Мідний король
Шрифт:
– Тридцять монет?! А щоб тобі застрягти у Шуу в дупі! Язик свій безсоромний сховай, нікому не показуй! Тридцять монет, коли двадцять завжди коштує перевіз!
Візник надувся:
– А вечірня пора?! А ніч біля порога?
Розвіяр усміхнувся краєчками губ:
– Хазяїне, ми ж без грошей поїдемо. Зараз меч витягну – і повезеш безкоштовно.
По цьому говорили мало.
Прилипачі йшли спершу повільно, і повозка на трьох залізних колесах важко котилася по гладкій, відшліфованій присосками підлозі. На задертому носі триколки горів ліхтар, освітлюючи круглий
Візник крикнув, підганяючи. Пласкі, з трикутними головами, з круглими присосками на пальцях, прилипачі наддали ходи. Ті, що були запряжені по боках, ускочили на стіни й побігли по них, зі чваканням переставляючи лапи. Ніс триколки піднявся, ліхтар вихопив тунель попереду – чорну блискучу кишку, що то пірнала вниз, то знімалася доволі круто вгору.
– Пішли! Пішли!
Голос візника стрибав, відбиваючись від стін. Тунель крутнувся, оминаючи дуже щільну гірську породу, на стіні праворуч виступили червоні жили, схожі на тіла замурованих людей. Триколку кинуло на ліву стіну, пасажирів утиснуло в лавки, а прилипач, який ішов ліворуч, вирвався на стелю й продовжував так бігти догори ногами, поки поворот не лишився далеко позаду.
Розвіяр стискав зуби, щоб вони не стукали. Шлоп сидів поряд, закутавшись у запону, мовчазний і злий. Молодший інтендант був би щасливий побачити Розвіяра наляканим, як хлопчисько. Не можна було давати йому цієї радості.
– А якщо нам назустріч ось так хтось жене? – спитав Розвіяр, коли мовчати стало несила.
– Зіткнемося, – похмуро пообіцяв візник. Потім скоса подивився на Розвіяра: – А не бійтесь. У Фер тепер мій брат, крім нього, назустріч їхати нема кому, а він вечорами в трактирі сидить… Хіба що заплатить хто втричі вище за звичайне. Тоді – звісно… Та хто ж йому заплатить? Йо-о! Жени, липучки сонні!
Вони переночували в придорожньому трактирі, що чатував на подорожників на тому боці тунелю. Там же візник знайшов свого брата – п’яного як ніч, що спав, обійнявшись із прилипачем. У порт Фер до світу не можна було показувати носа – про це водно правили і Шлоп, і трактирник, та Розвіяр і сам розумів, що його свобода й два клинки мало важать проти віками встановлених традицій розбійницького порту. У Фер було два обличчя, нічне та денне, і в кожного його жителя було два обличчя; вечорами вартівники, що служили градоначальнику, відходили з міста, і вранці поверталися, щоб, обходячи вулиці, підібрати три-чотири трупи – іноді зі слідами катування.
Запах у місті Фер нагадав Розвіяру один із найсумніших днів його життя – день, коли його продали на тутешньому ринку. Його внутрішня свобода зачаїлась, наче заморожена, зате молодший інтендант ожив, як риба у свіжій воді. Розвіярова скутість потішала його; не доходячи до порту, Шлоп збочив у вузьку, але чисту вуличку і за кілька хвилин вивів супутника до «найкращої харчевні міста» – місця і справді видатного.
– А от кину тебе, дурня, посеред вулиці – і дня ж не проживеш. – Шлоп
– Може, й так, – погоджувався Розвіяр. Море притягало його; десь там, у порту, могла стояти «Крилама». А може, «Луска».
– То навіщо ти зі мною сварився? – Шлоп зсував брови. – Подумай, га?
– Я не сварився. – Розвіяр бовтав ложкою в тарілці з юшкою. – А що без вашого досвіду мені тяжкенько буде… То я на те вас із собою і покликав.
– Щеня, – сказав Шлоп із незрозумілим виразом. – Уже не знаю, за що володар тебе наблизив, м’ясо ти базарне.
– За «м’ясо» горлянку переріжу, – недбало пообіцяв Розвіяр. Шлоп скинувся з ним поглядом – і нервово всміхнувся.
– Гаразд… До бібліотеки я тебе доведу, а назад сам дорогу запам’ятовуй. Тут, вранці, третього дня, чекатиму тебе. Підожду до вечора, а потім…
– Повернетеся в замок без мене? – спитав Розвіяр.
Шлоп роздратовано відсунув порожню тарілку.
Бібліотека розміщувалась у порту, в одному кварталі зі складами деревини, алкоголю, шкір, харчів, тканини; Шлоп ступав по набережній гордовито й неквапно, мов старий містянин. Розвіяр ішов слідом, тримаючи одну руку на ефесі, а другу на гаманці.
– Подай каліці!
Голос був нелюдський. Розвіяр, здригнувшись, повернув голову й побачив жебрака з говорящим птахом на плечі. Птах, байдужий до всього, повторював завчені слова; крила в нього були підрізані, на нозі – ланцюжок. Жебрак сидів, дивлячись униз, майже так само байдужий, як птах, але Розвіяр його впізнав: це був весляр з «Луски», ще недавно молодий і балакучий, а тепер зморшкуватий, сірий на виду, з гнійною раною на лобі.
– Гей… Гачок?
Шлоп, повернувшись, почав лаятись. Не зважаючи на нього, Розвіяр ступив уперед, нахилився до жебрака; той підняв очі – і не впізнав підлітка-весляра, з яким колись сидів поруч на лавці.
– Гачок! – Розвіяр усе більше лякався, дивлячись у його каламутні очі. – Це я, Розвіяр… гекса, пам’ятаєш?
Жебрак мовчав.
– Де Арві та Лу? Де «Луска»?
– Узяв патруль, – сказав жебрак з виразним зусиллям. – На гарячому. Усіх потопили. Моє щастя, що мене раніше донний дракон пожмакав. – І, скулившись, він знов уп’явся на оцупки своїх ніг, що стирчали з-під рогіжки.
Вхід у бібліотеку нагадував ворота в’язниці – стільки ж запорів, замків, залізних ланцюгів і заклепок. Розвіяр із жалем віддав обидва клинки Шлопові, узяв на плече сумку з письмовим приладдям і запасом їди на три дні.
Його впустили. Двоє охоронців перерили сумку, перенюхали ковбасу і сир, розломили окраєць хліба, покуштували води з боклажки. Потім повели його новим вузьким і темним коридором; Розвіярові захололо в животі. Невже він усе життя мучитиметься, опинившись у тісних стінах?
У квадратовій комірці, сухій і чисто виметеній, його зустрів чоловік у чорних шатах до п’ят – високий, смаглявий, вилицюватий. Його довгастий череп був виголений, і над темною шкірою ледь-ледь, короткою щетиною, піднімався золотий поріст.