Мідний король

Дяченко Марина и Сергей

– Я зрозумів, – сказав Розвіяр. – Але я більше не переписувач. Я вартівник у замку мого володаря, і тобі доведеться шукати кого-небудь іншого… щоб заслужити хвалу работоргівця Нігтя, якому ти служиш, Золотий!

І вигукнувши останні слова, він одвернувся від полиці з сувоями. Над головою зашурхотіло; величезна тінь на мить затьмарила світло, заколихались полотнища павутиння.

* * *

Кімната переписувачів виявилась, як і побоювався Розвіяр, маленькою і з низькою стелею. Замість вікон – продухвини, затягнуті павутинням. Товста свіча у високому ставнику. Повний набір письмового приладдя, чиста оправа, баночка чорнила.

– Зіпсуєш

папір – нового не дам.

– Не зіпсую.

– Хоч крапля попаде на сторінку книжки – чхнеш, плюнеш, – заплатиш головою. Як не переді мною – перед Нігтем, він людина проста, але винахідлива в справі смертовбивства.

Розвіяр зручніше всівся на скрипучому стільці. Підняв очі на Золотого:

– Ти мені дозволиш працювати, нарешті?

– Працюй, – бібліотекар доброзичливо кивнув. – Одна свіча горить чотири години. Шість свічок – доба. Гляди за часом, переписувачу.

Він вийшов, зачинивши за собою двері. Розвіяр лишився сам. Кілька хвилин знадобилося, щоб подолати вже звичний страх – страх тісного приміщення.

Звідки страх? Адже тижнями він жив у трюмі, траплялося, сидів у темниці, і боявся будь-чого – але тільки не замкненого простору!

Книга «Хроніки звіруїнів» лежала перед ним, «стиснувши сторінки, мов щелепи». Розвіяр глибоко зітхнув – і розгорнув її.

Карта! Якнайдокладніша карта з безліччю ліній, значків, надписів. Її малювали щонайменше десятком пер різної товщини, виправляли, використовуючи лекала, штрихували, домальовували. У тьмяному світлі єдиної свічки Розвіяр роздивлявся цю карту, що розляглася на цілу книжкову розгортку, і йому ворушилося волосся на голові.

У замку, коли володар відправляв його переписувати книгу, завдання здавалось простим і звичним: «Мені потрібна ця книга якнайшвидше… Усе перепишеш до найменших дрібниць, кожна рисочка може мати значення…»

Кожна рисочка має значення. Розвіяр згадав молодого звіруїна, якого відпустив, хоч мав убити.

За право скопіювати цю книгу володар віддав вітрильник. Її вкрадено з імперського сховища, і вона належить работоргівцю Нігтю, – але ж це просто книга, одна з багатьох, і якщо в ній є карта – Розвіяр перемалює карту!

Він узявся перебирати інструменти. Довго крутив у руках найтонше перо, поки воно не переломилось, і Розвіяр здригнувся від клацання. Він занадто довго вправляв-ся з клинками та луком, пальці набули сили, утративши частину звичної спритності, – але вправність повернеться. Варто тільки почати.

Він приготував інструменти, усівся зручніше, розгорнув чисту оправу – і занурився в роботу, забувши про страх замкненого простору.

* * *

Вони називали себе нагорами. «Звіруїни» – ім’я, дане ворогами; назва книги на обкладинці була змінена, вписана поверх іншої назви, майже зовсім стертої. Нагори тисячоліття мешкали серед хребтів, укритих зеленню, і на безводних плато, і на берегах гірських озер.

«Мати народжує, за традицією, чотирьох дітей: двох майбутніх матерів, одного вершника й одного раба. Кожен вершник має дві дружини, і вони належать також рабу, його брату. Якщо вмирає вершник у бою або на полюванні, слідом за ним має померти його брат. Якщо вмирає дружина, то вершник може взяти за себе другу дружину. Якщо жінка не може народити чотирьох, її приносять у жертву озеру Плодючості».

