Маха гола
Шрифт:
— Не треба мені вашої дружби! — сердито вигукнув Реновалес. — Більше я не з’являтимусь у ваш дім, зроблю неможливе й забуду вас. Ця мука нестерпна. Мені житиметься спокійніше, як я перестану вас бачити.
— Ви мене не покинете, — мовила Конча лагідно, і в її голосі прозвучала впевненість у силі свого чару. — Ви залишитеся поруч зі мною, коли справді мене кохаєте, і станете моїм найкращим другом… Не будьте дитиною, маестро, ви ще побачите, яку втіху можна мати з нашої дружби, хоча тепер ви цього й не розумієте. Для вас я берегтиму те, чого не знатимуть інші:
І вона поклала на лікоть художника свою тендітну ручку, сперлася на нього якось особливо невимушено і подивилася йому прямо в очі; в її зіницях світилося щось загадкове і таємниче.
До них долетів протяжний гудок; почулося глухе шарудіння коліс, які підминали під себе дорогу, і внизу під ними стрімко промчав автомобіль. Реновалес спробував роздивитися на людей-ляльок, що були в машині, здалеку схожій на іграшкову. Можливо, за кермом сидить Лопес де Coca, а оті дві жінки у вуалях — його дружина й дочка.
Художник відчув гострий напад каяття, подумавши, що саме в ту мить, коли він, про все забувши, благав кохання, повз них, можливо, проїхала Хосефіна і нічого не побачила, нічого не помітила.
Вони довго стояли нерухомо, спершись на балюстраду, і мовчки дивились крізь колонаду дерев на блискуче сонце, густо-червоне, як стигла черешня, що заходило, осяваючи обрій спалахами пожежі. Багряні хмари, бачачи, що воно вмирає, підступно підкрадались до нього і жадібно всмоктували його світло.
Конча в захваті милувалася заходом сонця, як милується людина видовищем, що його бачить лише вряди-годи.
— Погляньте, маестро, на оту величезну хмару — яка ж вона чорна! Схожа на дракона… Ні, мабуть, на бегемота; подивіться, які в нього товсті ноги — мов башти. Він біжить до сонця і зараз його проглине! Уже роззявив пащу! Проковтнув, проковтнув!
Краєвид відразу потемнів. Сонце зникло в череві страховища, яке затулило весь небокрай. Його горбата спина їжилася срібними шпичаками, а черево, ніби не можучи втримати в собі розжарену кулю, бризкало дощем блідого проміння. Так і не змігши перетравити вогняний клубок, воно зрештою згоріло й розвіялось димом, розлетілось чорними клаптями, і знову над обрієм викотився червоний диск, омивши золотом небо й землю, сипнувши в тихі води ставків табунці вогняних рибок.
Реновалес, спершись на балюстраду, торкався ліктем графині і вдихав її пахощі, відчував тепло її пругкого тіла.
— Вертаймося, маестро, — мовила вона з якоюсь тривогою в голосі. — Мені холодно… Та й з таким супутником, як ви, ніколи не почуваєш себе спокійною.
І квапливо рушила назад до майдану, бо, добре знаючи чоловіків, відчувала, як небезпечно залишатися з Реновалесом насамоті. На його блідому і схвильованому обличчі вона помітила наближення вибуху, відчайдушного і брутального.
На терасі біля Глибокого Каналу художник і графиня проминули двійко закоханих, що неквапно спускалися вниз, тулячись одне до одного; вони ще не наважувалися обнятись, мабуть, чекали, коли звернуть на першу стежечку. Юнак ніс перекинутий через руку згорнутий плащ, хизуючись, мов кавалер з античної
— Якийсь студент із своєю модисточкою, — мовив Реновалес, коли юнак із дівчиною їх проминули. — Вони щасливіші, ніж ми з вами, Кончо. Їхня прогулянка дасть їм куди більше втіхи.
— Ми вже з вами старі, маестро, — відказала вона з фальшивим сумом у голосі, явно не маючи на увазі себе, а тільки свого супутника.
Реновалес обурився — це був останній спалах його пристрасті.
— Але чому, чому не можу я бути таким щасливим, як той хлопчак? Хіба не маю я на це права?.. Кончо, ви не знаєте, хто я такий. Ви звикли ставитись до мене як до хлопчиська і забуваєте, що я художник Реновалес, славетний маестро. Мене знають у всьому світі.
І з грубою нескромністю став розводитись про свою славу, і що більше говорив, то дужче дратувала його холодність цієї дами; він хизувався своїм славетним ім’ям, мов осяйним плащем, який має засліплювати жінок. І такий чоловік, як він, мусить терпіти, коли його відтручує отой нікчемний докторисько?
Графиня посміхалася з виразом жалості. В її очах спалахували іскорки співчуття. Дурненький! Мала дитина! До чого ж наївними бувають ці генії!
— Атож. Ви великий художник, маестро. Тому я пишаюся вашою дружбою. Навіть визнаю, що вона підносить мене в очах світу і в моїх власних… Я люблю вас і захоплююсь вами.
— Не треба мені захоплення, Кончо! Я жадаю кохання!.. Щоб ми належали одне одному! Кохання без меж…
Вона все сміялася.
— Ох, чоловіче! Йому треба кохання!..
Її очі іронічно блищали і, здавалося, промовляли до нього. Таж він анітрохи не знає жінок. Коханню байдуже до таланту, воно на цьому не розуміється і навіть пишається своїм невіглаством! Його вабить лише аромат молодості, духмяні пахощі розквітлого життя.
— Будьмо друзями, Маріано, тільки друзями. Ви звикнете, і наші взаємини даватимуть вам глибоку втіху… Не будьте таким «матеріалістом» — аж не віриться, що ви митець. Вам бракує ідеалізму, маестро, дуже бракує.
У такому тоні — поблажливому й співчутливому — графиня говорила аж поки вони розлучилися біля карети, що вже чекала на неї.
— Ми друзі, Маріано. Тільки друзі… зате справжні.
Коли стало сутеніти, Конча поїхала, а Реновалес вирішив пройтися пішки; він вимахував руками і гнівно зціплював кулаки. Опинившися сам, відчув новий напад люті і подумки лаяв графиню найпослідущими словами, адже тепер його не сковувала її присутність. Як вона потішається з нього! Як сміялися б вороги, побачивши його таким слухняним і безвільним у руках жінки, яка мало не щодня міняє коханців! Але він мусить завоювати її, нехай навіть ціною дальших принижень. Для нього це справа честі — заволодіти нею бодай один раз, а потім помститися, відштовхнувши її. Вона плазуватиме біля його ніг, а він гордо скаже: «Так я роблю з усіма, хто мені чинить опір!»