Ім'я рози
Шрифт:
Паща лева, на якого я дивився, їжилася зубами, а голова його була закована в панцир, наче голова змії; жаский тулуб його, який спирався на лапи з гострими, хижими нігтями, руном своїм нагадував килим, подібний до тих, Що їх, як я дізнався згодом, привозили зі Сходу; він був укритий червоною і смарагдовою лускою, крізь яку проступало жовте, наче чума, страхітливе і потужне мереживо кісток. Хвіст його теж був жовтий, він зміївся від спини уверх, аж до голови, а останній завиток закінчувався чорно-білою китицею шерсті.
Лев справив на мене дуже сильне враження (і я не раз обертався, немов побоюючись, що раптом подібний звір вирине позаду мене), але я вирішив передивитися інші аркуші, й око моє впало на малюнок чоловіка, розміщений на початку Євангелія від Матея. Не знаю чому, але він налякав мене ще дужче, ніж лев: обличчя було людське, але чоловік цей був закований у щось на кшталт жорстких риз, які вкривали його аж до ніг, і ризи ці чи збрую облицьовували
185
Про тебе йдеться (лат.).Цитата з Горація, «Сатири», І, 1, 70 (переклад А. Содомори).
Я розгорнув ще одну книгу — вона, схоже, була іспанської роботи. Сліпучі барви, червінь, схожа на кров або вогонь. То була книга одкровення апостола, і знов, як попереднього вечора, погляд мій упав на сторінку, де йшлося про mulier amicta sole.Але то не була та сама книга — мініатюра була інша, тут художник детальніше зупинився на формах жінки. Я порівняв її обличчя, груди, вигини її стегон зі статуєю Пречистої, яку я споглядав разом з Убертином. Обриси були іншими, але й ся mulier [186] здалася мені пречудовою. Я подумав, що мені не годиться забарюватися на цих думках, і перегорнув кілька сторінок. Я побачив ще одну жінку, але тепер то була Вавилонська блудниця. Мене вразили не так її форми, як думка, що вона теж жінка, як та інша, одначе ця є начинням всілякого пороку, а та — посудиною всілякої чесноти. Але форми в обох жіночі, і в певну мить різниця між ними в моїй уяві затерлася. Я знов відчув внутрішнє хвилювання, і образ Пречистої з церкви наклався на образ прегарної Марґарити. «Пропаща моя душа!» — сказав я собі. Або ж: «Я несповна розуму». І вирішив, що довше залишатися в бібліотеці мені не можна.
186
Жінка (лат.).
На щастя, сходи були неподалік. Я кинувся вниз, ризикуючи перечепитися і погасити каганець, і опинився під широкими склепіннями скрипторію, але й там не затримався і кинувся вниз по сходах, що вели до трапезної.
Там я, задихавшись, спинився. Крізь вікна проникало місячне світло, ніч була напрочуд ясна, і я майже не потребував каганця, без якого натомість не обійтися було в кімнатах і проходах бібліотеки. Але не гасив його, немов черпаючи в нього розраду. Я все ще важко дихав і подумав, що непогано було б напитися води, щоб утихомирити хвилювання. Кухня була неподалік, я перетнув трапезну і повільно прочинив одні з дверей, які виходили в другу половину цокольного поверху Вежі.
Тут мій страх, замість того щоб улягтися, зріс ще дужче. Бо я одразу запримітив, що в кухні хтось є, і цей хтось зачаївся біля хлібопекарної печі: принаймні в тому куті світилася свічка, і я, побачивши її, погасив з переляку свій каганець. Сам настраханий, я теж викликав страх, і справді, той інший (чи інші) теж хутко погасив свою свічку. Але марно, бо нічне світло достатньо освітлювало кухню, щоб перед собою на долівці я побачив одну чи більше невиразних тіней.
Я аж похолов і не наважувався ні ступити назад, ні піти вперед. До мене долинув звук приглушеної розмови, і мені здалося, що я почув притишений жіночий голос. Тоді від безформної плями, яка невиразно вимальовувалася на тлі печі, відділилася темна присадкувата тінь і кинулася навтікача через зовнішні двері, очевидно, лиш причинені, затріснувши їх за собою.
