Маха гола

Ібаньєс Бласко

«Велика сюжетна картина приречена на загибель», — любив повторювати маестро. У сучасних житлах, тісних і скромно обставлених, немає місця для тих полотен, що у давнину прикрашали салони, голі стіни яких необхідно було чимось прикрасити. А в нинішніх кімнатах, схожих на оселі ляльок, можна уявити лише невеличкі картини, сповнені манірної краси. Сцени, вихоплені з життя, не пасують до такої обстанови. Отже, для заробітку лишається тільки жанр портрета, і Реновалес, забувши про свою славу новатора, усіма засобами став домагатися у вищому світі репутації портретиста. Він малював осіб королівської крові в усіх можливих позах і за всіма їхніми важливими заняттями. Зображував їх навстоячки і верхи на конях; у генеральських мундирах з пишними плюмажами і в темних мисливських плащах; на голубиному полюванні і за кермом

автомобіля. Він переносив на полотно найвельможніших красунь, з лукавою майстерністю пом’якшуючи позначки часу: під його вправним пензлем тужавіло брезкле тіло; піднімалися обважнілі повіки та обвислі щоки, спотворені втомою, попсовані отруйною дією косметики. Завдяки цим послужливим фокусам, багатії стали вважати портрет роботи Реновалеса необхідною окрасою свого салону. Вони мусили мати такий портрет, бо полотна з підписом Реновалеса коштували тисячі дуро; володіти картиною цього художника було свідченням багатства не менш переконливим, ніж автомобіль найкращої марки.

Реновалес був багатий, як тільки може бути багатим художник. Отоді він і збудував собі біля Ретіро розкішний будинок, який заздрісники назвали його «пантеоном».

Він відчув нездоланне бажання зробити собі оселю на свій смак, як оті молюски, що із соків свого тіла виготовляють твердий панцир, який править їм і за житло, і за фортецю. У ньому пробудився прихований потяг до розкоші, до показної оригінальності, хвальковитої і комічної, потяг, який дрімає в душі кожного митця. Спершу він бачив у мріях Рубенсів палац у Антверпені: відкриті лоджії, в яких обладнано студії, густолисті сади, обсипані цвітом у будь-яку пору року, а на алеях — гізелей, жираф, барвистих птахів, табунці летючих рибок над дзеркальною поверхнею басейнів та інших екзотичних тварин, що були великому художникові за натуру, бо він завжди прагнув змальовувати природу в усій її пишноті.

Але побачивши свою ділянку — кілька тисяч квадратних футів сірої неродючої землі, обнесеної жалюгідним парканом, і згадавши про посушливий клімат Кастілії, Реновалес відмовився від цієї мрії. Оскільки рубенсівська пишнота виявилась для нього недосяжною, він вирішив утекти в класицизм, і в глибині невеличкого саду виросла будівля, подібна до грецького храму, яка мала правити йому і за студію, і за оселю. Над трикутним фронтоном здіймалися три схожі на канделябри триноги, надаючи споруді вигляду монументальної гробниці. Але маестро, щоб застерегти від помилки тих, хто спинятиметься по той бік штахетної огорожі, звелів вирізьбити на кам’яному фасаді лаврові вінки, палітри у вінцях із корон, а серед цих скромних символів — лаконічний напис золотими літерами середнього розміру: РЕНОВАЛЕС. Точнісінько як на крамниці. Усередині будинку було аж три студії. Працював художник лише в одній, а в двох інших на обтягнутих старовинними тканинами мольбертах були виставлені вже закінчені картини; художникові гості могли милуватися тут справжньою виставкою всякого театрального реквізиту: рицарськими обладунками і строкатими килимами; стародавніми корогвами, що звисали зі стелі; вітринами з безліччю коштовних дрібничок; глибокими диванами під натягнутими на списи барвистими східними балдахінами; столітніми скринями то розкритими бюро, що сяяли блідою позолотою.

Ці студії, де ніхто нічого не студіював, служили тій самій меті, що й анфілада розкішних салонів для чекання в будинку лікаря, котрий бере по сто песет за консультацію, або оббиті темною шкірою та обвішані строгими картинами вітальні юрисконсульта, який рота не розтулить, не урвавши доброго кусня від клієнтового статку. Той, хто чекав у якійсь із цих двох студій, схожих на церковні нефи, посеред речей, позначених патиною сторіч, проходив належну психологічну підготовку, щоб погодитися на величезні ціни, які заправляв за свою роботу маестро.

«Реновалес „досяг гавані“ і може спокійно відпочивати», — казали шанувальники. Але маестро чогось сумував: здавалося, його сумління підточує якась невидима недуга, і він не раз вибухав шаленими спалахами гніву.

Найнезначніший випад навіть дрібного ворога доводив його до нестями. Учні вважали, що його гнітить наближення старості. Роки скрути дуже на ньому позначилися: борода його посивіла, спина трохи згорбилась, і він здавався старшим років на десять.

