Людина

Кобылянская Ольга Юлиановна

–  Говори з нею!
– умо­ляв рад­ник.
– Го­во­ри, оди­но­кий мiй по­тi­ши­те­лю! Я не в си­лi. О, бо­же! За що ка­раєш ти ме­не так тяж­ко!

***

I док­тор дiй­сно го­во­рив з нею. Умiв так при­ла­ди­ти, що зас­тав її са­му до­ма. Ле­жа­ла в фо­те­лi нед­ба­ло одяг­не­на й ку­ри­ла. Вiн дов­го її не ба­чив, i ви­раз її ли­ця зди­ву­вав йо­го. Все зда­ва­лось у тiм ли­цi су­по­кiй­ним. Нi слi­ду нi­яко­го го­ря. Ска­зав би-сь, все жит­тя в нiй зав­мер­ло, лиш мiж бро­ва­ми спря­та­лось щось… щось, чо­го вiн не ро­зу­мiв, що од­нак зда­ва­лось йо­му зна­ко­мим. "Бо­же­вiльнiсть" - мелькну­ло йо­му че­­рез дум­ку. I з пильною

цi­ка­вiс­тю звер­нув на­зад на неї по­г­ляд та на її пре­чуд­нi, те­пер су­по­кiй­нi очi.

–  Чого ди­ви­тесь на ме­не так чуд­но, па­не док­то­ре?
– пита­ла во­на, при­вi­тав­шись.

–  Ви… ви… ку­ри­те, Оле­но?
– спи­тав змi­ша­ний, не да­ючи нi­якої вiд­по­вi­дi на її за­пи­тан­ня.

–  Адже ба­чи­те…

–  Але ж бо до­сi ви не мог­ли знес­ти па­пi­рос­ки в жi­но­чих ус­тах!

–  Так. Од­нак мож i по­лю­би­ти се, що пе­ред­ше ненавидi­лось. Нап­рик­лад, па­пi­рос­ку в жi­но­чих ус­тах.
– I знов за­мо­в­к­ла.

Вiн по­чав був го­во­ри­ти про нер­во­вiсть, i що во­на му­сить бе­рег­тись. Го­во­рив ба­га­то про обов'язки, кот­рi ма­ються су­п­ро­ти се­бе й суп­ро­ти дру­гих; особ­ли­во про­ти ро­ди­чiв. За­мi­тив, мiж iн­шим, що лю­ди­на - звi­ри­на при­вич­ки i що суть лю­ди, в кот­рих чут­ли­вiсть - дже­ре­ло вся­ко­го без­та­ла­н­­ня­…

Вона лиш десь-ко­лись вiд­по­вi­да­ла, i то вiд­не­хо­чу, бай­ду­ж­­но. На­реш­тi вiн по­чав го­во­ри­ти i про їхнi до­маш­нi обс­та­ви­ни, по­ру­шив по­ве­ден­ня бра­та, ви­дат­ки батька, йо­го тур­бо­ти, гри­зо­ту, йо­го зла­ма­ний ду­шев­ний наст­рiй…

–  Не мож iнак­ше зби­ра­ти, як сi­ялось… - за­ки­ну­ла во­на ба­й­­дуж­но.
– Ро­ди­чi [17] са­мi вин­нi, що вiн про­па­дає. А про­па­дає вiн без ря­тун­ку. Оп­ро­че… я вi­рю i в дi­дич­нiсть блу­дiв [18] .

17

– Ро­дичі - тут батьки.

18

– Дідичність блудів - спад­ковість по­ми­лок.

–  Критичний у вас ро­зум, Оле­но, - го­во­рив вiн з важ­кою мi­­ною, - ана­лi­зу­ючий, роз­ва­жу­ючий дух. Вам я мо­жу щось ва­ж­но­го вiдк­ри­ти. Прав­да, се, що ска­жу, не­вiд­рад­не. Des Le­bens un­de­misch­te Fre­ude ward ke­inem Ir­disc­hen zu te­il [19] , - ци­ту­вав вiн па­те­тич­но.
– Од­нак ви зу­мiєте се пере­не­сти, ба, i дру­гих нав­чи­ти зно­си­ти та­кi при­го­ди…

