші витіснених фактів і допущених фантазмів, які складають недокшталтовану національну свідомість, транслюючись нею в усі сфери суспільного життя, не знаходячи, разом із доктором Серафікусом, «не тільки узгодження, а навіть мінімальних точок дотику між реальним життям та книгами на своєму столі».
Тимчасом витіснені реалії та пригнічені творчі імпульси не зникають безслідно, діючи приховано й деструктивно, перешкоджаючи інтеґрації та національній ідентифікації; якраз література у своїй безпосередній, властивій ролі символічного переживання споконвіку трансформувала ці витіснені й не завжди раціональні змісти в будівничі й адаптаційні чинники; мабуть, тільки на такій трансформації може засновуватися її модерність для кожного наступного покоління, слушна нагода бути «діяльником» —
Цілісна концепція побутування модерністського дискурсу в українській літературі першої половини XX сторіччя, чітко зартикульована в праці Соломії Павличко, з часом неодмінно уточнюватиметься, доповнюватиметься й переосмислюватиметься. Адже минуло всього кілька років, відколи стали досяжними спецсховища бібліотек і архівів, а дослідження зарубіжних науковців почали безперешкодно вступати в інтелектуальний обіг і посутню розмову, без якої немислима жодна життєздатна культура. Авторка сміливо залучає до такої розмови табуйовані раніше теми сексуальності, прихованої перманентної війни між статями, кризи традиційних вартостей і припустимості релятивного або, принаймні, критичного ставлення до тотемів сім'ї, народу, різноманітних «батьків» і «кланів», витесаних патріархальним народництвом. Загальна феміністична спрямованість дослідниці викликає інтерес і повагу, бо досі феміністичний дискурс в Україні не був представлений ні в такій повноті й визначеності, ані з такою безкомпромісною відвертістю; й хоча окремі думки, зумовлені впливом цього дискурсу, можуть видаватися сумнівними через їхній радикалізм (як-от твердження про те, що модернізм із жіночим обличчям «став центральним феноменом української літератури»), проте істотною в цьому випадку є вже неодноразово згадувана цілісність постави та її інтенціональність. Треба визнати, що саме феміністичному дискурсові ми завдячуємо цією насмішкуватою й водночас приязною легкістю суттєвого письма Соломії Павличко на відміну від здебільшого понурих і зациклених, часто нечитабельних макабресок представників маскулінного табору. Хтозна, чи не ця феміна-аніма, що розходиться з усіма традиційним уявленням про жінку, була героїнею так само прихованого й цілком недослідженого «марійного» культу в українській поезії від Тодося Осьмачки до Григорія Чубая, не збігаючися при цьому з образом християнської Богородиці; чи не до цієї таємничої «праосені» посилав рятуватися свою душу Микола Зеров, без сумніву, передчуваючи не лише власну трагічну загибель, а й загибель щойно розквітлого у двадцятих роках модерністського дискурсу України:
Душе моя! Тікай на корабель. Пливи туди, де серед білих скель Струнка, мов промінь, чиста Навсікая.Історія літератури не є історією хвороби
Тезу, винесену в заголовок, можна вважати іманентним постулатом, що наскрізь пронизує осяжний том літературознавчих досліджень відомого американського славіста Григорія Грабовича «До історії української літератури: Дослідження, есе, полеміка» («Основи», 1997). Перше, що впадає в око, коли детальніше знайомишся з теоретичним мисленням дослідника — розкутість і невимушеність його наукового дискурсу, широкий інтердисциплінарний засяг, який є наслідком відкритості до багатьох сучасних теорій і жвавого, змістовного діалогу з їхніми положеннями на цілком конкретному емпіричному ґрунті української літератури, історії цієї літератури та її рецепцій. Починаючи від структурної антропології, з неперевершеною інтерпретацією засад якої ми зустрілися в його попередній «вибухоподібній» україномовній книжці «Шевченко як міфотворець», через структурну поетику і постструктуралізм, яким не шкодить добре відмірена щупта аналітичної психології, — до рецепційної теорії і постколоніальних ревізій, — ось основні орієнтири та інструментарій двадцятилітньої праці, вільної як від еклектизму, так і від штивної вірнопідданості одній «єдино правильній» теорії або методу. Інтеріоризовані дослідником «голоси» та «погляди» здобувають характерні, суто «грабовичівські» забарвлення й інтонацію, не втрачаючи при цьому на своїй ідентичності й винагороджуючи науковий дискурс важкодосяжною пластичністю та безпомилковими ознаками духовної «пригоди»; часом можна тільки позаздрити цьому вмінню Грабовича інтеґрувати багатоголосся текстів, теорій і дискурсів у відкриту, функціональну систему.
