Мідний король
Шрифт:
«Він припинив війну, але прокляв усіх, хто не бажав йому скоритись. Віднині матері не родили, як раніше, двох майбутніх матерів, вершника й раба; вони народжували чотирьох матерів, або трьох рабів і вершника, або одну матір і трьох вершників. Кажуть, розлютований, він готовий був вигубити все плем’я нагорів; кажуть, він створив і прокляв якусь річ, і якщо звільнити прокляття – усі нагори помруть. Але чи правда це, і чи вистачить сили одного мага, щоб знищити величезне плем’я, і чи вистачить ненависті – про це не знаю і не можу сказати точно. Іменем Ранку-Без-Похибки лякають
Вогник свічки заколивався. До цього він стояв рівно, як стовпчик, і тіні не ворушились. А тепер вони здригнулись, і Розвіяр підняв голову.
В отворі дверей стояв бібліотекар.
– Уже?! – Розвіяр похлинувся. – Тільки десять свічок! Ще не вийшов час!
– Просто зайшов поглянути, – сказав Золотий, мов перепрошуючи. – Вигляд маєш ти… жахливий.
Розвіяр зітхнув. Мабуть, у нього були червоні очі; повіки розпухли й горіли вогнем, але робота йшла добре і наближалась уже до кінця. Аби тільки не карта…
– А я не збирався прикрашати вашого життя, – сказав він сварливо. – Тому байдуже, який маю вигляд.
– Чому б тобі не поспати кілька годин? Розбуджу, коли скажеш.
– Ні, – Розвіяр похитав головою. – Закінчу – тоді.
– Хочеш води?
– Ні. Дякую. У мене ще є.
– Твоя правда, я служу Нігтю, брудному работоргівцю, – не міняючи інтонації, сказав Золотий. – Але мене не це смутить… Я ніколи не зможу повернутись у Мірте, літаюче місто.
– Я бачив його, – сказав Розвіяр. – Здалеку. Мене скинули в море з корабля, адже жоден гекса не може ступити на землю Мірте.
– А, – помовчавши, сказав Золотий. – Послухай, Резві… Тобто Розвіяре. Рано чи пізно ти захочеш знайти своїх родичів. Не роби цього.
– Тому що вони пишуть вірші на людській шкірі?
– І тому. Тобі багато залишилось?
– Ні. Тобто… карта, на це потрібен час.
– Візьми воду. – Золотий поставив на підлогу біля дверей глек із довгим горлечком. – Не бійся, вона не отруєна.
Він прокинувся від глухого скрику. Був цей звук уві сні чи наяву – спершу не зміг зрозуміти.
У кімнаті для переписувачів було темно. Розвіяр сам загасив останню свічку, щоб поспати хоч трохи. Копія книги, точна і повна, з картою, лежала поверх оригіналу, вкраденого з Імператорської бібліотеки, і Розвіяр спав, сидячи за столом, поклавши голову на м’яку шкіряну оправу.
У кімнаті ходив протяг, якого не було раніше. Прочинені двері похитувались, мовби долоня, що манить. У глибині сховища хтось ходив, стараючись ступати тихіше, і це не були кроки Золотого.
Розвіяр притиснув до грудей книгу і в темряві вибрався з кімнати. Ззовні стояла ніч, високі вікна ледь-ледь освітлювалися світлом чи то місяця, чи то далеких ліхтарів. Полотнища павутиння, що охороняли книжки від вологи, здавалися чорними, і тільки в стелі в самому кутку відсвічували зеленим фосфоресцентні грона – очі павуків Ча.
Розвіяр поточився. У цю мить попереду за стелажами, десь біля входу в сховище, мигнув вогник. Розвіяр затамував подих. Він не міг би пояснити, чому таїться, чому волосся в нього на
Знову почулись важкі кроки. Затріщало павутиння. Хтось негучно вилаявся – гострим, високим голосом. Не бібліотекар.
– Тут мають бути ще кімнати, – сказав інший голос, зірваний.
– Шуу! Павутиння…
– Учора вранці сюди увійшов чоловік, переписувач, і він не вийшов. Шукай його, Кру.
Загорілося яскраве світло – дві або три великі свічки, зв’язані разом. Крізь напівпрозорі сіті Розвіяр побачив дві тіні – силуети з мечами в руках. Нагострена сталь розітнула павутиння, Розвіяр ледве встиг відступити за стелаж.
Він був без зброї. Обидва клинки залишились у Шлопа.
– Шукай його, Кру. Скоріше. Лаючись і зриваючи сірі полотнища, тонкоголосий Кру пройшов за кілька кроків від Розвіяра. Виявив двері в кімнату переписувачів.
– Дивись-но! Тут сумка, речі… Він не пішов!
– Не пішов, – із глибоким удоволенням вимовив зірваний голос. – Він тут, так. Нікуди не дінеться.
У цю мить Розвіяр заспокоївся. Двоє шукали його, щоб убити, як щойно вбили – тепер він не сумнівався – бібліотекаря. Життя Розвіяра висіло на ниточці, але цю ниточку тримав він сам; у його владі було вижити – або загинути.
Він зважив книжку в руках, приміряючись, як битиме – і враз зрозумів, що це не копія, над якою він трудився дві доби. У темряві, зі сну, він схопив оригінал «Хронік звіруїнів», і це була удача, тому що оригінал важчий.
Світ зробився дуже чітким. Розвіяр бачив кожну павутинку, кожну щербинку на дерев’яній підлозі, знав, де стоїть ліхтар і де причаївся убивця. Він не став чекати, поки його знайдуть, але стрибнув уперед і вклав у цей стрибок усю свою жагу життя.
Сиплий чоловік виставив меча, скочивши, як змія, цілячи Розвіяру в живіт. Розвіяр відбив клинок важкою книжкою, повернувся навколо себе й кулаком майже влучив сиплому в щелепу, але той ухилився, і Розвіяр побачив кинджал. Запізно побачив; він зрозумів, що не встигає відбити удар. Він дивився, як просувається рука з затиснутим у ній лезом, як летить до його горла – і не встигав ухилитись, бо рух має свої закони. Розвіяр давно засвоїв з вишколів сотника Брана: ти можеш дивитись, як тебе вбивають, і не відвести удару, тому що не вчасно замахнувся.
Лезо майнуло мимо, майже торкнувшись горла. Власник зірваного голосу засипів, витріщив очі й випустив кинджал. За його спиною в калюжі крові стояв на колінах бібліотекар. Сиплоголосий смикнувся й повалився, між його лопатками стирчала стріла – мов писальне перо, замазане червоним чорнилом. Майже одразу впав Золотий, впустивши маленький, мов іграшка, арбалет.
Тонкоголосий Кру вискочив із коридора між стелажами, з розгону влипнув у сіре полотнище, заричав, розпорюючи павутиння клинком. Згори гепнувся павук і враз майнув назад під стелю – здобич виявилась не по його зубах. Кру виривався, розкидаючи клапті сітки; Розвіяр підхопив клинок, що випав із руки мерця, і вперше вбив – не з допомогою вогнянки, а власною рукою.