Мідний король

Дяченко Марина и Сергей

– Її привезуть сюди?

– Ні. Ніготь не випускає з рук нічого, що раз удалося вхопити. Ти поїдеш у Фер, сьогодні, зараз. З тобою поїде охоронець-супутник. Тебе пропустять у сховище, перепишеш книгу й повернешся з копією назад. Два дні на дорогу в один кінець… Три дні на роботу. За сім днів ти покладеш копію мені на стіл, маленький гекса, і тоді я нагороджу тебе по-справжньому.

– Володарю, – сказав Розвіяр, згадавши, як довго тягнувся по горах рабський караван. – Два дні на дорогу в один кінець… замало.

– Ти не підеш пішки через перевали.

Ти відправишся від Кипучки через тунель, бо мені потрібна швидкість, а не дешевина! Чисту оправу купиш у Фер, там є чудова крамничка на базарі. Їжу та воду купи заздалегідь і візьми з собою у сховище, тому що три дні тебе звідти не випустять. Держи.

На різьблений столик упав мішок зі шкіри печірки, чималенький, важкий. Розвіяр покосився на нього з острахом.

– Що таке? – володар покривив перекреслені шрамом губи.

– Володарю… мені не потрібен охоронець, я сам себе обороню. Мені потрібна людина, що… знає, де сісти на підземну хуру, і де купити папір у Фер, і як знайти бібліотеку цього Нігтя. Тому що я…

Розвіяр затнувся. Я безпорадний раб, слід було сказати. Ніколи в житті йому не доводилось подорожувати самостійно, та ще й при грошах. Він міг би напасти на Кипучку, селище біля теплого озера, зі зброєю в руках – але не з’явитися як мандрівник і спитати в трактирника, де тут дорога до тунелю.

– Не прикидайся, – сухо промовив володар. – Я дам тобі охоронну грамоту, з нею тебе прийматимуть як улюбленого родича. Людина з тобою поїде… кого сам вибереш, з вартівників або зі слуг. А в бібліотеку явишся без зброї – що це за переписувач такий, при клинках?

Розвіяр узяв у руки мішечок з грішми. Важко перекотились монети під м’якою, прекрасно вичиненою шкірою.

– Володарю… ви відправляєте мене у Фер із грішми? Мене?

Володар зірвав білу квітку. Приклав до ніздрів, усміхнувся:

– Шуу, не чую запахів, давно… Так, маленький гекса, я знаю що роблю. Збирайся, хутчіше. Я хочу, щоб за півгодини ти був у дорозі.

Розділ четвертий

Розвіяру доводилось бувати на перевалі з патрулем. Ступаючи по знайомій дорозі, він не вірив, що іде з замку.

Піднялись на перевал. Поминули вежу – пост. На високій жердині висів хвіст звіруїна – висохлий, облізлий, вивішений на посміх і задля страхання, а довкола, скільки сягало око, лежали гірські хребти, зелені, сині, жовті, в траві і в тумані, з білими кам’янистими гребенями, у нитках водоспадів.

– Спускайтеся, – сказав Тарі-Колесо, що стояв на чолі патруля. – Дорога звідси чиста аж до Кипучки, а ми простежимо.

Розвіяр потиснув йому руку і не озираючись рушив дорогою вниз. Видноколо здригнулось і почало звужуватись; поряд, не встигаючи, мало не біг старий Шлоп – молодший замковий інтендант, якого Розвіяр силоміць витягнув зі звичної й зручної рутини.

Молодший інтендант багато разів бував і в Фер, і в навколишніх селищах. Він умів торгуватись на ринку і знав усі заїжджі двори. Допіру він повернувся з торговельного рейсу, привів у замок караван із хорошим

деревом і сталевими колодками, і на цьому думав заспокоїтись – посісти місце інтенданта, проводити дні під дахом і ночі на перині з лагідною служницею, але його сподіванням не судилося здійснитись. Розвіяр сказав, що не бажає в супутники нікого, окрім Шлопа, і той був змушений підкоритися наказу володаря.

– Ну знай, – бурмотів Шлоп без упину від самих воріт замку. – У вигрібній ямі житимеш, там само й годуватимешся. Павукам-кровопіям тебе згодую, чесатись будеш, виразками весь візьмешся. Який меткий, зажди. Нянька тобі потрібна в дорозі? Буде тобі.

Розвіяр не слухав. У внутрішній кишені куртки лежала охоронна грамота, пояс відтягав гаман із грішми, Розвіяр ступав, сам собі пан, тією самою дорогою, де він пройшов зовсім недавно серед десятка рабів, закуплених цим самим Шлопом, молодшим інтендантом, для господарчих потреб.

Дев’ять інших досі крутять свій коловорот. Хтось лишився в Східній темниці, а комусь не пощастило, і він ночує в Західній. Там парко влітку і холодно взимку. Так розповідають.

Праворуч від дороги ворухнулися кущі. Розвіяр узявся за руків’я мечів. Затрусилися гілки, з колючих заростей вилетів чиркун і, посвистуючи крилами, змаяв у небо. Розвіяр тільки тепер помітив, що Шлоп не бурмоче, погрожуючи і скаржачись, а іде мовчки, насторожено озираючись на всі боки.

– Тарі сказав, дорога чиста, – нагадав Розвіяр.

– Багато він розуміє, Колесо язикате. – Шлоп стурбовано подивився назад. – Рік тому на цьому самому місці караван розстріляли, місце паршиве. Вони тут вештають, як у себе вдома.

Розвіяр усміхнувся. Свобода вступала в нього, як армія в переможене місто, як тепле повітря в оболонку повітряної кулі. Здавалося, ще трохи – він підніметься, переповнений цією свободою, і злетить над зубчастими верхівками скель.

При заході вони були в Кипучці – маленькому селищі на березі теплого озера. Над водою піднімалася пара, готелі ліпились уздовж берега, на терасах сиділи пожильці, переважно старі, загорнуті в білі рушники, пили з високих склянок і парили ноги.

– Заночуємо, – сказав Шлоп. – Кістки погріти – мені воно корисно, а тобі однаково, а тому ти селися в «Купині», а я…

– Шлопе, – сказав Розвіяр, із задоволенням відчуваючи, що свобода, наповнивши його тіло, дісталась уже до язика. – Не заночуємо ж. Ходімо просто до тунелю.

– Ти мені наказувати будеш? – Молодший інтендант похлинувся.

– Буду. – Розвіяр усміхався, але говорив без насміху. – А ти будеш слухати, старе луб’я.

* * *

Шлоп мовчав, ніби його тонкі губи склеїлись. Він мовчав, коли Розвіяр запитував у перехожих, як пройти до тунелю, а люди сахалися, лякаючись його клинків і суворого обличчя з переламаним носом. Шлоп мовчав, коли Розвіяр сам, без посередників, відшукав хазяїна підземної запряжки і загадав прямувати на Фер негайно. І тільки коли мова зайшла за ціну, молодший інтендант не втримався, почервонів і закричав: