Людвисар. Ігри вельмож

Коломійчук Богдан

– Не хвилюйтесь, – промовив дідок, – я нікого не впускав, отже у пана бурграфа один із наших привидів.

– Привидів? – не второпав Бень.

– Так, вони мають доволі погану манеру з'являтися без попередження.

– Себто… духи?…

– Так, так. Хіба ви досі ні з ким не зустрічалися?

– Слава богу, ні…

– Ну, тоді маєте таку можливість.

– Та що ви, Господь із вами!

– Зовсім від рук відбилися. З'являються серед білого дня.

Дідок постукав, і голос коменданта запросив його увійти.

Пан Бень, боязливо хрестячись, переступив поріг і вкляк, не сміючи поворухнутись.

– А, пане Беню! – зрадів бурграф. – Гов! І чом ви перехрестились? Прогнали мого друга… Хоча, якщо відверто, то я сам це роблю, коли мені набридає балаканина. Ха-ха! Тоді його як вітром здуває.

Бень почав потроху оговтуватись, схиляючись до думки, що бурграф і його слуга за цей рік геть з'їхали з глузду.

Подали обід, і це змусило його забути про всі жахи, які він пережив за півдня: скажену морду бургомістра, вихід на Замкову гору і, врешті, відчуття потойбіччя, що перевершило всі жахи, доти пережиті. Обід був на диво смачний, і доки пан Бень віддавав йому належне, бурграф уважно перечитував адресоване йому послання.

Сильвестр Білоскорський був середнього зросту, міцної статури, але вже в літах чоловік. Довге сиве волосся, як туман, спадало йому на плечі з високого і зморшкуватого чола, під яким, прикриваючись дугами брів, видніла пара жвавих синіх очей. Шрам на лівій щоці і зламаний ніс виказували в ньому старого солдата, якому посада коменданта наймогутнішої на Галичині фортеці дісталася зовсім не задарма. Над гострим виголеним підборіддям містився широкий рот, завжди готовий розтягнутися в дружній усмішці.

Він зосереджено читав, доки пан Бень поглинав пироги з капустою, запиваючи їх пивом зі здоровенного кухля.

– Ну, що, мій друже, ви готові провести опис майна його величності? – запитав бурграф, коли гість усе ум'яв і випив.

– Авжеж, – відповів пан Бень, витираючи губи, – це чудове пиво додало мені наснаги.

– Тільки вчора привезли ченці. Свіже-свіжісіньке, – похвалився бурграф.

– Впізнаю, впізнаю, – вдоволено мовив товстун, погладжуючи черево, – бернардини?

– Бернардини, – відповів комендант, – а як ви вгадали?

– Тільки вони вміють зварити так, що одним кухлем не нап'єшся, – відповів Бень, – скажіть, а його у вас багацько?

– Та хоч утопися!

– Невже?

– Бігме, не зійти мені з цього місця!

– От якщо, приміром, умерти, – по-філософськи просторікував Бень, – то хтів би ся втопити в пиві.

– Та ну! Бозьо з вами, Беню, ви ж у жодну бочку не влізете!

– Зате в мій живіт поміститься цілих дві! – зареготав Бень.

Тимчасом кмітливий слуга приніс ще один кухоль пінистого напою, котрий гість так само, як і перед тим, за кілька потужних ковтків спровадив собі в шлунок.

– Ну що, – сказав він по тому веселим голосом, – а тепер до справи.

– Почнімо з

мого будинку, який також є власністю його величності, бо наданий мені його милістю, – сказав бурграф.

– А може, з гармат і пороху? – чухаючи потилицю, запитав урядник.

– Устигнемо, пане Беню, встигнемо, – мовив комендант, – дайте собі спокій.

– Так то й так, – сказав той і рушив слідом за господарем.

Вони порахували меблі та картини, скрині та годинники, що дісталися Білоскорському від попереднього бурграфа.

– А ще – два привиди, – додав комендант. – Вони живуть у моєму домі, але я не знаю де. Померли, кажуть, років сорок тому…

Пан Бень витріщив очі, але в ту ж мить з'явився слуга з пивом, і він лише махнув рукою.

– Привиди, кажете? Так і запишу: «Двоє душ померлих… Коли? Так… 1527 року Божого від чуми…»

І пошепки додав:

– Може, це не господар, а я з глузду з'їхав? Пива б пити менше… А мо' більше…

Далі вони вийшли з будинку і рушили до кухні. Пан Бень уже не міг іти прямо по кладках, а місив збоку грязюку.

– Куцьки, – звернув його увагу бурграф, – запишіть, пане Беню, і їх.

– Справді, – промовив той, – стривайте-но, я їх порахую…

З цими словами пан Бень під голосний сміх кухарок кинувся бігати за свиньми, а оскільки ті щоразу розбігалися хто куди, він частенько зупинявся, чухаючи пером потилицю.

– Чи то так довго лічити пару куцьок? – сміялися кухарки – веселі жіночки з розхристаними і спітнілими пазухами.

– Пару? – здивувався Бень. – Та їх тутка двадцять, не менше!

– Най буде двадцять, – гукнув бурграф. – Пишіть, Беню, і ходім на кухню.

– Записав! – відповів урядник і рушив прямісінько до дівок.

Ті, позбавлені чоловічої уваги, раді були і такому залицяльнику. З веселим вереском зграйка німф вбігла до кухні. Дарма що пузо зайняло ледь не півкухні завдяки своїй щедрості пан Бень устигав пригортати всіх.

Багато ще випив і записав у той день урядник з магістрату. Коли він захропів у стайні, перелічуючи коней, бурграф покликав до себе слугу і сказав:

– Скажи драбам, щоб пана не чіпали, але пильнували. Б'юсь об заклад, його і воли не перетягнуть у пристойніше місце. І ще відправ посланця до ратуші, передай бургомістрові, що я згоден і чекатиму.

Той мовчки кивнув і рушив виконувати доручення…

А пан Бень мирно спав, усміхаючись, як дитина.

«…А у дворі, – написав він, – свиней видимо-невидимо, незліченна кількість… Та всі, як одна, хитрі, що полічити їх – зась. У льоху стоїть діжка з капустою, ще одна – з квашеними яблуками, що їх лишилося сто з гаком штук, і бочка з рибою…Тільки та була така стара й смердюча, що рахувати я її не зміг. А ще дівчата, що їх було троє душ. У кожної – перса пругкі та свіжі, як молоді груші. А що в кухні було спекотно, то я міг рахуючи і помилитись».