Ім'я рози
Шрифт:
Я дуже мало розумів її наріччя, зрештою, воно відрізнялось від говірки, яку я трохи засвоїв у Пізі, але у тоні її я відчув ніжність, і мені здалося, ніби вона каже: «Ти такий молодий, гарний…» Новіцієві, який усе своє дитинство прожив у монастирі, рідко трапляється чути слова про свою красу, ба більше — його зазвичай наставляють, що тілесна уродливість минуща, і не варт її цінувати; але підступи ворога людського не мають меж, і зізнаюсь, що слова її про мою привабливість, нехай і оманливі, все ж ніжними пестощами влилися у мої вуха і нестримно зворушили мене. Тим паче, що з цими словами дівчина простягнула руку і пучками пальців торкнулася моєї щоки, тоді ще по-дитячому гладенької. Мені враз стало млосно, але в ту мить я не відчув ані тіні гріха у своєму серці. Ось на що здатен біс, коли напосідається на нас, щоб стерти з нашої душі усі сліди благодаті.
Що я відчував? Що бачив? Пам'ятаю лише, що почуття мої в ту першу хвилину зосталися німими, бо язик мій і розум не були навчені називати подібні речі. Аж потім на мене напливли інші, внутрішні слова, вимовлені й почуті деінде, в інший час і, безперечно, з іншою метою, але в ту мить вони здалися мені навдивовиж суголосними моїй радості, немов зродилися з нею єдиносущними, щоб дати їй вираз. Слова, які з'юрмились у печерах моєї пам'яті, піднялися на німу поверхню моїх уст, і я забув, що у Святому письмі та в житіях
Раптом дівчина здалася мені тією чорною, але прекрасною молодою, про яку мовиться у Пісні над Піснями. На ній було поношене платтячко з грубої тканини, яке безсоромно розкривалося у неї на грудях, а на шиї вона мала дешеве намисто з кольорових камінців. Та голова її гордо височіла на білій шиї, немов вежа слонової кості, а очі її були ясні, немов ставки Хешбону, а ніс її був немов ліванська вежа, а кучері на голові — немов пурпур. Так, кучері її були немов козяче стадо, а зуби — мов стрижених овець отара, що з купелі виходять, і кожен з них має свою пару, не виступаючи перед других. «Яка ж бо ти прекрасна, моя люба, яка ж бо ти прекрасна, — несамохіть зашепотів я. — Твоє волосся, мов козяче стадо, що сходить з Гілеад-гір, немов кармазинова стьожка, — твої губи, немов розрізане надвоє яблуко гранатове, — твої скроні, шия твоя, немов Давидова башта, на якій тисяча щитів повисло [190] ». І я чудувався, настраханий і захоплений — хто ж вона така, що підноситься передо мною, мов вранішня зоря, прекрасна, мов місяць, осяйна, мов сонце, terribilis ut castrorum acies ordinata [191] .
190
ПП 4 1–4.
191
Грізна, мов військо, що вишикувалось до бою (лат.).Див. ПП 6,4. У цій сцені широко використані мотиви з Пісні над Піснями, а також цитати з творів св. Гільдегарди з Бірґену, св. Бернарда з Клерво (див. Глосарій)та ін.
Тоді дівчина ще ближче підійшла до мене, кинувши в кут темний згорток, який досі вона міцно притискала до грудей, знов піднесла руку, погладила мене по обличчі й ще раз повторила слова, які я вже чув. І поки я вагався, чи тікати від неї чи ще ближче присунутися, поки голова моя стугоніла, наче сурми Ісуса Навина ось-ось повалять мури єрихонські, поки я палко бажав і водночас боявся торкнутися її, вона радісно посміхнулася, приглушено мугикнула по-козячому, розпустила шнурівки, які стягували їй плаття на грудях, скинула плаття, наче туніку, і стала передо мною — так Єва, мабуть, з'явилася Адамові в едемському саду. «Pulchra sunt ubera quae paululum supereminent et tument modice», — прошепотів я слова, почуті від Убертина, бо перса її здалися мені як двоє оленяток, близняток олениці, які серед лілей пасуться, її пупок був наче кругла чаша, в якій ніколи не бракує вина з прянощами, а живіт її — гора пшениці посеред польових квітів.
