Людина

Кобылянская Ольга Юлиановна

–  Гiрко бу­де­те ви ко­лись сього жа­лу­ва­ти!
– клик­нув вiн.
– Ви ще не знаєте жит­тя, од­нак во­но са­мо бу­де вас ба­то­жи­ти й зде­ре по­лу­ду з ва­ших зас­лiп­ле­них очей! Страш­на бу­де для вас то­та хви­ля, в кот­рiй ка­ян­ня i сум­лiн­ня обiз­вуться в ва­шiм сер­цi!

–  Я суп­ро­ти усього озб­роєна!
– го­во­ри­ла во­на з тим са­мим сла­бим ус­мi­хом, а її очi ста­ли ми­мо­во­лi вог­кi.

–  Не про­ти всього, Оле­но; про­ти без­ми­ло­серд­ної про­зи жи­т­тя - нi. Оп­ро­че, вже й сильнi­шi ха­рак­те­ри, як ви, зла­малися.

–  Як ви се ро­зу­мiєте?

–  Бiда

ло­мить i за­лi­зо, а ви лиш лю­ди­на… Во­на здри­гну­лася i гля­ну­ла на нього не­са­мо­ви­тим пог­ля­дом.

–  Нiколи, па­не док­то­ре, - вiд­по­вi­ла опiс­ля з су­по­кiй­ною го­р­дiс­тю.
– Влас­не для то­го, що я лю­ди­на.

По йо­го ли­цi про­май­нув який­сь за­га­доч­ний ус­мiх. Вiн пi­днявся i схо­пив ка­пе­люх.

–  Зносiть iз гiд­нiс­тю нас­ту­па­ючий удар!
– ска­зав i по­дав їй ру­ку на про­щан­ня.

–  Дякую вам за ва­ше спiв­чут­тя, па­не док­то­ре!
– вiд­по­вi­ла хо­лод­но.

***

Щось у двi не­дi­лi пiс­ля сеї роз­мо­ви вер­нув рад­ник си­ль­но пiд­пи­тий до­до­му. Док­тор опо­вiс­тив йо­му ре­зультат сво­єї роз­мо­ви з Оле­ною, а внас­лi­док сього i внас­лi­док ви­порожнених ба­гатьох фля­шок був вiн у ли­хiм наст­рою.

Вiн зма­гав­ся з жiн­кою, кот­ра ро­би­ла йо­му гiр­кi до­ко­ри з при­чи­ни йо­го не­щас­но­го на­ло­гу й нас­лiд­кiв, якi вiн те­пер на них спро­ва­див. Вiн вiд­гу­ку­вав­ся їй гру­би­ми сло­ва­ми, за­яв­ля­ючи, що не має зов­сiм на­мi­ру так по­во­ди­тись, як се дур­ним ба­бам за­хо­четься. Вiн був уже до­во­лi дов­го те­рпеливим: те­пер од­нак не стає вже i йо­му тої си­ли…

–  Як мо­жеш та­кi дур­ни­цi плес­ти, чо­ло­вi­че!
– бо­ро­ни­лась рад­ни­ко­ва.
– Хто ос­та­вав­ся зав­сiг­ди па­ном своєї во­лi й роз­поряджував грiш­ми? Хi­ба ж я? Слi­па я бу­ла й не­дос­вiд­че­на, що не на­ло­жи­ла то­бi за­раз з пер­шо­го ра­зу по­во­дiв; не на­йшлась би я ни­нi в та­кiм по­ло­жен­ню, кот­ре до­во­дить ме­не до роз­пу­ки. То­бi i маю зав­дя­чи­ти, що ни­нi лю­ди по­ка­зу­ють на ме­не пальця­ми; на свої ста­рi лi­та бу­ду жеб­ра­ти кус­ни­ка хлi­ба в дi­тей або в за­ро­зу­мi­лих сво­якiв! Од­нак луч­че ум­ру, до­ки се справ­диться!

–  Ха-ха-ха!
– розс­мi­яв­ся чо­ло­вiк за­мiсть уся­кої вiд­по­вi­дi.

Радникова стри­во­же­но по­вер­ну­ла до нього своє ли­це, що в ос­тат­нiм ча­сi сильно ви­ху­дi­ло.

–  Ще й смiєшся!
– пи­та­ла во­на гiр­ко-згiрд­ли­во.

–  Ти ме­нi хо­тi­ла би по­во­ди на­ло­жи­ти?
– ре­го­тав­ся вiн злос­ли­во.
– Ти, що не маєш на­вiть нас­тiльки си­ли, щоб су­проти своєї доньки по­ка­за­ти свiй ма­те­ринський ав­то­ри­тет? Зно­си ж те­пер нас­лiд­ки тво­го лi­бе­рально­го вихован­ня­ й лю­буй­ся дум­кою, що Оле­на зос­та­неться ста­рою химе­рною пан­ною. Во­на не хо­че й чу­ти про К…го.

Радникова так i здриг­ну­лась при йо­го сло­вах; бу­ло по нiй вид­но, що во­на уги­на­лась пiд їх тя­га­рем.

