Маха гола
Шрифт:
Але відразу ж усвідомив своє безсилля. Завжди він скорятиметься цій жінці, яка так холодно до нього ставиться, ніколи не втрачає самовладання і вважає його простачиськом. Охоплений глибоким розчаруванням, він став шукати заспокоєння у думках про свій дім, про хвору дружину, про подружній обов’язок, який приковує його до неї, і відчув гірку втіху людини, що жертвує собою, покірливо несучи свій хрест.
Отже, вирішено. Він утече від цієї жінки. І ніколи більше її не побачить.
III
І він перестав бачитись із графинею —
Графиня нарікала, що він не приходить, і ласкаво йому вичитувала. Їй конче треба його бачити, так багато йому сказати. Справжній любовний лист, який митець поквапився сховати, боячись, що, перечитуючи його, повірить у те, в чому ще не було ніякої певності.
Реновалес удавано обурився.
«Я піду до неї, — думав він, ходячи по студії, — але тільки для того, щоб сказати їй правду в очі, щоб покінчити з цим раз і назавжди. Якщо вона гадає, ніби мене можна морочити, то помиляється. Вона не знає, що я коли схочу, стаю твердий, мов граніт».
Бідолашний маестро! Тим часом як в одному куточку його мозку формувалися горді фрази «гранітного чоловіка», в іншому — солодкий облудний голос наспівував:
«Іди негайно — користайся нагодою. Мабуть, вона вже кається, що відштовхнула тебе. Вона чекає на тебе і буде твоєю».
І художник, охоплений нетерплячкою, помчав до графині. Та нічого це змінилося. Вона стала ласкаво йому докоряти. Чому він так довго не приходив? Хіба не знає, як вона його любить? Після тієї розмови в Монклоа вона ніяк не могла заспокоїтись, гадаючи, що він образився. Й отак за розмовами вони просиділи години дві у кімнаті, що була графині за кабінет, аж поки пополудні почали сходитися її поважні друзі, постійне товариство німих обожнювачів, а останнім з’явився Монтеверде з безтурботним спокоєм коханця, якому ніхто не загрожує.
Художник пішов від графині, не досягти майже нічого. Єдине, що вона йому дозволила — де двічі поцілувати їй руку. Звичайний вияв світської чемності. Щоразу, як він пробував просунутись далі, торкнутися губами вище ліктя, чарівна дама владно спиняла його.
— Далебі, я розгніваюся, маестро, і більше не прийматиму вас наодинці!.. Ви порушуєте нашу умову!
Реновалес заперечував. Вони ні про що з нею не умовлялись. Але Конча осаджувала його, то розпитуючи про Міліту і вихваляючи її вроду, то цікавлячись, як почуває себе бідолашна Хосефіна, така лагідна, така мила жінка; вона, Конча, мовляв, дуже піклується її здоров’ям і днями її навідає. Маестро ніяковів, мучився докорами сумління і не зважувався наступати далі — чекав, поки розвіється прикре почуття.
Після цього візиту Реновалес знову прийшов до графині, потім ще й ще. Він відчував потребу бачити її, звик щодня слухати, як ці чарівні уста палко вихваляють його талант.
Не раз шалена вдача митця бунтувала, і він відчував бажання скинути з себе ці ганебні кайдани. Ця жінка наче причарувала його. Кликала до себе з будь-якого дріб’язкового приводу, здавалось, тішилася з його страждань; гралася ним, мов іграшкою. Зі спокійним цинізмом розводилась про Монтеверде та їхнє кохання, говорила про це так, ніби доктор
— Вам я розповідаю про все, Маріано. Не знаю, що зі мною коїться, коли я з вами. Люблю вас, як брата. Ні, не брата… Скоріше, як подругу, котрій у всьому можна звіритись.
Залишаючись наодинці з собою, Реновалес відчував огиду, коли згадував про відвертість Кончі. Вона й справді така, якою її вважають: дуже принадна, дуже вродлива, але геть аморальна жінка. Ну, а себе самого він лаяв найнепристойнішими словами, яких навчився за часів богемного життя у Римі, і порівнював себе з усіма рогатими тваринами, що їх міг пригадати.
«Більше не піду до неї. Це ж ганьба… Нічогеньку собі роль обрав ти, маестро!»
Але досить було йому не прийти до графині два дні, як з’являлася Марі, покоївка-француженка сеньйори де Альберка, з напахченим листом, а іноді лист прибував поштою, скандально вирізняючись серед іншої художникової кореспонденції.
«Ну що за жінка! — вигукував Реновалес, поквапно ховаючи яскравий конверт, що так і впадав у вічі. — Яка необережність! Рано чи пізно Хосефіна зверне увагу на ці листи».
У своєму схилянні перед геніальним другом Котонер вважав, що перед ним не може встояти жодна жінка — тож і сеньйора де Альберка, звичайно, без тями закохана в маестро. Старий богемник сумно хитав головою.
— Це погано скінчиться, Маріано. Ти мусиш порвати а цією сеньйорою. Подумай про спокій свого домашнього вогнища! Бачу, не минути тобі лиха.
Листи завжди були однакові. Нескінченні нарікання на короткі перерви в його візитах. «Cher maitre, сьогодні вночі я не могла заснути, думаючи про вас…», а в кінці неодмінний підпис: «Ваша шанувальниця і добра подруга Coquillerosse» [22] таке войовниче прізвисько обрала вона для листування з художником.
22
Лиха черепашка (франц.).
Писала вона безладно, в найнесподіваніші години дня, скоряючись примхам своєї уяви та постійно збуджених нервів. Кілька разів схоплювалася з ліжка навіть опівночі або вдосвіта: ніяк не могла заснути і щоб якось розважити себе у безсонні заповнювала чотири аркуші дрібненьким почерком, звертаючись до доброго друга: у всіх подробицях розповідала йому про графа, про те, що чула від подруг, повідомляла останні плітки про людей з «великого палацу», нарікала на збайдужіння свого доктора. А іноді це були тільки чотири рядки — лаконічні, розпачливі. «Приходьте негайно, любий Маріано. Дуже пильна справа», — тривожно волали літери.