«О sidus clarum puellarum! — вигукнув я. — О porta clausa, fons hortorum, cella custos unguentorum, cella pigmentaria! [192] » — і сам не знаю як, я опинивсь позаду її тіла, відчуваючи його тепло і терпкий запах незнаних мастил. Мені згадалось: «Діти мої, коли приходить любов безумна, безсилий супроти неї чоловік!» — і я зрозумів — чи були то підступи ворога, а чи дар небесний, однаково не в силі я був опиратися поривові, який заволодів мною: «Oh langueo, — заволав я, — Causam languoris video nес caveo! [193] », бо ж уста її дихали запахом ружаним, і гарні були її ступні у сандалях, і ноги її були наче колони, і наче колони були вигинисті її стегна, робота рук мистецьких. О кохання моє, о моя люба у розкошах, цар у заплітках твоїх кіс упіймався, шепотів я сам до себе, і враз опинився в її раменах, і ми впали обоє на голу кухонну долівку, і не знаю, чи то я сам, чи з допомогою її умілих рук, але я звільнився від своєї послушницької ряси, і не соромилися ми своїх тіл, et cuncta erant bona [194] .
192
О зірко ясна серед дівиць… о ворота замкнуті, водограю садовий, вмістилище олійок запашних, чарунко з пахощами (лат.).
193
О, слабо мені… Бачу причину своєї слабості, та не боронюсь од неї (лат.).
194
І все було добре (лат.).Див. Буг 1,31.
І вона поцілувала мене цілунком своїх вуст, і любощі її були солодші понад вино, і запах її запахущий, і прегарна була її шия між перлами, і ланіти між ковтками, яка ж бо ти прекрасна, кохана моя, яка ж бо ти прекрасна, очі твої — голубки (примовляв я), дай глянути на твоє личко, дай голос твій почути, бо голос твій солодкий, і личко твоє принадне, ти полонила моє серце, моя сестро, ти полонила моє серце одним лиш твоїм оком, однією перлиною твого намиста, з уст твоїх крапле медом, мед і молоко у тебе під язиком, а запах твого подиху, мов запах яблук, груди твої, мов виногрона, мов грона виноградні, твоя розмова, мов вино добірне, що прямо до моєї любові по устах моїх і по зубах стікає… Джерело садкове, нард і шафран, пахуча тростина і цинамон, мірра і алое, я їв мою крижку з медом, пив моє вино з моїм молоком — хто ж вона така, що підноситься, мов вранішня зоря, прекрасна, мов місяць, осяйна, мов сонце, грізна, мов рать під знаменами?
О Господи, коли душа увись вознеслась, тоді єдина цнота в тому, щоб возлюбити те, що бачиш (хіба не правда?), тоді найвище щастя мати те, що маєш, тоді впиваєшся життям блаженним з його джерел (хіба не так було сказано?), тоді вкушаєш життя правдиве, яким судилось жити нам у вічності обіч ангелів після життя земного… Такі-от думки роїлися мені в голові, і мені здавалося, що пророцтва врешті справджуються, а тим часом дівчина обдаровувала мене несказанними пестощами, і тіло моє немов стало оком, що бачить спереду і ззаду, і я бачив усе навколо. І зрозумів я, що саме з неї, з любові народжується водночас єднання й ніжність, добро, цілунок
195
Іов 32, 19.
Коли я, сливе зомлівши, опадав на тіло, з яким поєднався, на останньому подихові життєвої моці я зрозумів, що в полум'ї злучились іскрометна ясність, внутрішня снага й огненний жар, але іскрометною ясністю воно виблискує, а огненним жаром спалює. І осягнув я ту відхлань, і всі ті ще глибші відхлані, до яких воно взиває.
Тепер, пишучи ці слова тремтливою рукою (чи то жахаючись гріха, про який оповідаю, а чи гріховно тужачи за цією подією, яку я воскрешаю в пам'яті), я усвідомлюю, що для опису своєї стидовищної екстази я вжив тоді ті самі слова, що й у розповіді про вогонь, який спалив мучениче тіло братчика Михаїла, на кілька сторінок раніше. Недарма моя рука, покірна слугиня душі, вивела ті самі слова, описуючи два такі різні пережиття, бо, мабуть, дознавав я їх подібним чином, і в той час, коли це діялось, і тепер, коли я обох їх оживляю на пергамені.
Завдяки певній таємничій мудрості ми можемо тими ж словами називати далекі одне від одного явища, рівно ж божественним речам можем давати земні імена. В багатозначності символів Бога звано левом або леопардом, смерть — раною, радість — полум'ям, а полум'я — смертю, смерть же — безоднею, безодню — погибеллю, погибель — нетямою, а нетяму — пристрастю.
