Людина

Кобылянская Ольга Юлиановна

–  Се но­ти, кот­рi я вiд­пи­са­ла за гро­шi; му­шу їх вiд­нес­ти, - го­во­ри­ла пос­пiш­но.
– Бiльше в ме­не, та­ту, не­ма нi­якої тай­ни…

Радникова про­ки­ну­лась на со­фi, а рад­ник ста­нув у пер­шiй хви­ли­нi мовч­ки, на­че вко­па­ний; од­нак лиш на хвили­нку. В слi­ду­ючiй уже хви­лi прис­ту­пив вiн кiлько­ма кро­ка­ми до неї, а йо­го очi за­iск­ри­лись.

–  Що? За гро­шi на­ма­за­ла ти ту дрань отут? От­же ти вiдва­жуєшся ме­нi ще i в тiм не­честь ро­би­ти? Сха­ме­нись, божевi­льна!
– кри­чав вiн дри­жа­чим iз лю­тос­тi го­ло­сом.
– Як дов­го ще в ме­не ста­не тер­пе­ли­вос­тi!

–  Що хо­че­те тим ска­за­ти, та­ту?
– спи­та­ла во­на спо­кiй­но, зви­ва­ючи

на­зад роз­си­па­нi но­ти.

–  Хочу тим ска­за­ти, що не змо­жу по­ряд­ним лю­дям у ли­це по­ди­ви­тись, ко­ли зга­даю, що моя донька своїм дур­ним по­ступованням дає при­чи­ну до вся­ких по­го­во­рiв; що вiдки­дає по­важ­но­го чо­ло­вi­ка, й за­мiсть то­го, на­че бi­до­лаш­ний пи­сар, ма­же но­ти за гро­шi; що без­чес­тить моє iм'я, цi­лу мою ро­ди­ну; що хо­че а to­ut prix [21] вi­дог­ра­ва­ти якусь роль. Я те­бе всти­да­юсь, - кри­чав, - всти­да­юсь, ка­жу то­бi!!.

21

– За вся­ку ціну (франц.).

Вона лиш поб­лiд­ла, i очi її зда­ва­лись бiльши­ми; оп­ро­че ос­та­лась, як i пер­ше, спо­кiй­ною.

–  Годi ме­нi вам по­мог­ти, та­ту, - вiд­по­вi­ла во­на.
– А що пред­ло­жен­ня по­важ­но­го чо­ло­вi­ка не мо­жу прий­ня­ти, а не хо­чу, щоб моя осо­ба бу­ла тя­га­рем для вас, бу­ду для то­го на се­бе са­ма за­роб­ля­ти. Як вам i дру­гим ся спра­ва пред­ста­в­ляється, не мо­жу я, ро­зу­мiється, зна­ти; од­нак iнак­ше пос­ту­­па­ти та­кож не мо­жу.

–  Ти од­нак му­сиш, ко­ли я ка­жу!!
– клик­нув го­лос­но, гру­бо.
– В ос­тат­нiй хви­ли­нi пiз­наєш ти ще, що батько го­ло­ва ро­ди­ни, що йо­го во­ля - во­ля всiх!

–  Чому як­раз в тiм ви­пад­ку?
– пи­та­ла Оле­на, i її ве­ли­кi очi за­ча­ли ми­го­тi­ти.

–  Бо - ти дур­на, i я со­бi то­го ба­жаю!

Вона здвиг­ну­ла пле­чи­ма й лег­ко ус­мiх­ну­ла­ся.