В кухні зостався я, застигнувши на порозі між трапезною та кухнею, і те щось невиразне біля печі. Воно — як це назвати? —
Ніщо так не додає відваги полохливому, як чужий страх; та не відвага штовхнула мене у бік тіні. Мене радше штовхало, сказати б, певне сп'яніння, схоже на те, яке заволодівало мною, коли мене відвідували видіння. Бо в кухні пахло чимось схожим на той дурман, який заскочив мене в бібліотеці напередодні. Може, то було інше зілля, але на мої вкрай збуджені чуття вплинуло воно так само. Я відчув густий запах траґанту, галуна і винного каменя, який вживали кухарі, щоб надати вину духмяності. А може, це тому, як я прознав пізніше, що саме в ті дні варили пиво (яке у тих північних краях досить-таки поціновували), і робили це за рецептом з моїх країв, додаючи верес, болотяний мирт і дикий розмарин. Усі ці пахощі п'янили не так мій ніс, як розум.
Раціональне моє єство хотіло заволати «vade retro! [187] » і чимдуж тікати від того квиління, бо то напевно був суккуб, насланий на мене лукавим, а тим часом моя vis appetitiva [188] пхала мене вперед, немов я прагнув уздріти якесь диво.
Я підійшов до тієї тіні; і тут, у нічному світлі, яке падало крізь великі вікна, я помітив, що то була жінка — вона тремтіла, однією рукою притискаючи до грудей якийсь згорток, і, схлипуючи, задкувала до жерла печі.
187
Згинь! (Лат.).
188
Жадальна снага (лат.).
Боже, Пречиста Діво і всі святі, що на небесах, поможіть мені тепер повідати те, що зі мною приключилося. Цнотливість моя і гідність мого стану (стану ченця, вже ветхого літами, у славному нашому Мелькському монастирі, притулку миру й закутку погідних розважань) велять мені бути розважливим і повстягливим. Мені б годилося просто сказати, що трапилося щось лихе, не розкриваючи, що саме, і це оберегло б од сум'яття мою душу, та й душу мого читальника.
Але я поклав собі розповісти істинну правду про ті далекі події, а правда неподільна, вона сяє сліпучою яснотою, яка не дає нам переполовинити її — чи то боронячи свої інтереси, чи то через сором. Річ радше в тім, щоб описати цю подію не так, як я бачу її і пригадую тепер (хоч я й досі все пам'ятаю з немилосердною яскравістю — може, покута, яку я потім відбув за це, так виразно закарбувала в моїй пам'яті події й думки, а може, мізерність сеї покути все ще мордує мене, оживляючи в моїй зболеній душі кожну найменшу відтінь мого стиду), а так, як я бачив і переживав її тоді. І мені неважко зробити це з докладністю літописця, бо, всього лиш заплющивши очі, я можу повторити не тільки все те, що я робив, але й що думав у ті хвилини, немовби переписуючи написаний тоді пергамен. Так я й вчиню, і хай архангел Михаїл хоронить мене: на мислі маючи напоумлення майбутніх читальників і бичування моєї власної провини, я хочу тепер розповісти, як легко юнакові потрапити у тенета диявольські, і нехай тенета ці постануть явно й очевидно, щоб тому, хто в них спіймається, легше було подолати їх.
Отже, то була жінка. Та що я кажу — молоденька дівчина. Оскільки доти (та й опісля, слава тобі, Господи) досвід мій спілкування з істотами сеї статі був невеликий, мені навіть важко сказати, якого вона була віку. Знаю, що була вона юна, майже підліток, було їй, либонь, весен шістнадцять чи вісімнадцять, а може, й двадцять, і мене вразила людська теплота, яку вона випромінювала. Значить, то не було видіння, принаймні я був певен, що вона — valde bona [189] . Може, це тому, що вона тремтіла, мов пташеня взимку, і плакала, і боялась мене.
189
Дуже добра (лат.).Бут 1,31.
Тому, помисливши собі, що повинністю кожного доброго християнина є помагати своєму ближньому, я підійшов до неї і доладною латиною вельми лагідно мовив, що їй нічого боятись, бо я їй друг, в кожному разі не ворог, а вже напевне не той ворог, якого вона боїться.
Заспокоєне, мабуть, лагідністю, яка плила з мого погляду, дівча підійшло до мене. Я помітив, що моєї латини вона не розуміла, й мимоволі заговорив до неї своєю рідною німецькою говіркою, а це страшенно її налякало — не знаю, чи різкими звуками, до яких не звик люд тих країв, чи тому, що звуки ці нагадали їй про якесь пережиття, пов'язане з вояками, прибулими з моєї землі. Тоді, подумавши, що мова жестів і обличчя зрозуміліша, ніж мова слів, я усміхнувся, і вона заспокоїлась. І теж усміхнулась мені, і мовила кілька слів.