Маха гола

Ібаньєс Бласко

В оцій студії розміститься оркестр і буде влаштовано lunch [24] . Два інші нефи — для гостей. Чи, бува, чогось не бракує?.. Двоє художників оглянули вівтар з його канделябрами і тьмяними гобеленами, раками [25] та хрестами із старого матового золота, що, здавалося, всмоктує в себе світло, зовсім не віддзеркалюючи його. Усе начебто як годиться. Стіни були обвішані старовинними картинами, вінками та гірляндами квітів, що затуляли барвисті етюди пензля маестро та його незакінчені полотна світського змісту, які порушували б скромну і підкреслено благочестиву обстанову цього нефу, перетвореного на каплицю. Підлога була почасти застелена яскравими килимами, перськими й мавританськими. Перед вівтарем — два

стільчики для молитви навколішках, а за ними — всі розкішні сидіння, які знайшлися в студії, — для найпочесніших гостей: білі крісла XVIII століття з вигаптуваними пасторальними сценками, складані грецькі стільчики, дубові різьблені трони, венеціанські крісла, темні стільці з довжелезними бильцями. Справжня антикварна колекція — строката й химерна.

24

Легка закуска, ленч (англ.).

25

Рака — кам’яна гробниця, в якій зберігаються «святі мощі».

Зненацька Котонер вражено ступив крок назад. Яка неуважність! Ото знеславилися б, якби він не додивився!.. У глибині студії, якраз навпроти вівтаря, що почасти затуляв вітражне вікно, височіла гола мармурова жінка. Осяяна денним світлом, яке лилося крізь шибки, вона прикривала однією рукою лоно, а другою — перса. Цю прекрасну статую — Венеру Медіцейську * — Реновалес привіз із Італії. Сліпучо біла антична краса гордо сяяла на тлі мертвотної жовтизни святих речей, розставлених під протилежною стіною. Звикши весь час бачити статую, обидва художники уже кілька разів пройшли сьогодні повз неї, не звертаючи уваги на її наготу, що стала ніби ще зухвалішою й прекраснішою, коли студія обернулась на молитовню.

Котонер зайшовся сміхом.

— Ото був би скандал, якби вона так і залишилась тут!.. Що сказали б дами! А мій друг Орланді подумав би, що ти зробив це навмисне, бо він тебе вважає трохи вільнодумцем… Нумо, хлопче, до діла; давай-но помізкуємо, чим цю даму прикрити.

Після довгих пошуків вони знайшли в якійсь із студій, де все було поперекидано й попереставляно, великий клапоть індійської бавовняної тканини, розмальованої слонами та квітами лотоса; накинули це покривало на голу богиню, закутали її аж до п’ят, і тепер вона стояла, ніби якийсь таємничий сюрприз, приготований для гостей.

Почали з’їжджатися запрошені. Перед брамою цокотіли кінські копита і скрипіли, розчиняючись та зачиняючись, дверці карет. Екіпажі підкочували один за одним, гомін людських голосів щодалі наростав. У передпокої шаруділи по підлозі довгі шлейфи шовкових суконь і сновигали туди-сюди слуги — забирали в гостей плащі та пальта, давали за них номерки, як у театрах, і відносили одежу в кімнату, що тепер правила за гардеробну. Усі слуги були у фраках якогось невиразного кольору, чисто поголені, з довгими бакенбардами. Керував челяддю Котонер, а Реновалес тим часом зустрічав гостей: чемно кланявся й усміхався дамам у білих та чорних мантильях, потискував руку чоловікам, декотрі з яких були в яскравих, обвішаних регаліями мундирах.

Дивлячись на цей парад, що проходив церемоніальним маршем через його студії та салони, маестро відчував глибоке хвилювання. Солодкою музикою відбивалось у його вухах шарудіння шлейфів, шелестіння віял, якими обмахувалися дами, слова гостей, що вітали митця з весіллям доньки та вихваляли його художній смак. Гості прибували радісно збуджені, охоплені тим самим бажанням подивитися на людей і показати себе, з яким з’являлися на театральні прем’єри та на світські бали. Їх тішила і гарна музика, і те, що в церемонії братиме участь сам папський нунцій, і приготування до грандіозного ленчу, а надто впевненість, що завтра їхнє ім’я неодмінно надрукують у якійсь газеті, в розділі світської хроніки, а може, ще й дадуть фотографію. Весілля Емілії Реновалес було неабиякою подією.