Книжку побудовано як своєрідну модель, чотири «зрізи» якої наочно демонструють розгортання теоретичних і методологічних засад та їхню верифікацію в емпіричній площині — від аналізу функцій жанру та стилю у становленні української літератури (у Грабовича цікавими й смислотворчими є вже самі заголовки) до полеміки в «Harvard Ukrainian Studies» із приводу українського модернізму. Блискучий виклад історії рецепційної теорії з унаочненням моментів полеміки, уточнень і переосмислень цієї теорії — і не менш захопливе застосування однієї з версій (а саме яуссівської) цієї ж теорії для дослідження і зрозуміння ранньої рецепції нової української літератури в межах однієї розгорненої статті або, власне, невеликої «книги в книзі» виказують настанову дослідника не замикатися в межах тієї або іншої (загальнотеоретичної, історіографічної — або суто текстуальної) структури, трансцендуючи цю структуру, перед тим докладно описану і проаналізовану, як текст до контексту, всупереч «довільно замкненим» і не менш довільно норматизованим способам аналізу.
Водночас Григорій Грабович неодноразово засвідчує велику недовіру до будь-яких абстрактних, схематичних і телеологічних родом концепцій, перестерігаючи від прямолінійного і в ґрунті речі наївного перенесення постулатів із теорії до історії літератури — або, ширше, до історії як такої. Чи не найпереконливіше цей опір перенесенню та змішуванню ідеального з емпіричним звучить у відповіді Грабовича на критику професора Івана Лисяка-Рудницького («Ще про „неісторичні“ нації і „неповні“ літератури»). Крок за кроком деконструювавши теоретично-логічні обґрунтування вченого критика, Грабович сягає до їхніх джерел у метафізичній філософії історії Геґеля, де об'єкти і знаряддя дослідження є чистими сутностями та ідеями, доводячи неприпустимість змішування гіпостазованої ідеї нації з реальними індивідами або відносно замкненими колективами цих індивідів; нехтування фундаментальною відмінністю між спекулятивною абстракцією і конкретними термінами, «бажання екстраполювати від індивідів і обмежених підгруп до усієї нації в її цілості та готовність морально підтримувати розмежування на вищих і нижчих… свідчить… що таке мислення здатне не тільки привести, але й, дуже ймовірно, приводить (у практичній діяльності простаків або демагогів) до расизму та до національних і культурних стереотипів». (Повністю поділяючи цитоване твердження, все ж зауважимо, що в ньому імпліцитно криється можливість саме такого оцінкового поділу — бо «простаків» і «демагогів» це речення, ясна річ, відносить до категорії «нижчих» або «гірших».)
Руйнування стереотипів, трансцендування в контекст і аналіз функціонування системи в коді передбачають аксіоматизацію, виразне окреслення меж, з-поза яких «виходить» (або «на яких» пульсує і випромінює
Постулат неповноти української літератури, сформульований Дмитром Чижевським і так або інакше підтримуваний іншими українськими науковцями в еміґрації, є одним із найдискутованіших у дослідженнях американського славіста. Він часто повертається до цього справді спірного та складного питання, розглядаючи під різними кутами зору, інколи — як-от у розлогій рецензії на англомовний переклад «Історії української літератури» Чижевського або в уже згаданій відповіді професорові Лисяку-Рудницькому — повністю заперечуючи саму правомірність розгляду проблеми в таких термінах («повноти» й «неповноти» літератур, «історичності» й «неісторичності» націй), часом переформульовуючи її: неповнота як домінація суспільних функцій або як дисфункціональність системи: «… Беручи справу аналогічно до мови (а література, ясна річ, є спеціалізованим різновидом мовної діяльності), ми бачимо, що йдеться не так про „повноту“, як про функціональність, що поняття повноти є похідним від функцій і що тоді (на початку XIX століття. — K.M.) (як, на жаль, і тепер) українська мова, а відтак і література не мали повної гами суспільних, громадських і культурних функцій». Зосереджуючись на жанровому і стильовому становленні української літератури, Грабович наголошує на потребі постійного перегляду історіографічних концепцій — одній з основних умов функціонування історії літератури як наукової дисципліни. Діахронний процес розгортання жанрової і стильової диференціації нової української літератури від Котляревського до Лесі Українки включає в себе питання вибору розмовної мови за літературну, проблему народності й вищезгаданий постулат «неповноти». Позаяк головне мовостильове русло прокладалося потужним і, відповідно, недиференційованим народницьким напрямком (у якому, за справедливим спостереженням дослідника, навіть демократизм трансформувався в консерватизм), особливої уваги потребують винятки і відхилення від цього стрижневого спрямування (показово, що в «Історії української літератури» Чижевського таким варіантним «паратипам», виразним і значним по суті, як Яків Щоголів і Степан Руданський, практично не приділено уваги, до того ж створюється плутанина з їхньою таксономічною рубрикацією — вони і романтики, і реалісти, хоча обидва переростають ці періодизаційні — і неадекватні — категорії) (с.503–505). Саме тут Грабович постулює одну з принципових етнометодологічних засад: «Ніщо нас не зобов'язує приймати будь-яку модель з її гамою жанрів і стилів… як взірець теоретичної „повноти“. Адже кожна література віддзеркалює динаміку і потреби свого суспільства, і висування якихось універсальних вимог межувало б із схематизмом».