Чому смертну екстазу мученика Михаїла, яка вразила мене, я, молодий хлопець, виразив тими ж словами, якими свята виразила екстазу свого життя у Бозі, і чому тими ж словами я описав грішну і минущу екстазу земної насолоди, яка, зрештою, відразу опісля обернулась відчуттям заглади і смерті? Тепер я розмислюю про те, як протягом всього лиш кількох місяців я пережив дві події, обидві водночас бентежні й болісні. І про те, як протягом всього лиш кількох годин тієї ночі в абатстві я споминав одну з них і переживав чуттєво другу. І про те, як зараз, виводячи ці літери, я переживаю їх ще раз. І намагаюсь збагнути, чому у всіх трьох випадках я сам для себе облачав їх у слова зовсім іншого пережиття святої душі, яка розчинялась у видінні божества. Може, я блюзнив (тоді чи тепер)? Чим вони подібні між собою — Михаїлове прагнення смерті, екстаза, що охопила мене, коли я дивився, як його пожирає полум'я, жага тілесного єднання, яку я пережив з дівчиною, містична цнотливість, з якою я одягав цю жагу в шати алегорії, і саме це бажання радісного розчинення в ніщоті, яке спонукало святу померти від своєї любові, щоб жити у вічності? Невже мислимо, щоб такі неоднозначні речі виражались так однозначно? Утім, саме цього навчали нас найбільші з учителів: omnis ergo figura tanto evidentius veritatem demonstrat quanto apertius per dissimilem similitudinem figuram se esse et non veritatem probat [196] . Але якщо любов до полум'я і відхлані глибокої є фігурою любові Бога, то чи може вона бути фігурою любові до смерті і любові до гріха? Авжеж, так само як лев і змій є водночас фігурою Христа і диявола. Та річ у тім, що істинність тлумачення може підтвердити лиш авторитет святих отців, а для цього випадку, який так крає мою душу, я не бачу auctoritates, на які міг би послатися слухняний мій ум, тому й згораю в сумнівах (і тут знов спливає фігура вогню, виражаючи нищівний для мене брак істини і надмір хиби!). Що діється, о Господи, в моїй душі тепер, коли, кинувшись у вир спогадів, я воскрешаю в собі одразу різні епохи, немов наміряючись вплинути на порядок світил і послідовність їх руху по небесах? Звісно, так я виходжу за межі свого грішного й недужого ума. Гаразд, повернімось до завдання, до якого я смиренно себе зобов'язав. Я мав оповісти про той день і про цілковите сум'яття чуттів, у яке я провалився. Отож я й виклав тут усе, що пам'ятав про ту подію, і сим хай обмежиться моє слабке перо вірного і правдивого літописця.
196
Кожна фігура настільки очевидніше показує істину, наскільки відкритіше через неподібну подібність вона доводить, що вона фігура, а не істина (лат.).
Не знаю, скільки часу я пролежав поруч з дівчиною. Легкими порухами рука її далі гладила моє тіло, вологе від поту. Всередині у мені все ликувало, але то не був мир, а радше останній, приглушений зблиск огню, який баривсь погаснути під попелом, коли полум'я вже померло.
Не завагаюсь назвати блаженним того, хто сподобився в земнім житті пережити щось подібне (я бурмотів це немов уві сні), нехай навіть зрідка (і справді, я пережив це лиш раз), нехай дуже швидко, всього лиш за одну мить. Немов тебе вже зовсім нема, немов зникаєш для самого себе, западаєш у безодню, цілковито обернений на ніщоту. Якби хтось зі смертних (казав я собі) міг бодай на мить скуштувати того, чого скуштував я, він одразу б зненавидів лихий сей світ, катуючись злигоднями щоденного існування, болісно відчуваючи тягар смертного тіла… Хіба не так мене вчили? Стремління всього мого духу забутись у блаженстві було, безперечно, — тоді я це збагнув — промінням вічного сонця, яке несе радість, а вона відкриває, розправляє, побільшує людину, і глибока безодня, що її людина носить у собі, вже не замикається так легко — бо то рана, нанесена мечем любові, й нема в сім світі речі, солодшої від неї і грізнішої. Але таке вже право сонця: воно вражає пораненого своїм промінням і ятрить всі рани, людина отвирається і розправляється, навіть жили її відкриті, і життєва снага вже неспроможна виконувати одержані накази, вона знає лиш жадання, а дух згорає, запавшись у провалля того, чого торкнувся, і те, що він пережив і переживає, перевищило його жадання і його істину. І він зачудовано споглядає свою власну нетяму.