Вона нi­чо­го не вiд­по­вi­да­ла й не пи­та­ла нi­чо­го. Ду­ма­ла лиш, що сильним ду­хом суд­же­но й ба­га­то пе­ре­нес­ти. А вiн по­чав го­во­ри­ти. Зра­зу ма­нiв­ця­ми та обо­ро­та­ми, а тро­хи зго­дом та­ки пря­мо, без уся­ких зас­те­ре­жень. Про­тя­гом од­ної го­ди­ни до­вi­да­лась, що всi во­ни зни­ще­нi, що її батька че­рез якусь-то су­му, кот­ру мав у се­бе в схов­ку й кот­рої не­дос­та­ва­ло, вiд­да­лять зi служ­би.

19

– "Нiх­то iз смерт­них не був цiл­ком щас­ли­вий" (нiм.
– Фр. Шiл­лер).

Вона не во­ру­ха­лась. По­бi­лi­ла лиш, не­мов стi­на.

–  На те бу­ла я дав­но при­го­то­ва­на, па­не док­то­ре, - лед­ве про­ше­по­тi­ла.
– Дав­но; од­нак, що мож­на про­ти то­го вдi­яти?

–  Проти то­го… нi­чо­го! На­дiй­мось, що, мо­же, йо­му, хоть з лас­ки, дру­га або i тре­тя час­ти­на пен­сiї дiс­та­неться. Ви од­нак мо­же­те чи­ма­ло вдi­яти!

–  Для ко­го?

–  Для ва­ших ро­ди­чiв, для ва­шої сест­ри, а най­бiльше для се­бе.

–  Справдi не знаю…

–  Знаєте, Оле­но, прий­мiть К…го, Вiн не­за­бав­ки просити­ме­ вас о ру­ку…

Стало ти­хо.

–  Не мо­жу.

–  А чо­му?

–

 Бо, як ви й са­мi ска­за­ли, в ме­не ана­лi­зу­ючий i роз­ва­жу­ю­­чий­ дух, кри­тич­ний ро­зум…

–  Не ро­зу­мiю вас зов­сiм; го­во­рiть яс­нi­ше!

–  Бачу, що не ро­зу­мiєте ме­не. Бу­ду от­же яс­но го­во­ри­ти. Не люб­лю йо­го, i на­шi пог­ля­ди на жит­тя роз­хо­дяться да­ле­ко. Я не в си­лi йо­го й се­бе об­брi­ху­ва­ти.

–  Ви сього й не ро­би­те. Вiн вас хо­че, а ви го­ди­тесь на се.

–  Не зно­шу йо­го й сум­нi­ва­юсь, чи змо­жу ще ко­го-не­будь у жит­тю по­лю­би­ти. Се вам вi­до­мо, па­не док­то­ре. А подружж­я без лю­бо­вi се, по моїй дум­цi, бруд­нi вiд­но­си­ни. А я не хо­чу в нi­якi та­кi вхо­ди­ти.

–  Ще пе­ред хви­ли­ною ка­за­ли ви, Оле­но, що мож i полю­бити се, що не­на­ви­дi­лось.

–  Так, але па­пi­рос­ка - се не лю­ди­на.

–  О, Оле­но, Оле­но, - клик­нув вiн, - у що ви вжи­ли­ся? Ку­ди за­­го­нюєте­ся ви у своїй хо­роб­ли­вiй, пе­ре­сад­же­нiй уявi?

Вона на­че га­ди­на та зви­ну­лась, вип­рос­ту­ва­лась, та й так ча­ту­ва­ла на йо­го сло­ва.

–  Подумайте, ра­ди бо­га, i про свою бу­ду­чи­ну. Згляньте­ся на не­щас­них, го­рем при­би­тих ро­ди­чiв. Не за­ли­шай­те зад­ля якоїсь уяви ста­ти для них пiд­по­рою. I ви мо­же­те ко­лись бу­­ти ма­тiр'ю!

