Маха гола

Ібаньєс Бласко

Якось увечері, коли віяв гарячий вітер і в усі кутки проникала задуха римських околиць, Хосефіна здалася. Рятуючись від жахливого сіроко, вони сховалися в будинку, позачиняли віконниці й поскидали з себе майже весь одяг. Вона не хоче бачити свого чоловіка таким засмученим, не хоче чути його нарікань. Якщо вже він такий божевільний, якщо йому так кортить задовольнити свою примху, вона не стане йому суперечити. Він може намалювати її, але тільки ескіз, картину — ні в якому разі. Коли йому набридне змальовувати голе тіло, він порве полотно. Ніби й не було нічого.

Художник з усім погоджувався, прагнучи якомога скоріше стати з пензлем у руці перед жаданою наготою. Три дні працював він у нестямній гарячці, не відриваючи захопленого погляду від гармонійних округлостей жіночого тіла. Хосефіна скоро звикла до своєї

наготи і спокійно лежала, забуваючи, в якому вона вигляді, адже жінці властиво вагатися й соромитись лише до того, як вона ступить перший крок. Розморена спекою, Хосефіна засинала, а чоловік тим часом малював і малював.

Коли картину було завершено, Хосефіна не змогла приховати свого захоплення. «Який у тебе талант! Невже справді… я така… гарна?» Маріано був задоволений. Це його найкраще творіння, його шедевр. Можливо, ніколи більше не зазнає він цього чудесного злету духовних сил, того стану, який звичайно називають натхненням. Хосефіна милувалася й милувалася полотном — так само іноді вона роздивлялася себе вранці у великому дзеркалі в їхній спальні. Зі спокійною безсоромністю тішилася своєю красою, захоплено споглядала кожен куточок тіла, а найдовше дивилася на плавний вигин живота, на горбики тугих персів, — о, вона могла пишатися цими геральдичними знаками квітучої молодості! Засліплена красою тіла, зображеного на полотні, Хосефіна майже не помічала обличчя, ледь накиданого м’якими прозорими фарбами. Коли погляд її спинився на ньому, вона розчаровано вигукнула:

— Таж воно так мало на мене схоже! Це не моє обличчя!..

Художник усміхнувся. Справді, це не її обличчя. Він навмисне змінив його риси, тільки обличчя — більше нічого. Це машкара, поступка суспільним забобонам. Так ніхто її не впізнає, і його велике творіння, його картина може бути виставлена на загальний огляд і викликати захват у всьому світі.

— Бо ми не знищимо цієї картини, — провадив художник, і голос його затремтів. — Це був би злочин. За все своє життя я вже не зможу створити такого дива. Ми не знищимо її, правда, дівчинко?

«Дівчинка» довго мовчала, не відриваючи погляду від картини. Реновалес тривожно вп’явся в дружину очима й побачив, як на обличчя її набігає хмарка, наче тінь на білу, освітлену сонцем стіну. Художникові здалося, що земля втікає у нього з-під ніг: насувалася буря. Хосефіна зблідла: з очей тихо скотилися дві сльозинки, ніздрі затремтіли від стримуваних ридань; за першими сльозинками скотилися ще дві, потім ще й ще.

— Не хочу!.. Не хочу!..

Художник почув той самий хрипкий, сердитий і деспотичний голос, який так налякав і стривожив його тієї ночі в Римі, коли Хосефіна вперше дала волю своєму гніву. Жіночка з ненавистю дивилась на голе тіло, що світилося ніжним перламутровим сяйвом із глибини полотна. Здавалося, її охопив переляк — так буває зі сновидою, коли він зненацька прокинеться посеред людної площі й відчує на собі тисячі поглядів, які жадібно обмацують його голе тіло, — і від жаху не знає, що робити, куди тікати. Як може вона погодитись на таку ганьбу?

— Не хочу!.. — розлютовано кричала вона. — Порви її, Маріано, порви!

Але Маріано сам, здавалося, от-от заплаче. Порвати це диво! Чи ж можна вимагати від нього такої дурості? Тут не її обличчя; ніхто не впізнає, що це вона. Навіщо ж позбавляти його бучного тріумфу?.. Але дружина нічого не слухала. Вона качалася по підлозі, корчилась і стогнала — як і тієї жахливої ночі, — заламувала руки й викручувала їх, дригала ногами, болісно кривила рот і, ридаючи, кричала:

— Не хочу!.. Не хочу!.. Порви її!

Не тямлячи себе від люті, жіночка нарікала на свою долю і кляла Реновалеса. Вона, сеньйорита, і має терпіти оцю ганьбу! Мов найпослідуща повія! Чи ж могла вона подумати, що чоловік запропонує їй таке безчестя!..

На художника так і сипались дошкульні образи, верескливий голос шмагай його, як батогом. Обурений до глибини душі Цією зневагою до свого таланту, Реновалес відвернувся від дружини і дав їй качатися по підлозі; зціпивши кулаки й дивлячись у стелю, він ходив із кутка в куток по спальні і бурмотів усі прокльони — іспанські та італійські, — які тільки були в ужитку серед його колег-митців.