–  Чи се дiй­сно прав­да, Епа­мi­нон­да­се?
– пи­та­ла во­на несмi­ливо й нер­во­во дро­жа­чою ру­кою вiд­су­ну­ла на сто­лi лам­пу на­бiк, що­би лiп­ше заг­ля­ну­ти йо­му у ли­це. Се не мо­гла бу­ти прав­да. Ад­же се под­руж­жя

му­си­ло ста­тись рятун­ковим сре­дст­вом суп­ро­ти вся­кої нуж­ди для неї i для її бi­дненької най­мо­лод­шої ди­ти­ни.

–  I я хо­тiв би, що­би се не бу­ла прав­да… - вiд­по­вiв рад­ник нас­мiш­ли­во.
– Те­пер мо­жеш iти до неї i їй по­дя­ку­ва­ти. А ко­ли нi, то на­ло­жи їй по­во­ди… Чо­му ж нi? Дран­тя бабське!
– про­бур­мо­тiв пiд нiс i за­чав нер­во­во хо­ди­ти по ха­тi.

Жiнка сi­ла та лиш зак­ри­ла ли­це ру­ка­ми…

–  З най­мо­лод­ших лiт ма­ла во­на зав­сiг­ди свiй ро­зум!
– лю­тував вiн дальше.
– Ро­би­ла мiй дiм пос­мi­хо­виськом та ме­тою вся­ких до­те­пiв. А те­пер ще хо­четься їй до­пов­ни­ти мi­р­ку без­та­лан­ня? Те вже їй не вдасться. Ще жию я; а ко­ли до сього ча­су з батькiвською во­лею ще не поз­на­ко­ми­лась, то поз­на­ко­миться з нею те­пер. Во­на му­сить за нього ви­йти!

–  Сього во­на не вчи­нить, Епа­мi­нон­да­се!
– прос­тог­на­ла ра­д­ни­ко­ва.
– О, ко­ли б я бу­ла то­дi пе­ред­чу­ва­ла, що той бу­де при­чи­ною її ни­нiшнього по­ве­ден­ня! Якою не­на­вис­ною, якою нез­нос­ною бу­ва­ла для ме­не йо­го при­сут­нiсть!

–  За твоєю спи­ною пiд­дер­жу­ва­ла во­на лю­бов­нi зно­си­ни, ко­рес­пон­ду­ва­ла, а ти бу­ла слi­пою й глу­хою!
– го­во­рив рад­ник дальше.
– Те­пер зби­рай, що по­сi­яла! Що ме­не стосує­ть­ся, то ка­жу ще раз, що я по­ка­жу їй, хто го­ло­ва ро­ди­ни. Не бу­­ду тер­пi­ти, що­би во­на про­ти­ви­лась моїй во­лi зад­ля яко­гось бо­же­вiльно­го фар­су. Бу­ду… - i вiн за­мовк наг­ло. В по­ко­­ях по­чу­ли­ся лег­кi кро­ки, а тро­хи зго­дом ста­ла Оле­на на по­ро­зi. Бу­ла одяг­не­на в тем­ний плащ, го­ло­ву за­ви­ла в чор­ну хуст­ку, а пiд па­хою дер­жа­ла гру­бий звiй нот. Зда­ва­лось, що сту­пає ду­же не­охот­но, од­нак по­ба­чив­ши рад­ни­ка i зла­ману ма­тiр, в од­ну мить усе зро­зу­мi­ла i прис­ту­пи­ла ближ­че.

–  Iду до Мар­га­ре­ти, ма­мо, - ска­за­ла, ва­га­ючись, - i не бу­ду до­ма на ве­че­рi. Ключ вiд мо­го по­кою за­би­раю з со­бою, бо, прав­до­по­дiб­но, за­бав­люсь дов­ше, а, по­вер­нув­шись, не хо­тiла б я нi­ко­го бу­ди­ти.

Радникова кив­ну­ла лиш го­ло­вою, од­нак рад­ник ста­нув ви­зи­ва­юче пе­ред нею.

–  Що за дi­ло маєш те­пер у вчи­тельки му­зи­ки? Над­во­рi ллє дощ не­мов iз ко­нов­ки, i я ду­маю, що в та­кий час не ви­ходиться, як не му­ситься.

–  Справдi так, та­ту; i я му­шу.

–  Чого?

–  Маю там дi­ло, - вiд­по­вi­ла не­охот­но.

–  Що ти мо­жеш уве­че­рi у ста­рої вчи­тельки за дi­ло ма­ти? Мо­же, знов яку тай­ну? Яке ren­dez-vo­uz? [20] Бе­ре­жись! Все має свої гра­ни­цi, i я пе­рес­тав бу­ти згляд­ним i тер­пе­ли­вим!

Молода дiв­чи­на прис­ту­пи­ла ско­ро до сто­ла i пок­ла­ла зби­ток нот. Її бi­ле змар­нi­ле ли­це вiд­би­ва­ло сильно вiд чор­ної хуст­ки, а в тiй хви­лi схи­ли­ла йо­го гли­бо­ко вдiл… бу­ло їй, оче­вид­но, тяж­ко ви­яви­ти се, до чо­го за­би­ра­ла­ся…

20

– По­ба­чен­ня (франц.).