–  Дальше, па­не док­то­ре, дальше…

–  Я й хо­чу дальше го­во­ри­ти. Ку­ди, пи­та­юся вас, ку­ди дi­нуться ва­шi ро­ди­чi, на­ко­ли не прий­дуть зви­чай­нi мi­сяч­нi гро­шi? До най­стар­шої сест­ри? Во­на має са­ма вже дi­ти; i, як нам обоїм звiс­но, хо­роб­ли­во ску­па. До Iри­ни? До­хо­ди вчи­те­ля му­зи­ки, хоч i спо­сiб­но­го й ду­же iн­те­лi­гент­но­го, ху­де­нь­кi. Крiм то­го, вiн хо­ро­ви­тий, а що йо­му з ча­сом мо­же лу­чи­тись, звiс­но ме­нi аж над­то доб­ре, а i вам не мо­же се ли­ши­тись тай­ною. Що ста­неться з ва­ми, з най­мо­лод­шою се­ст­рою? А батько­вi й ма­те­рi аби не бу­ло де на ста­рiсть i го­ло­ву скло­ни­ти?!

–  Чи ж я то­му вин­на, па­не док­то­ре?

–  Сього я не ка­жу; од­нак ви не смiєте за­бу­ва­ти, що вiн i ваш батько!

–  Вiн мiй батько, а я йо­го донька…

Старого чо­ло­вi­ка об­гор­ну­ла сильна не­тер­пе­ли­вiсть.

–  Ради бо­га!
– склик­нув.
– Ад­же дi­ти ма­ють якiсь обо­в'я­з­ки суп­ро­ти ро­ди­чiв! Се би вам пре­цiнь зна­ти!! А накол­и всьо­го iн­шо­го не хо­че­те уз­на­ва­ти, то му­си­те приз­на­ти, що вiн вас жи­вив!

Її очi за­ми­го­тi­ли.

–  Тут i дiй­шли ми до ме­ти… - ска­за­ла во­на з зим­ним усмi­хом, пiд­час ко­ли з її ли­ця не­на­чеб зник­ла й ос­тат­ня кра­пелька кро­вi.
– Жи­вив ме­не. Сього я не мо­жу за­бу­ти й нiко­ли не за­бу­ду, па­не док­то­ре, нi­ко­ли!
– ска­за­ла вро­чис­то.
– Вi­д­­повiдно до моїх сил, вiд­по­вiд­но до моїх здiб­нос­тей, а вла­с­ти­во вiд­по­вiд­но до мо­го знан­ня, кот­рим ме­не мiй батько i те­пе­рiш­нiй уст­рiй сус­пiльний ви­вi­ну­ва­ли, хо­чу со­бi са­ма за­роб­ля­ти на кус­ник хлi­ба, а за­роб­ле­ним щи­ро дi­литись з ро­ди­ча­ми… Од­нак зад­ля обов'язку про­ти во­лi ско­ву­ва­тись з муж­чи­ною, з обов'язку йо­го i се­бе оббрiху­вати… В чiм ме­нi тут до­ба­чу­ва­ти свя­тiсть обов'язку, ко­ли са­мий сей обо­в'я­зок ста­не брех­нею? За­киньте ва­шу дум­ку, па­не док­то­ре!
– ска­за­ла, гли­бо­ко вiд­ди­ху­ючи i сла­бо усмi­хаючись. Я не вер­нусь бiльше з раз об­ра­но­го шля­ху. Бачит­е?
– до­да­ла во­на.
– Я дiй­сно од­на з тих "роз­важ­них крити­чних умiв", кот­рi анi се­бе, анi дру­гих не ща­дять. Я все аналiз­ую й не маю ми­ло­сер­дя нi над со­бою…

–  Нi над ва­шим батьком?

–  Так, па­не док­то­ре.

–  З жа­лем пе­ре­ко­ну­юсь, Оле­но, що з вас го­во­рить нелю­д­сь­кий егоїзм, якась бо­же­вiльнiсть. Нi, - го­во­рив вiн згi­р­д­ли­во, - ви, справ­дi, не спо­сiб­нi до са­мо­по­жерт­во­ван­ня!

–  Називайте се в ме­не егоїзмом, од­нак не за­бу­вай­те, що се, що си­лує ме­не ви­хо­ди­ти за­муж за К…го, зi сто­ро­ни мо­їх… та­кож са­мо­любст­во…

–  Ви со­фiст­ка!

–  А ви ли­хий обо­ро­нець прав­ди, па­не док­то­ре…