У людини, що написала книгу, був твердий, крупний, але дуже своєрідний почерк. Розвіяр скоро до нього звик і перестав помічати дивноту в каліграфії. Перераховувалися клани, тяглись і перехрещувались генеалогічні гілки, Розвіяр подеколи

не розумів, про що пише, – просто хапав рядки очима й отерплою рукою переносив на чистий аркуш. Він квапився: там, де мала знаходитися карта, що починала книгу, все ще було порожнє місце. Хвилюючись, що не вистачить часу, Розвіяр пропустив її, вирішивши лишити наостанок.

Він записав переказ про богиню Воф, яка стала матір’ю першого нагора, завагітнівши від великого водоспаду в горах. Богиня була чотиринога, з гнучким хвостом і великими грудьми, і Розвіяр вирішив був, що ось вона, розгадка, чому в тих самих матерів народжуються й двоногі немовлята, і напівлюди на чотирьох лапах. Але через сторінку він надибав переказ про іншу богиню, тілом схожу на людську жінку, але з головою змії, і вона теж народила першого нагора, завагітнівши від живої скелі. Цих богів та богинь було декілька сотень, від них вели свій родовід різні клани, і Розвіяр працював, не підіймаючи голови, поки свічка не зашипіла, догоряючи. Тоді він квапливо запалив од недогарка нову свічу і, не помічаючи болю в спині, продовжив зачерпувати рядки очима – і виливати їх із кінчика пера.

Він переписував довгі списки імен і думав про автора цієї книги. Той не був звіруїном, згадував Імператора й Шуу, а значить, походив з Імперії. Володар сказав – «імперський землемір»; карта, поміщена на початку книжки, була гордістю автора, він раз у раз посилався на неї, називаючи «найновіша і точна карта». Догоріла третя свічка, а Розвіяр не переписав іще й чверті.

Йому не хотілося їсти. Він пив з боклажки дрібними ковтками, намагаючись розтягнути задоволення. За часів, коли він був рабом в Агля, йому траплялося переписувати по цілих дві доби – а тоді ж він був хлопчиськом; от і тепер він неодмінно впорається. І карту перемалює достоту, як в оригіналі.

Нагори числили роки за зимами й веснами ватажків. Кожен клан мав своє літочислення. Двічі в історії – як вона записана була у «Хроніках» – робилися спроби об’єднати клани єдиною владою. Першого разу це спробував зробити вершник на ім’я Білий Ручай – на короткий час об’єднав три наймогутніші клани, але потім його зарізали, спілка розпалась, і справа скінчилася братовбивчою війною. Другого разу на чолі кланів зажадав стати раб, напівлюдина, що була магом; Розвіяр потер запалені очі. «За кілька років до його народження поселення клану Роси відвідав чоловік, що звався Бродячою Іскрою… Клан Роси, на відміну від багатьох сусідів, не вбивав чужинців і коли-не-коли давав притулок заблукалим у горах подорожникам. На знак подяки бродяга змурував камінну пічку в оселі ватажка. Небавом старша ватажкова дружина народила хлопчика-раба, що володів магічним даром. Усім відомо, що маги народжуються в оселях, де Бродяча Іскра змурує вогнище».

Розвіяр приблизно порахував роки, і в нього не лишилося сумнівів: той, про кого він тепер читає, покоїться в шахті під камінним замком володаря. Це він приручив скельних черв’яків, він знайшов гніздо вогнянки, він побудував замок. Це він зажадав стати єдиним ватагом усіх нагорських кланів.

«Війна тривала двадцять років. Ватагове ім’я було Ранок-Без-Похибки. У багатьох непокірних кланах люди перестали називати ранок ранком, щоб не згадувати ім’я страшного чарівника-раба».

Розвіяр відчув, що голова його хилиться до столу. На мить провалився. Отямився, лежачи щокою на аркуші. Свічка догоряла, він ледве устиг запалити від неї наступну. Котра це свічка? Він став рахувати й збився з ліку. Хотілось погасити клятий вогонь, лягти на камінній підлозі, витягнутись, і хай буде що буде.