Порушуючи питання кшталтування української літературної самосвідомості, дослідник зупиняється на одному з іманентно літературних показників системності історичних змін: кризи жанрів. Він виокремлює три ключові етапи в історії розвитку літературної самосвідомості, кожен з яких був виявом кризи, але не в кожному було створене катарсичне — тобто адекватне і функціональне — розв'язання цієї кризи. Скажімо, культурна модель, створена першим українським відродженням кінця XVI століття й ідеально втілена у «Віршах…» Касіяна Саковича (див. статтю «До ідеології Ренесансу в українській літературі…»), не стала однозначно впливовою і притягальною, свідчення чого знаходимо в легкості переїздів тодішніх українських інтелектуалів до Москви або «ще більше, в тому факті, що „Синопсис“ Ґізеля не містив будь-якої української політичної концепції. Це ж і є питання самоусвідомлення». Розгляд наступного відродження і ключова роль Шевченка в конверсії базисної структури (спільної в цьому періоді для українсько-російського та польського літературного контекстів), яка побутувала в топосі «смерті України» (с.41), знову нагадує нам про небуденні відкриття «Шевченка як міфотворця», резонуючи у той же час із відомою теорією Еріка Еріксона про ізоморфність особистісних і соціальних криз та спорідненість їхніх структур. Третій ключовий етап, який становить собою ціле XX сторіччя, зводиться в основному до осягнення диференціації, свободи літератури поміж інших суспільних функцій, — і до проблеми модерності. Здається, пише автор, що в усіх згаданих аспектах назріває розв'язання та заникання чинності «страшної помсти», зумовленої примусовим співіснуванням інституйованого етнографізму та популізму з індивідуальним та власнелітературним: «переборення владної ролі колективного духу, колективних цінностей, мабуть, є тим остаточним порогом між традиційністю й індивідуальністю, яку індивідуальність на дорозі до справжнього модернізму таки мусить переступити».
Чи не найрельєфніше проблема кшталтування української літературної самосвідомості вимальовується у структурно скомпонованій другій частині книги «Перспективи та взаємопов'язання». Тільки на перший, поверховий погляд ця проблема може видатися вузькою і спеціально літературознавчою; як зазначає дослідник, ідеться про суб'єктність та ідентичність «самої» України — з огляду на факт її колоніальної залежності протягом усього XIX століття, тобто несамостійності і напівпритомності не лише економічної чи політичної, але культурної. В повному обсязі це питання українськості може бути поставлене щойно тепер, за умов парадоксальної незалежності, коли існування анонімної, корумпованої і по-гоголівському «двоєдушної» держави стало доконаним фактом, випередивши процес формування нації (і, відповідно, її самоідентифікації) на рівні конкретних історичних індивідів та їхніх в ідеалі різноманітних «громад». Українська історична спадщина потребує фундаментального переосмислення, так само, як і готові, «кодом дані правди» та прийняті на віру і мало ким (ким?) ґрунтовно прорефлексовані, чітко зартикульовані на концептуальному рівні параметри визначення цієї «українськості», «ідентичності» та їхньої функціональності. Істотним чинником у формуванні такої самосвідомості є рецепція з боку важкоокреслюваних наразі феноменів, що формально стали «сусідами», історія контактів з ними або ж історія того, що один французький дотепник назвав d'elire `a deux. Оскільки ж література є своєрідною «мовою», за посередництвом якої конкретна культура виражає і пізнає себе та свою версію реальності, питання польсько-українських, українсько-російських або українсько-єврейських літературних узаємин набувають першорядного значення, а адекватне розуміння історії і структур цих взаємин можливе лише за умови розгляду всієї їхньої історії (с. 138). Цілком зрозумілі велетенський обсяг і складність завдань отакого всеосяжного аналізу, — з урахуванням необхідності докорінної ревізії найосновніших робочих термінів, починаючи від уточнення таких поточних, «самих собою зрозумілих» понять як «російський», «український» тощо (с. 196). Евристична відвага вченого викликає пошану, так само як і свобода від різномастих табу та ідеологій, його талант ставити отакі непересічні, незвичні, не всім приємні питання, знаходячи, до того ж, переконливі ключі до їхнього розв'язання або, принаймні, готуючи для цього ґрунт.