У цьому білому храмі, на фронтоні

якого золотом слави палахкотіло його ім’я, Реновалесові жилось невесело; він почував себе куди щасливішим у своїх скромних оселях в Італії і навіть тут, у Мадриді, коли вони жили на горішньому поверсі, поблизу арени для бою биків. Від тієї Хосефіни, якою вона була в перші місяці їхнього подружнього життя, залишилася бліда тінь, Гола маха солодких римських та венеційських ночей давно обернулася на туманний спогад. Коли вони приїхали до Іспанії, її оманливо-квітуча повнота жінки-матері куди й поділася.

Хосефіна худла й худла, ніби згорала на невидимому вогні. Її форми втрачали свою граційну округлість, тіло засихало і зморщувалось. Під блідою, в’ялою шкірою повипиналися кістки, а між ними позападали темні провалини. Сердешна маха гола! Чоловік щиро жалів дружину, гадаючи, що це відбилися на ній злидні й турботи, яких їм довелось зазнати, коли вони переселилися до Мадрида.

Заради неї він прагнув перемогти і стати багатим, здобути омріяний добробут. Її недуга, безперечно, морального походження: нервовий розлад, глибокий сум. Мабуть, вона дуже страждала, сердешна, опинившись у тому самому Мадриді, де колись жила у відносних розкошах, а тепер була змушена мешкати в убогому закутні, щодня боротися з нестачею грошей і братися за найтяжчу працю. Вона скаржилася на дивні болі, на слабість у ногах; важко падала в крісло, сиділа нерухомо цілими годинами і плакала невідомо чому. Майже зовсім утратила апетит, тижнями не мала й ріски в роті. Вночі переверталася з боку на бік у ліжку, мучилась від безсоння, а щойно розвиднялося, вже була на ногах, моторно бігала по всьому будинку, всюдисуща, як домовик, перекидала все догори дном, марудилась, шукала сварки зі служницею, з чоловіком, страшенно збуджувалась, а тоді впадала в зажуру, і на очі їй наверталися сльози.

Ці домашні знегоди псували настрій художникові, але кін сприймав їх терпляче. До колишнього кохання додалося ніжне співчуття. Якою ж вона стала слабенькою! Тільки глибоко запалі очі в темних колах, які блищать хворобливим полум’ям, — оце й усе, що лишилося від її краси. Бідолашна!.. Це злидні довели її до такого стану. Чоловік відчував докори сумління, думаючи про здоров’я подруги. Її доля — це доля солдата, який віддав життя задля слави свого генерала. Реновалес переміг, але на полі битви залишилась його дружина: вона полягла, бувши слабшою.

Окрім того, Маріано захоплювався материнською самопожертвою Хосефіни. В неї зовсім не було сили, зате Міліта пашіла здоров’ям і квітучим рум’янцем. Цей дужий і жадібний організм безжально висмоктав з матері всю снагу.

Коли художник забагатів і поселив свою родину в новому будинку, він сподівався, що тепер Хосефіна воскресне. Лікарі вірили в її швидке одужання. Того для, коли вони вдвох уперше обійшли салони та студії своєї нової оселі, задоволено оглядаючи меблі й коштовні прикраси, і старовинні, й сучасні, Реновалес обняв свою тендітну дружину за стан, нахилився до неї і ніжно полоскотав їй чоло кудлатою бородою.

Усе це тепер її — і будинок, і розкішні меблі, їй належать і гроші, які в нього лишились і які він ще зароблятиме. Вона тут пані, повновладна господиня. Може тратити скільки захоче — у неї є чоловік, який про все подбає. Тепер вона має змогу жити як світська дама, придбати кілька карет на заздрість своїм давнім подругам, пишатися з того, що вона дружина славетного художника — і далеко до неї тим, хто вийшов заміж заради графської корони… Чи щаслива вона?

Хосефіна мляво кивала головою і відповідала, що так, вона щаслива; навіть зіп’ялася навшпиньки і вдячно поцілувала уста, які ніжно промовляли до неї крізь хащі бороди; але обличчя її було, як і завжди, сумне, рухи кволі, і вся вона скидалася на зів’ялу квітку; здавалося, не існує такої радості, яка могла б розвіяти її журбу.

Минуло кілька днів життя у новому домі, враження новизни розвіялось, і з Хосефіною стало повторюватися те саме, що й раніше.

Не раз, заходячи до їдальні, Реновалес бачив: вона сидить і плаче, затуливши обличчя руками. На його стурбовані розпитування Хосефіна вперто мовчала, а коли він пробував обняти її й приголубити, як дитину, жіночка розлючувалась, немов їй завдано смертельної образи.

— Дай мені спокій! — кричала, дивлячись на нього ворожим поглядом. — Не торкайся до мене… Іди геть.