Маха гола
Шрифт:
Реновалес залишився стояти на місці, наче боявся розвіяти хмарку ніжності, якою огорнула його дочка. Міліта — це його кров. Дівчина любить матір, але ніби з обов’язку, а до нього вона, як і кожна дочка, відчував глибокий неусвідомлений потяг, що згодом стане джерелом любові, до коханого чоловіка.
Художник подумав, що треба б знайти Хосефіну і заспокоїти її, але одразу й облишив свій намір. А, нічого, пусте. Дочка спокійна — отже, це звичайний нервовий зрив. Та й не хочеться йому пережити ще одну прикру сцену, яка зіпсує весь вечір, відіб’є в нього всяку охоту до праці, розвіє юнацьку веселість, що охопила його після сніданку з Теклі.
Митець попрямував у останню студію — вона єдина заслуговувала назви «студія», бо працював художник
Котонер був старий, сивоусий і лисий, але його рожеве лискуче обличчя променилося дитячою свіжістю. Від нього так і віяло духом доброчесного старого парубка, який любить лише добрі харчі і для якого найвища втіха — смачно попоїсти, а тоді подрімати, наче ситий удав.
Жити в Римі йому обридло. Замовлень ставало дедалі менше. Папи жили довше, ніж біблійні патріархи, а хромолітографічні портрети найсвятішого отця складали Котонерові нищівну конкуренцію. До того ж він постарів, і молоді художники, що приїздили вчитися до Рима, його не знали; то були похмурі юнаки, які дивились на старого богемника як на блазня і забували про свою поважність, тільки щоб поглузувати з нього. Відлуння тріумфів Маріано, там, на «землі предків», долинуло й до Котонера, навіявши йому думку переселитися до Мадрида. Життя всюди однакове. У Мадриді в нього також знайшлися друзі. І він став жити тут так само, як і в Римі. Безтурботно гайнував час і, попри своє скромне становище ремісника від живопису, іноді раптом відчував потяг до слави, ніби прагнув зрівнятися у мистецтві зі своїм знаменитим другом.
Котонер знову почав малювати пейзажі, але не досяг більшого тріумфу, ніж простодушне захоплення праль і мулярів, які збирались перед його мольбертом на мадридських околицях і перешіптувалися між собою, що цей сеньйор із приколотою на лацкані кольоровою планочкою — свідченням різноманітних папських відзнак — мабуть, велика цяця, один із тих художників, про яких пишуть у газетах. Завдяки своєму авторитету, Реновалес домігся для друга двох заохочувальних премій на Виставці, і після цієї перемоги, розділеної з юнаками-початківцями, Котонер облишив честолюбні мрії і вирішив, що тепер може відійти на спочинок, вважаючи свою життєву Місію завершеною.
У Мадриді йому жилося не гірше, ніж у Римі. Ночував він у домі одного священнослужителя, з яким спізнався в Італії, супроводжуючи того в мандрах по ватиканських установах. Цей капелан, що служив в одній із контор Руоти — верховного суду католицької церкви, — вважав за велику честь дати притулок художникові, пам’ятаючи про його дружбу з багатьма кардиналами і думаючи, що він у близьких взаєминах із самим папою. Вони домовилися, що Котонер платитиме певне комірне за надане йому житло, але церковник не квапився вимагати плату: він збирався замовити пожильцеві на ту суму кілька картин для черниць, у яких був сповідником.
Щодо харчування, то цю проблему Котонер вирішував дуже просто, розподіливши всі дні тижня на візити до кількох глибоко побожних родин, з якими познайомився в Римі, коли ті прибували на прощу до святого престолу. То були багаті власники копалень у Більбао, земельні магнати з Андалусії, старі вдови-маркізи, що зверталися помислами до бога, але не відмовлялися від розкоші та Достатку, хоча й ховали свої великопанські звички під патиною благочестя.
