Маха гола
Шрифт:
Отож подорож стала справою вирішеною… У Венецію! Друг Котонер попрощався з Реновалесами: йому шкода розлучатися з ними, але його місце в Римі. Саме тими днями папа занедужав, і художник, сподіваючись, що найсвятіший отець помре, заготовляв полотна всіх розмірів, силкуючись угадати, хто ж буде його наступником.
Думаючи про минуле, Реновалес завжди з ніжним сумом згадував їхнє життя у Венеції. То були його найщасливіші роки. Окутане золотим сяйвом казкове місто посеред лагуни, яке ніби коливалося над збриженою водою, здалося йому таким прекрасним, що на якийсь час він навіть забув, як вабило його людське тіло, божественна нагота. Реновалеса причарували старі палаци, безлюдні канали, лагуна з її зеленавими тихими водами. Здавалося, в цьому старовинному місті, мертвому й вічно усміхненому, живе душа величної минувшини.
Вони оселилися в палаці
Реновалес та його дружина винайняли квартиру, що виходила прямо на Великий Канал. Щоранку Хосефіна бачила крізь шибки заскленого балкону, як стрімко й нечутно відпливає до палацу чоловікова гондола. Гондольєр, звичний возити художників, голосно кликав свого signore pittore [14] . Реновалес хапав скриньку з акварелями, хутко спускався вниз, і човен вирушав у подорож, петляючи звивистими вузькими каналами та повертаючи в обидва боки посріблений гребінь носа, ніби нюшив дорогу. Які то були чудові ранки! Глибока погідна тиша застоювалася між високих палаців, дахи яких майже затуляли небо над вузенькими вуличками, відкидаючи на сонні води густу тінь. Човняр куняв, лежачи на кормі або на носі гондоли, а Реновалес сидів біля чорних нош і малював свої венеціанські акварелі — його римський повірений був у захваті від цього нового жанру. Набивши руку, Реновалес робив ці малюнки так само легко, як копії з інших полотен. У водному лабіринті Венеції був один глухий канал, який Маріано називав своїм маєтком — такі великі мав він з нього прибутки. Безліч разів малював художник застояні тихі води цього завулка, за цілий день мережані лише хвильками, що розбігалися від його гондоли; два старі палаци з поламаними жалюзі, двері, вкриті патиною сторіч, сходи, що потріскалися під натиском бур’янів і трав, які буйно росли біля води, а в глибині — маленьку світлу арку під мармуровим місточком, за якою буяло життя залитого сонцем широкого й гамірного каналу, де пропливало безліч гондол. Забутий провулочок воскресав під Реновалесовим пензлем щотижня; художник міг малювати його з заплющеними очима, і, завдяки гендлярському хисту римського єврея, цей мальовничий куточок Венеції розходився в акварелях по всьому світі.
14
Синьйора художника (італ.).
Вечори Маріано проводив з дружиною. Кілька разів вони прогулювалися в гондолі до островів Лідо, сідали там на піщаному березі й дивилися на збурене море Адріатики, вкрите до самого обрію шумовинням; здавалося, то мчить, охоплена панікою, отара сніжно-білих тонкорунних овець.
Іноді вони гуляли вечорами по набережній площі Святого Марка, під аркадами вишикуваних у три ряди палаців, дивлячись, як у глибині яскріє в останніх променях призахідного сонця світле золото собору, на стінах та банях якого, здавалося, кристалізувались усі скарби Венеціанської республіки.
Реновалес, під руку з дружиною, ступав повагом, немовби навколишня велич навіювала йому урочистий настрій. Тут стояла священна тиша, не порушувана ні гуркотом, ні гамором, що оглушують людину у великих столицях. Не чутно було ні торохтіння карет, ні цокоту кінських копит, ні криків вуличних торговців. Вистелена білим мармуром площа скидалася на величезний салон, у якому, ніби звані гості, прогулювались перехожі. В центрі площі збиралися венеційські музики у трикутних капелюхах з пишними чорними плюмажами. Від вагнерівського мідного грому *, що гуркотів у ритмі шаленого бігу валькірій *, ходили ходором мармурові колони, і,
У небі пурхали зграї чорноперих венеційських голубів; полохаючись музики, вони або розліталися в усі боки, або падали дощем крил на столики якоїсь кав’ярні. Звідти круто злітали вгору, вкривали чорним покривалом флігелі палаців і, мов широченний плащ з металічним полиском, опускались на групи англійок у зелених вуалях та круглих капелюшках, дами кликали голубів і сипали їм пшеницю.