–  Нiхто не є уп­рав­не­ний ма­ти ба­жан­ня, кот­рi в жит­тю дру­го­го ма­ли би вi­дог­ра­ва­ти якусь рi­ша­ючу роль; а ще ме­н­­ше на те нас­та­ва­ти, щоб бу­ли зре­алi­зо­ва­нi. Я їх не мо­жу виз­на­ва­ти. Са­ма єсьм, та­ту! Са­ма, як пти­ця, як де­ре­ви­на в лi­сi. Маю са­ма пра­во йти за со­бою або про­ти се­бе. Для то­го ка­жу раз на зав­сiг­ди, що не вий­ду за К…го, i що нi­ко­ли, нi­ко­ли не бу­ду жи­ти брех­нею…

–  Позавтра вiн то­бi ос­вiд­читься, i ти прий­меш йо­го!
– го­во­рив вiн бi­ля неї за­са­па­ним го­ло­сом.

–  Позавтра до­вi­дається, що не ста­ну йо­го жiн­кою…

–  Олено, зми­луй­ся над твоєю не­щас­ною ма­тiр'ю, на­бе­ри ро­зу­му, - по­би­ва­лась рад­ни­ко­ва.

–  Маєте ви, мо­же, на­дi мною ми­ло­сер­дя?
– пи­та­ла во­на з не­с­ка­зан­ним огiр­чен­ням.
– Бе­ре, мо­же, хто мою дум­ку i чут­тя на роз­ва­гу? На­че якусь штуч­ну ме­ха­нiч­ну пру­жи­ну на­тя­га­ли б ви ме­не i прис­то­со­ву­ва­ли до обс­та­вин! Я од­нак не дам­ся до сього ужи­ти! Нi­яка си­ла свi­ту не стоп­че в ме­нi мис­ля­чої са­мос­тiй­ної лю­ди­ни, а ко­ли б вам те пре­цiнь уда­ло­ся, то­дi ус­по­кiй­тесь… То­дi… я - не я…

–  Яка по­дя­ка за мої без­сон­нi но­чi, за мою му­ку, мою лю­бов ма­те­ринську!
– стог­на­ла рад­ни­ко­ва.
– Що жиє в твоїм без­та­лан­нiм сер­цi!

–  Правда, ма­мо, й те, що вип­ле­ка­лось.

–  Прокляття на те­бе, нев­дяч­на га­дю­ко!
– за­си­чав рад­ник.

Вона зби­ра­лась до вiд­хо­ду, од­нак на тi йо­го сло­ва за­дер­жа­ла­ся. Звер­нув­ши лег­ко го­ло­ву, гля­ну­ла на нього iз спi­вчуттям.

–  Вашi сло­ва, та­ту, ме­не не бо­лять… - го­во­ри­ла.
– Вам i не слiд iнак­ше го­во­ри­ти, лиш так, як дух, кот­рий вас до­те­пер

про­ва­див, ва­ми во­ло­дiв, вам i ве­лить го­во­ри­ти. На ме­не не має вiн нi впли­ву нi­яко­го, нi си­ли. Вва­жаю йо­го ли­ше не­здоровою, бруд­ною си­лою, кот­ра не має змис­лу для чисто­го шля­хет­но­го чувст­ва; тiй си­лi в гря­зi га­разд, во­на ра­да б усе їй про­тив­не за­гар­ба­ти у свiй кру­го­во­рот i при­глушити. Iду!
– го­во­ри­ла во­на дальше.
– Не маємо со­бi бi­льше нi­чо­го ска­за­ти. А так як спра­ви сто­ять, не бу­де­мо ма­ти i на буду­чину со­бi нi­чо­го ска­за­ти, анi ро­зу­мi­ти­ся не бу­демо.

–  Я то­бi маю ли­ше стiльки ска­за­ти, - кри­чав рад­ник, - що по­завт­ра прий­маю ос­вiд­чен­ня К…го. Ти ще не­пов­но­лiт­ня, а те­пер - iди!

Вона зно­ву ста­ну­ла, на­че при­ко­ва­на, а її очi зас­вi­ти­лись чуд­но.

–  Так?
– ска­за­ла про­тяж­но. Хо­тi­ла ще щось ска­за­ти, од­нак, на­ду­мав­шись тро­хи, за­мов­ча­ла. Теє "щось", що док­тор по­рi­в­ню­вав iз по­мi­шан­ням, по­ка­за­лось на­раз у неї мiж очи­ма. Не пiд­во­ди­ла по­вiк бiльше. Не ска­за­ла нi сло­веч­ка. Заб­рав­ши но­ти з сто­ла, вий­шла.