Зненацька він став як укопаний, наче прикипів до підлоги від жаху й подиву. Хосефіна, і досі гола, стрибнула на картину, мов оскаженіла кішка.

Її нігті дряпонули по полотну згори вниз, розмазали свіжі фарби, сколупнули ті, що вже висохли. Потім вона вихопила з ящика для фарб ножик і р-р-раз!.. Полотно протяжно застогнало й розпалося надвоє під натиском білої ручки, що, здавалося, аж посиніла від люті.

Реновалес не ворухнувся. На мить його охопив гнів, і він хотів кинутися на неї, але гнів відразу перейшов у дитячий розпач, і йому схотілося заплакати, забитися в куток, заховати голову, що розколювалась від болю, затулити долонями залите слізьми обличчя. Хосефіна, засліплена шалом, бісилася й далі коло картини: топтала ногами дерев’яний підрамник, шматувала полотно, бігала навколо своєї жертви, мов розлютована тигриця. Художник сперся чолом об стіну, і його могутні груди здригнулися від ридань — він плакав від своєї безпорадності. До батьківської туги за знищеним творінням рук своїх додалось гірке розчарування. Уперше Реновалес зрозумів, яке чекає на нього життя. Як помилився він, одружившися з цією сеньйоритою, для якої мистецтво — тільки засіб здобути славу й багатство, яка ніколи не зможе переступити через забобони вищого світу! Звичайно, він кохає її, та й вона кохає його не менше. Але що з того! Чи не краще було б, якби він лишився сам, не залежав ні від кого і жив тільки мистецтвом, а коли б знадобилася йому подруга, знайшов собі вродливу і просту, небагату на розум дівчину, наділену всіма принадами гарненького звіряти, яка любила б свого володаря і сліпо йому скорялась.

Протягом наступних трьох днів художник та його дружина майже не розмовляли. Спідлоба поглядали одне на одного, пригнічені тяжкою сімейною сваркою. Але безлюддя, на якому вони жили, вимушене перебування разом — усе це спонукало їх шукати замирення. Хосефіні аж страшно було дивитися, в якому сумі й розпачі блукає з кутка в куток цей велетень, тяжко зажурений і мовби недужий; і вона заговорила до нього перша. Обняла його, поцілувала в чоло і лащилася, аж поки домоглася від нього кволої усмішки. Хто кохає свого чоловіка?.. Його Хосефіна. Його «маха… гола». Але про те, щоб малювати її голою, треба забути назавжди. Ніколи не повинен він і згадувати про таку бридоту. Що скажуть їхні численні друзі? Пристойний художник про таке не думає, адже на світі стільки гарних речей, щоб їх малювати. Вони житимуть, палко кохаючи одне одного, і він більше не засмучуватиме її своїми безглуздими забаганками. Потяг до тіла — це ганебна збоченість, якою він заразився, коли жив серед богеми.

І Реновалес піддався пестливим умовлянням дружини, пішов на замирення, примусив себе не думати про своє загублене творіння і всміхнувся з покірливістю раба, який любить свій ланцюг, бо він забезпечує йому спокійне життя.

Як настала осінь, вони повернулись до Рима. Реновалес знову почав працювати на свого повіреного, але той, за кілька місяців, висловив невдоволення. Не те щоб signore Маріано став малювати погано, звичайно ж ні; але його кореспонденти нарікають на певну одноманітність сюжетів у творах живописця. Гендляр порадив художникові подалися в мандри; скажімо, пожити якийсь час в Умбрії і малювати селян на тлі суворих краєвидів і старих церков. Або, — і це найліпше, — переселитися до Венеції. Які шедеври міг би створити signore Маріано на тих каналах! Ось так і виник у художника намір покинути Рим.

Хосефіна не стала заперечувати. Це життя з щоденними прийомами в незліченних посольствах почало набридати їй. Коли розвіялися чари перших вражень, Хосефіна помітила, що світські дами ставляться до неї з образливою поблажливістю, так ніби вона опустилася на щабель нижче, поєднавши своє життя з художником. Окрім того, «акредитовані» при посольствах молоді люди усіх рас та відтінків шкіри, — і біляві, й чорняві, — які шукали розради в своєму парубоцькому житті, не виходячи за межі дипломатичного світу, дозволяли собі надто зухвалі вихватки, коли кружляли з нею у вальсі або виписували фігури котильйону. Очевидно, її вважали легкою здобиччю, адже шлюб із художником не міг бути доброю рекомендацією в аристократичних салонах. Вони зверталися до неї по-англійському або по-німецькому з цинічними пропозиціями, і їй доводилося терпіти і стримуватись, кусаючи губи, бо поруч стояв Реновалес, який не розумів ані слова і, здавалося, радів, що елегантні юнаки, чиї манери він намагався наслідувати, виявляють до його дружини таку увагу.