Хосефіна, радіючи, як дитина, відходила від чоловіка й купувала пакетик зерна. Потім висипала його на свої долоньки в рукавичках, і до неї відразу зліталися пернаті вихованці святого Марка. Лопочучи крильми, вони опускалися, мов казкові химери, на її заквітчаний капелюшок, стрибали на плечі, сідали двома рядочками на витягнутих руках, розпачливо хапалися лапками за її неширокі стегна, наміряючись оббігти кругом стану, а найзухваліші з майже людським лукавством дряпали їй груди, витягували дзьобик і ніби намагалися поцілувати крізь вуаль напіврозтулені губи. Вона сміялася, здригаючись від лоскоту, оповита живою хмарою. Чоловік дивився на неї і теж сміявся. Переконаний, що зрозуміє його лиш вона, він кричав по-іспанському:
— Яка ж ти гарненька!.. Так би й намалював тебе… І поцілував би, коли б не люди!..
У Венеції минув найщасливіший період їхнього життя. Хосефіна була спокійна, адже тут чоловік брав, за натуру лише куточки міста. Коли він виходив з дому, вона не відчувала ніякої тривоги, і жодна гнітюча підозра не закрадалась у її погідну душу. Оце справжній живопис, не те що в Римі, де чоловік замикався в чотирьох стінах із безсоромними дівулями, які вивертались перед ним голяка. Вона кохала його тепер із новою пристрастю, палко і водночас ніжно. Саме тоді народилася в них дочка, єдиний плід їхнього шлюбу.
Велична донья Емілія, довідавшись, що скоро стане бабусею, не могла спокійно всидіти в Мадриді. Сердешна Хосефіна сама в чужій країні, і нема кому доглянути її, крім чоловіка, хлопця, щоправда, доброго і, як кажуть, талановитого, але ж такого, попри все, ординарного!.. Коштом зятя вона приїхала до Венеції і прожила там кілька місяців, щодня кленучи це місто, в якому їй жодного разу не доводилося бувати під час своїх дипломатичних вояжів. Славна дама вважала гідними уваги лише столиці держав, їй дуже подобався Рим — адже, крім королівського, там є ще й папський двір. А Венеція… Пхе! Жалюгідний хутір, який подобається тільки писакам, що клепають романи, та ілюстраторам віял, провінційний закутень, де є лише кілька консулів і — жодного посла! До того ж у гондолі на донью Емілію нападала морська хвороба, і вона постійно нарікала на ревматизм, складаючи провину на вологий лагунний клімат.
Реновалес, який потерпав за життя Хосефіни, побоюючись, що зі своїм кволим здоров’ям вона може не витримати пологів, виявив бурхливу радість, коли йому дали на руки дівчинку. Тоді подивився на матір, що відкинула голову на подушку, мов нежива. У ту мить Реновалес був не менш блідий, ніж породілля. Ніжним і співчутливим поглядом він окинув її побіліле, спотворене недавніми муками личко, яке потроху м’якшало. Тепер Хосефіна може спочити! Сердешна! Як вона настраждалася! Художник навшпиньках вийшов зі спальні, щоб не потривожити важкого глибокого сну, в який поринула хвора після двох днів жорстоких страждань, і несамохіть замилувався крихітним створінням — сповите в тонкі пелюшки, воно лежало на пишних стегнах бабусі. Люба моя картинко! Він ніжно дивився на синювате личко, на роздуту голівку з кількома волосинками, шукаючи чогось свого у цій краплі людської плоті, яка ще не загусла й не набрала чіткої форми. Маріано не розумівся на немовлятах; він бачив першого в своєму житті новонародженого.
— На кого воно схоже, мамо?
Донья Емілія щиро здивувалася. Чи він сліпий? Як це на кого схоже? Звичайно ж, на нього! Дитя величенне — такі нечасто з’являються на світ. Просто неймовірно, що її бідолашна донька залишилася жива, народивши оце створіння. За здоров’я малої також можна не боятися; бач яка рум’яна — справжня сільська дівка.
— Це дитя з Реновалесів; воно твоє, Маріано, і нічиє більше. Ми — люди іншої породи.
Реновалес не став вдумуватися в слова тещі, він лише придивився й побачив, що дочка справді схожа на нього; художник милувався рум’яним тільцем і вихваляв здоров’я дитини, про яке бабуся говорила з осудом і розчаруванням.