Людвисар. Ігри вельмож

Коломійчук Богдан

Домінік став відчувати, що чисельна перевага розбійників почала даватися взнаки і витримувати їхній натиск йому стає дедалі важче. Відбиваючись, він мимоволі відступав все далі й далі в глибину кімнати. Камзол його, скривавлений і пошматований, мало чим тепер відрізнявся від лахміття розбійників. Останні ж, окрилені своїм успіхом, з подвоєним азартом атакували упертюха, від якого аж ніяк не чекали такого опору.

– Чортяки! – вигукнув лікар, відчуваючи нестерпний біль у плечі.

Нападники радісно завили, мов двоє хижаків над упійманою жертвою. Здавалося, ще мить, і одна з тих

кривих надщерблених шабель підкосить його і припне додолу.

Вхідні двері хтось прочинив різким ударом. Услід за тим кімната наповнилась несамовитим, відчайдушним криком. Щось у ньому схоже було на волання людини, з якої живцем здирають шкіру, а ще – на моторошний голос кажана. Гепнер та розбійники звернули погляди на прибулого і заніміли від жаху. Перед ними стояв голий чоловік із розпанаханим черевом, звідки проглядали залишки нутрощів і порожнеча довкола них. В підняте догори обличчя вчепилися кістляві руки, гострими пальцями роздираючи залишки тліючої шкіри.

– Мати Божа, – прошепотів Домінік, хапаючись рукою за порубаний стіл, аби не впасти.

Найманці тимчасом, також забувши про нього, тіснилися з переляку до стіни. Крик незнайомця поволі стихав. Він, ставши посеред кімнати, відняв від обличчя руки і почав роззиратися довкола своїм єдиним виряченим оком. Гепнер, відчувши, що справджуються його найжахливіші підозри, стиснув руків'я і випростався, приготувавшись до нової оборони. Погляди їхні зустрілися і на мить завмерли. З незнайомцем несподівано сталося щось дивне: він ще дужче заволав і кинувся до вікна. Надавивши на скло усім тілом, він з-поміж безлічі осколків зірвався донизу.

Нажахані коні довгожданого екіпажа стали дибки і рвучко оминули тіло, що так несподівано випало з вікна. Христоф зістрибнув на бруківку і кинувся до будинку. В наступну мить він увірвався до кімнати, де розбійники, опам'ятавшись, знову взялися до справи. Допомогти Домінікові кількома швидкими і безжальними ударами було для нього справою кількох секунд. Найманці, конаючи, розпластались на підлозі.

– Дякувати Богу, – видихнув Домінік, – ви саме вчасно.

– Усе гаразд? – запитав кур'єр.

– Зі мною так, – відповів лікар і кинувся до дверей, за якими лишилася Ляна.

Дівчина, бліда наче смерть, безсило впала в його обійми і заридала.

– Треба поспішати, – нагадав Христоф, – невідомо, перед чим іще не зупиниться єпископ.

Лікар кивнув і, вхопивши Ляну на руки, рушив за ним. Слідом, весь час йойкаючи і читаючи молитви, задріботіла Вірця, змушена цілковито покладатися на свої ноги, оскільки втрачати свідомість мали право лише вельможні пані.

Біля карети Христоф зупинився і здивовано глянув на порожню бруківку. Тіло, що лежало там, безслідно зникло.

– Куди ви поділи того нещасного? – запитав він у гайдуків, помітивши, що ті були так само бліді, як винесена з будинку панна.

– Нікуди, – розгублено відповіли ті.

– Хочете сказати, він устав і пішов сам?

Гайдуки ствердно закивали головами.

– Шляк би вас наглий трафив…

Порозумівшись з ними в такий спосіб, він сів у карету, опинившись поруч з Вірцею, чим змусив її сором'язливо опустити очі і поринути в найсолодші мрії.

Екіпаж

зрушив з місця, і гуркіт коліс злився з цокотінням підков шістьох коней гайдуків, що їхали поряд, оточивши карету півколом. Поряд із дверцятами йшов кур'єрський кінь, сумно позираючи на свого господаря. Либонь, йому було невтямки, чим дерев'яна лава краща за його міцну і перевірену спину.

Карета і вершники через Краківську браму залишили місто. Рушили швидше, поступово проминувши вкутане у темряву передмістя, і потрапили зрештою до лісу.

– Готуйтеся, – спокійно мовив Христоф, дістаючи арбалет, завбачливо покладений під лаву.

– Ви очікуєте засідки? – запитав Домінік.

– Швидше навпаки, пане Гепнере, засідка очікує на нас, – відповів кур'єр.

– Ви знали про неї і все одно рушили цією дорогою? – з докором у голосі промовила Ляна.

– Пані, – з тим же спокоєм у голосі продовжив він, – ми не уникнемо нападу, навіть якщо в наших коней зараз виростуть крила. Єпископ – не дурень, і його люди стережуть всі дороги до Високого Замку…

Сказавши це, він заклав болт у арбалетний жолоб і взявся мовчки й методично крутити коловерть. Впоравшись, Христоф прикипів, жадібно розглядаючи темний пейзаж.

– Здається, тут, – сказав він, – приготуйтесь…

Гепнер кивнув і витягнув готову до герцю зброю. Тим часом кур'єр відчинив дверцята і миттю опинився на спині свого коня. Приклавши арбалет до плеча, він тихо скомандував гайдукам:

– Цільтеся в той пагорб, що попереду. Побачите, що за «ягоди» на тих кущах.

Сім тонких і гострих, наче голки, стріл, зі свистом розсікаючи повітря, помчали попереду вершників і вп'ялися у темну ціль. У відповідь донеслись відчайдушні крики і прокляття. Кілька чорних тіл з сірими плямами облич скотилися з пагорба на дорогу.

– Ще раз! – вигукнув Христоф, вдруге заряджаючи і одразу ж прицілюючись.

Знову семеро стріл пронизали повітря, але тепер у ціль потрапила всього одна. І ще один невдаха, відчайдушно змахнувши руками, впав донизу. Наче у відповідь, попереду з'явився загін вершників…

– Ну от, – мовив кур'єр, чіпляючи арбалет до сідла, – дійство почалося.

– Чи не були б ви, панове, такі ласкаві пропустити нас? – голосно звернувся він до них.

У темряві зареготали і порадили поцілувати когось у дупу.

– Як неґречно, – зауважив Христоф.

– Пане, їх більше ледь не втричі, – промовив хтось із гайдуків.

– Половину я беру на себе, – спокійно відповів той, – а з рештою – вже якось самі. Хіба я помилився, коли взяв собі у підмогу найвідважніших сміливців Львова?

– Ні, пане, не помилились, – прозвучала відповідь.

– Тоді по чортові вам кожному!

Навпроти раптом запалахкотіли смолоскипи, і чудернацькі тіні стрімголов кинулись на них. Христоф звів коня дибки, і перший з нападників, наштовхнувшись на копита, вилетів з сідла. Другому дістався удар мечем, третьому – міцним, наче камінь, кулаком… Приклад кур'єра перейняли семеро інших. Нажахані коні рвалися геть, і вершники поступово спішувались. Оточивши кільцем карету, захисники билися, наче леви, збадьорюючись тим, що вперто стояли на ногах, доки їхні вороги відступали і падали.