Людина

Кобылянская Ольга Юлиановна

Пiд вiк­ном сто­яв ста­ро­мод­ний фо­тель ста­рої да­ми, а пе­ред ним сто­лик до ро­бо­ти. Тут i опус­ти­лась во­на, що­би спо­чи­ти, як се час­то ро­би­ла. Се не пер­ши­на, що її го­ни­ли та слi­ди­ли, на­че яку не­без­печ­ну ди­ку звi­рю­ку…

Наче хви­лi, прип­ли­ва­ли до неї м'якi зву­ки фор­теп'яно. Раз лю­бов­нi прист­рас­нi, то знов за­па­да­ли во­ни гли­бо­ко в ду­шу; нi­би бав­ля­чись ни­ми, пе­рей­шла Мар­га­ре­та незамiт­но­ на iн­шу те­му. На­ча­ла Шо­пе­на "Impromp­tu phan­ta­sie".

Тихесенько розп­ли­ва­лись зву­ки, то зли­ва­лись, ви­ри­на­ли но­вi, по­ри­ва­ючi, ча­ро­дiй­нi, на­че опа­но­ву­ючи се­бе, не­мов тая ско­ва­на прист­расть, ко­ли чо­ло­вiк з бо­лю зад­ро­жить,

зас­тог­не, а да­лi вмов­ляє в се­бе: "спо­кою, спо­кою, спо­кою!"…

Як час­то i прис­лу­ху­ва­лась Оле­на тiй шту­цi, все од­нак, що вiд­чу­ва­ла при тiм i ду­ма­ла, бу­ло од­на­ко­ве. Та са­ма гаря­чозимна дрож об­гор­та­ла її, при­ко­ву­ва­ла та за­га­доч­на си­ла му­зи­ки, що нас по­ри­ває, до­дає сил, до­ти­кає нас до най­глибшої гли­би­ни ду­шi… Ни­нi од­нак в тiй хви­лi прокину­лась во­на так бист­ро, на­че б її до­торк­нувсь який ли­хий де­мон; про­ки­ну­лась i схо­ва­ла роз­пуч­ли­вим ру­хом ли­це в до­лонi. Се ж був йо­го улюб­ле­ний твiр. З то­го од­нак ча­су не хо­тi­ла йо­го бiльше чу­ти. Прав­да, ста­ра вчи­телька не мог­ла зна­ти, що во­на тут си­дi­ла не­мов на виг­нан­ню, а так i муси­ла прис­лу­ху­ва­тись; а хви­лi зву­кiв не ма­ли ми­ло­сер­дя. З їх гли­би­ни ви­ри­ну­ла згад­ка i ста­ла жи­вою кар­ти­ною. Од­но­го ра­зу, ко­ли обид­воє зай­шли до Мар­га­ре­ти на му­зи­ку, а во­на вi­дог­ра­ва­ла "Impromp­tu" по-мис­тецьки, то­дi i ви­явив вiн їй кiлько­ма сло­ва­ми свою лю­бов. Смер­ка­лось, на­че ни­нi. Вiн си­дiв, упе­ред по­хи­ле­ний, пiд­пер­ши го­ло­ву на ру­ки, i прис­лу­хав­ся. Не­по­да­лiк вiд нього си­дi­ла во­на. По­се­ре­ди­нi гри встав на­раз i прис­ту­пив до неї. Яка оди­но­ка не­за­бут­ня хви­ли­на! В якiм не­опи­са­нiм зво­ру­шен­ню на­хо­див­ся вiн то­дi - зви­чай­но спо­кiй­ний, гор­дий! Приз­нан­ня йо­го то­дiшнє бу­ло лиш вiд­го­мо­ном тої му­зи­ки - ско­ва­на прист­расть. А во­на? Най­нiж­нi­шi нер­ви дро­жа­ли, трем­тi­ли в нiй. Ад­же обоє но­си­ли в сер­цю лю­бов, од­нак i обоє бу­ли гор­дi, враз­ли­вi, i од­не не хо­тi­ло дру­го­му приз­на­тись, аж та­ки вiн пер­ший по­чав…

Не бу­ло се якесь упоєння, що їх об­ня­ло. Се бу­ла си­ла гли­бо­ка, мо­гу­ча, пiд­нi­ма­юча си­ла, кот­ра не знає нi­яких пере­пон, нi­чо­го не жа­хається, кот­ра, про­лом­лю­ючи до­ро­гу, по­ри­ває усе з со­бою, час­то руй­нує те, що за­ко­ни i зви­чаї, i час з тру­дом збу­ду­ва­ли…