Мiж ста­ри­ми ур­ва­ла­ся роз­мо­ва…

II

Es lebt in mir die Li­ebe zur Fre­ihe­it, der fes­te Entsch­luss, mich nicht knech­ten las­sen zu wol­len, es sei von wem es sei, nim­ter me­in Ha­upt zu be­ugen, wo me­ine Se­ele es nicht kann; me­in Le­ben zu le­ben, wie ich es vers­te­xe, den Weg zu ge­ben, den ich mir vor­ge­ze­ich­net, und mich durch nichts von di­esem We­ge ab­brin­gen zu las­sen; durch ke­ine Dro­hung, mag er denn fuh­ren, wo­hin er will…

("Allzeit vo­ran" von Fr. Spi­el­ha­gen) [22]

До тої са­мої нез­нач­ної ха­ти­ни, отi­не­ної ста­ри­нез­ни­ми сме­ре­ка­ми, з кот­рої Оле­на ви­хо­ди­ла з Лiєви­чем пе­ред май­же трьома ро­ка­ми, пря­му­ва­ла й сього ве­чо­ра. Тем­нiська нiч ук­ла­да­лась, а дощ лляв не­ус­тан­но. Вiд ча­су до ча­су пi­днiмався сильний вi­тер i бив її до­щем так у ли­це, що во­лос­ся на чо­лi пе­ре­мок­ло, а ру­ка, що пiд­нi­ма­ла дов­гу сук­ню, за­цi­пе­нi­ла iз сту­де­нi… Се був один iз тих неп­ри­яз­них зи­мних ве­чо­рiв осiн­нiх, кот­рi за­га­ня­ють до­до­му усе, що лиш має яке-не­будь прис­та­но­ви­ще…

22

– У ме­нi жи­ве лю­бов до сво­бо­ди, в ме­нi твер­да по­станова не да­ти се­бе по­не­во­ли­ти, ким би це не бу­ло; нiко­ли на хи­ли­ти своєї го­ло­ви, де цього не мо­же моя ду­ша; жи­ти своїм жит­тям так, як я сам це ро­зу­мiю, iти шля­хом, що я сам на­мi­тив, ку­ди б вiн не вiв, i не да­ти звес­ти се­бе з цього шля­ху нi­ко­му нi пiд­ле­щу­ван­ням, нi пог­ро­за­ми. ("Завжди впе­ред", Фр. Шпiльга­ген).

Утомлена всту­пи­ла Оле­на в ха­ту. Тут меш­ка­ла її ста­ра вчи­телька Мар­га­ре­та С. Учи­телькою, прав­да, пе­рес­та­ла во­на бу­ти здав­на, од­нак ста­ла для неї щи­рою по­рад­ни­цею й под­ру­гою.

Який ла­гiд­ний су­по­кiй, який мир при­вi­та­ли її в тiй ти­хiй кiм­нат­цi! Бу­ла лиш на­пi­вос­вiт­ле­на. В при­ти­ка­ючiм ма­ленькiм са­ло­нi, кот­ро­го две­рi сто­яли ши­ро­ко ство­ре­нi, си­дiла ста­ренька да­ма при фор­теп'янi, цiл­ком за­топ­ле­на в Шо­пе­нi. Вiн був її лю­бим­цем, i во­на ви­ко­ну­ва­ла йо­го тво­ри май­стер­но. Без ше­лес­ту роз­гор­ну­лась дiв­чи­на з пла­ща та хуст­ки, тяж­кi ко­си так i роз­пус­ти­ла по пле­чах. За вис­ка­ми товк­лись у неї жив­чи­ки, а го­ло­ва сильно роз­бо­лi­ла iз зво­ру­шен­ня.