У цьому маленькому світі релігійних і поважних людей, які любили смачно попоїсти, старий митець почував себе своєю людиною. Він був для всіх «добряга Котонер». Дамам він частенько дарував чотки або якусь іншу дрібну реліквію, привезену з Рима, і ті нагороджували його вдячними усмішками. А коли тій чи іншій потрібен був якийсь дозвіл із Ватикану,
Коли, через чиюсь хворобу або мандрівку, порядок запрошень порушувався і Котонер не мав до кого йти в гості, він приходив їсти в дім Реновалеса без попереднього запрошення. Маестро пропонував другові оселитись у його будинку, але той не погодився, хоча дуже любив усю родину. Міліта гралася з ним, мов із старим домашнім собакою. Хосефіна ставилася до нього з симпатією, бо своєю присутністю він нагадував їй про щасливу пору життя в Римі. Але, незважаючи на все це, Котонер відчував певний острах, здогадуючись, які знегоди затьмарюють життя Маріано. Він надто цінував свою волю і безтурботне ледаче життя. Після званого сніданку чи то обіду він слухав, схвально киваючи головою, поважні застольні розмови вчених священнослужителів і побожних сеньйор, а за годину вже сипав блюзнірськими жартами в якійсь кав’ярні, в товаристві художників, акторів та газетярів. Котонер був знайомий з усім світом: раз чи двічі поговоривши з якимось митцем, він уже казав йому «ти» і присягався, що давно захоплюється його творами.
Коли Реновалес зайшов до студії, Котонер прокинувся зі своєї дрімоти, випростав коротенькі ніжки й підвівся з крісла.
— Вони казали тобі, Маріано, що я їм зготував? Пастушачий холодник… Пальчики облизували!
І з таким захватом почав вихваляти свій витвір, наче його кулінарна майстерність свідчила і про інші таланти.
Реновалес віддав капелюх і пальто слузі, що зайшов до студії, а Котонер, на правах близького друга й шанувальника, який хоче знати всі подробиці з життя свого кумира, став розпитувати про сніданок із Теклі.
Реновалес сів на диван, відкинувся назад — і наче поринув у нішу між двома книжковими шафами. Заговоривши про Теклі, вони згадали своїх римських друзів, художників з різних країн, які двадцять років тому, високо піднявши голови, ішли, мов заворожені, за зорею надії. З гордістю переможця, якому чужа лицемірна скромність, Реновалес заявив, що він єдиний, хто дістався до мети. Бідолашний Теклі став професором; його копія з Веласкеса — то лише майстерний виріб ремісника від мистецтва.
— Ти гадаєш? — недовірливо спитав Котонер. — Невже справді в нього вийшло так невдало?..
Він намагався ні про кого не говорити погано — з чисто егоїстичних міркувань; з його уст ніколи не злітали слова осуду, він сліпо вірив у всемогутність похвали, підтримуючи в такий спосіб свою репутацію «добряги Котонера», яка відкривала перед ним усі двері і значно полегшувала йому життя. Думаючи про угорця, він уявляв собі цілу низку сніданків, на які той запросить його, перш ніж покине Мадрид.
— Добривечір, маестро, — сказав, виходячи з-за ширми, Сольдевілья.
Він тримався за вилоги довгого піджака, та ще й випинав груди, ніби хизуючись ясно-червоним оксамитовим жилетом; елегантний комір, високий і твердий, змушував хлопця весь час задирати підборіддя, до болю витягуючи шию. Тендітний і низенький, Сольдевілья мав довжелезні закручені руді вуса, що стриміли вище рожевого носика, мало не з’єднуючись з гладеньким білястим чубом, який звисав на чоло. Цей юнак був улюбленим учнем Реновалеса, його «слабістю», як казав Котонер. У свій час маестро витримав велику баталію, щоб домогтись для нього римської стипендії; згодом Сольдевілья дістав кілька призів на різних виставках.