Правда, що му­зи­ка пiд­си­чує i бiль у людськiй гру­дi аж до бо­же­вiльнос­тi. Му­зи­ка пiр­ва­ла те­пер i мо­ло­ду дiв­чи­ну у свої обiй­ми. Во­на по­ча­ла нер­во­во ре­го­та­тись, ти­хо, ти­хо, та так сер­деч­но, що цi­ла її гнуч­ка стать трем­тi­ла. Ок­лик ви­ри­вав­ся їй з уст, од­нак во­на при­тис­ла ру­ки ще сильнi­ше до ли­ця, за­цi­пи­ла зу­би, хо­тi­ла бу­ти спо­кiй­ною… О, бо­же, спо­кiй­ною!.. Ад­же не на се при­бу­ла во­на сю­ди, не се гна­ло її в бур­ли­ву нiч, не сього во­на ба­жа­ла, ба­жа­ла!.. Гор­де, не­по­га­мо­ва­не чувст­во!! Хто йо­го не знає!..

Трохи зго­дом ле­жа­ла вже її зму­че­на го­ло­ва не­ру­хо­мо на спин­цi крiс­ла, i ли­ше ру­ка зак­ри­ва­ла очi…

Пiзнiше, ко­ли вже ста­ра да­ма пе­рес­та­ла гра­ти i увiй­шла з свiт­лом до кiм­на­ти, най­шла мо­ло­ду то­ва­риш­ку не­зви­чай­но втом­ле­ною. Не зди­ву­ва­лась во­на її при­сут­нiс­тю; то бу­ло вже її зви­чаєм при­хо­ди­ти не­за­мiт­но й нес­по­дi­ва­но, а час­то вже по якiй­сь хви­ли­нi на­зад вер­та­ти. Вiд ча­су сме­ртi Лiєви­ча ста­ла во­на та­кою не­по­си­дю­чою…

–  Ще йде дощ над­во­рi, Мар­га­ре­то, - мо­ви­ла Оле­на мiж iн­шим i при­тис­ла чо­ло до ши­би. При тiм вдив­ля­лась у нiч­ну тем­ря­ву, на­че б хо­тi­ла там кон­че щось до­ба­чи­ти. За­мiсть то­го бив дощ го­лос­но о вiк­на, а по­за уг­лом ха­ти

свис­тiв та вив вi­тер, не­мов хо­тiв на­си­лу зiр­ва­ти ста­ру ха­ти­ну. Ли­ше ста­рi сме­ре­ки шу­мi­ли пе­ред нею ус­по­ко­ю­юче i гор­ну­лись охот­но за вiт­ром.

–  Невже ж ти знов хо­тi­ла б вiд­хо­ди­ти?
– пи­та­ла вдо­ви­ця з три­во­гою, а за­ра­зом лю­бо… - I то в та­ку не­по­го­ду? Ви­бий со­­бi лиш те з го­ло­ви, я те­бе не пу­щу.

–  Нi, Мар­га­ре­то, я ще ос­та­ну­ся. Я при­нес­ла вам но­ти, як со­бi їх на ни­нi ба­жа­ли, а да­лi хо­тi­ла те де­що опо­вiс­ти, де­що на­пи­са­ти…

–  Лист?

–  Лист.

Тут i роз­по­вi­ла во­на ста­рiй жiн­цi все, що пе­ре­жи­ла в ос­та­т­нiм ча­сi, вiд сце­ни з док­то­ром, аж до бур­ли­вої роз­мо­ви з батьком.

–  I що ж за­ду­муєш чи­ни­ти, Оле­но? В не­дi­лю з'явиться на­пев­но. До­жи­дав, як ме­нi здається, лиш приїзду своєї мате­рi, кот­ру хо­че те­пер взя­ти до се­бе.

–  Хочу йо­му прав­ду ска­за­ти. Ска­жу, що знаю про йо­го на­мiр що­до ме­не; за­ким од­нак рi­шу­че прис­ту­пить до дi­ла, му­сить од­не дiз­на­тись; а то, що дiв­чи­на, кот­ру за­ду­мує на цi­ле жит­тя взя­ти за жiн­ку i по кот­рiй з пев­нiс­тю на­дiється, що бу­де ста­но­ви­ти "ду­шу" йо­го до­му, не лю­би­ла йо­го нiко­ли. Що ко­ли б я хо­тi­ла за нього вий­ти, то вий­шла б лиш з тої при­чи­ни, що­би ро­ди­чам, од­нiй не­за­без­пе­че­нiй сест­рi i со­бi прид­ба­ти якесь прис­та­но­ви­ще. Не єсть се нiяк­им услi­в'ям, пiд кот­рим во­на рi­ши­лась-та­ки вий­ти за ньо­го. Во­на хо­че ли­ше йо­му тим оща­ди­ти неп­риємної, а подекуди­ i по­ни­жа­ючої хви­лi, а за­ра­зом хо­че i очис­ти­тись вiд за­ки­ду, бу­дто во­на сла­бує на гор­до­ту i хи­ме­ри. За нього не вий­де. Не мог­ла б сього нi­ко­ли вчи­ни­ти; поп­рос­ту во­на не мо­же зо­бов'язу­ва­тись до до­жи­вот­ної брех­нi…

–  Се в те­бе, Оле­но, дiй­сно не…

–  Жарт? Нi, Мар­га­ре­то, прав­да.

Вдовиця мов­ча­ла че­рез хви­лин­ку.

–  Кождий має свої пог­ля­ди на та­кi ре­чi, - обiз­ва­лась опi­с­ля; - од­нак, як то ка­жуть: "i муд­ро­му чо­ло­вi­ко­вi не встид по­­с­лу­ха­ти по­ра­ди…"

–  Для ме­не не­ма по­ра­ди, Мар­га­ре­то, - вiд­по­вi­ла ти­хо Оле­на.
– "На ми­лу­ван­ня не­ма си­лу­ван­ня", так са­мо i на пова­жа­н­­ня­; а ви­роб­ле­нi пог­ля­ди на жит­тя, кот­рi тiс­но зв'яза­нi з на­шою со­вiс­тю, та­кож не да­ються ски­ну­ти, на­че та одiж.

–  Сього я й не хо­чу ска­за­ти. Я хо­тi­ла бу­ла лиш спи­та­ти, що влас­ти­во ду­маєш зро­би­ти з со­бою, ко­ли не хо­чеш вiд­датись?

–  Задумую жи­ти по своїй на­ту­рi i по прав­дi.

–  По прав­дi!
– ус­мiх­ну­лась сум­но ста­ренька жен­щи­на.
– Не знаю, що со­бi влас­ти­во пiд тим ду­ма­ти. Од­на­че, взяв­ши все на роз­ва­гу, то що ти маєш суп­ро­ти осо­би К…го? Що те­пер йо­го не мо­жеш лю­би­ти, ро­зу­мiю ду­же доб­ре. Що, ос­кiльки те­бе знаю, мо­же, вза­га­лi не бу­деш йо­го лю­би­ти, знаю аж над­то доб­ре. Ду­маю од­нак, що людська на­ту­ра до­во­лi зна­на, щоб бу­ду­ва­ти на ню i на бу­ду­чи­ну: нап­рик­лад, що при­вик­неш до нього. Вiн доб­рий чо­ло­вiк, се кож­дий знає. Вiн до­сi щи­ро спо­ма­гав ма­тiр, а те­пер на­вiть бе­ре її до се­бе. Сього не вдiє ни­нi кож­дий.

–  Дiйсно!
– пе­ре­би­ла її Оле­на, гiр­ко ус­мi­ха­ючись.
– Рiд­ка ве­ли­ко­душ­нiсть! Кож­до­му вi­до­мо, що до­ки вiн учив­ся, во­на, вдо­ви­ця, гiр­ко ро­бо­та­ми за­роб­ля­ла гро­ши­ки, щоб йо­го удер­жу­ва­ти на унi­вер­си­те­тi. Що її те­пер, ко­ли вже пере­стала бу­ти про­дук­тив­ною си­лою, не ви­га­няє над­вiр, то вже iм­по­нує свi­то­вi!

–  Ох, Олен­ко! Огiр­чен­ня чи­нить те­бе несп­ра­вед­ли­вою. Вiн не грає, нап­рик­лад, у кар­ти, не п'є, а те, бач, чи­ма­ло зна­­чить.