У натовпі елегантного люду, що накочувався хвилями, затопивши весь дім, кілька юнаків поквапно встановлювали фотоапарати. Отже, робитимуть знімки! Ті, хто мав зуб на художника, згадуючи, яку купу грошей він злупив за портрет, тепер великодушно прощали його жадібність. Цей маестро живе як вельможа… А Реновалес ходив і ходив, обертався

на всі боки, потискував руки, говорив люб’язності, розмовляв про се про те і сам не знав, куди піде наступної миті. Вийшовши в передпокій, він на хвилину спинився перед вікном і побачив осяяний сонцем куточок саду, дерева, квіти, а за огорожею — чорне з’юрмисько: веселий натовп милувався незвичайним видовищем. Митець вдихнув пахощі троянд та жіночих парфумів і відчув, як роздимає йому груди солодка радість. Чудова це штука — життя. Дивлячись на простолюд, який юрмився на вулиці, Реновалес із гордістю подумав, що батько його був сільський коваль. Святий боже! Як високо він піднявся!..

Художник відчув вдячність до багатого бездіяльного люду, що підтримував його добробут, а сьогодні зійшовся на весілля його дочки; митець хотів догодити цьому добірному товариству і надокучав Котонерові всякими порадами. Старий друг огризався на маестро з гордовитою самовпевненістю людини, яка розуміється на своєму ділі. Твоє місце, мовляв, у домі, серед гостей. Дай мені спокій, я й без тебе чудово знаю, що мені робити. І, повернувшись до Маріано спиною, Котонер давав розпорядження слугам та показував дорогу всім, хто заходив, з першого погляду визначаючи, до якого стану належать новоприбулі. «Прошу сюди, сеньйори».

З’явилася група музикантів, і він провів їх через чорних хід, щоб вони могли зразу пройти до своїх пюпітрів, не змішуючись із гостями. Потім заходився лаяти кухарчуків, які загаялися з приготуванням до ленчу і тепер проштовхувались крізь натовп, несучи над головами гостей великі кошики із закусками.

Раптом Котонер побачив над сходами плюшевий капелюх із китицями, а під ним — бліде обличчя над шовковою, підперезаною ліловим фахіном [26] сутаною з ліловими ґудзиками, яка посувалася вгору між двома простими чорними рясами. Старий художник покинув свій пост і кинувся назустріч отцям:

26

Фахін — шовковий пояс, відзнака військових і вищого духовенства.

— Oh, monsignore! Monsignore Orlandi! Va bene? Va bene? [27]

Зігнувшись у шанобливому поклоні, він поцілував прелатові руку, з гарячим зацікавленням спитав про його здоров’я, ніби забувши, що бачився з ним тільки вчора, і рушив попереду, прокладаючи шлях крізь натовп гостей, який вирував у салонах.

— Нунцій! Нунцій його святості папи римського!

Чоловіки з поважністю достойних людей, які вміють шанувати осіб, наділених владою, переставали сміятись та розмовляти з дамами, схилялися у поштивому поклоні і на ходу хапали витончену й бліду, мов у античної красуні, руку, щоб поцілувати величезний діамант персня… Жінки піднімали голови й зволоженими очима дивились на монсеньйора Орланді, славетного прелата, дипломата церкви, аристократа із старовинного римського роду — високого, худорлявого, з білим, як облатка лицем, чорним волоссям і владним поглядом палахкотючих очей.

27

О монсеньйоре! Монсеньйоре Орланді! Усе гаразд? Усе гаразд? (італ.)

Кожен його рух був сповнений гордовитої грації, як у тореадора на арені. Жінки жадібно припадали устами до його руки, а він дивився на шеренгу схилених перед ним у шанобливому поклоні чарівних голівок непроникним і таємничим поглядом. Котонер ішов попереду, прокладаючи дорогу крізь натовп і пишаючись своєю роллю. Яку повагу викликав його друг, «красень-прелат»! Яка це велич — релігія!..

Він провів монсеньйора Орланді до ризниці, тобто до кімнатки, в якій перевдягалися натурники й натурниці. Котонер тактовно залишився за дверима; однак щомиті до нього виходив хтось із домашніх священиків нунція, жвавих юнаків із гнучким дівочим станом, напахчених тонкими парфумами. Вони ставилися до старого художника шанобливо, вважаючи його за високу персону, і раз у раз просили, щоб signore Котонер допоміг їм знайти ту або іншу річ, яку монсеньйор велів доставити сюди вчора; щоб уникнути дальших розпитувань, богемник зрештою зайшов у натурницьку і став допомагати своєму знаменитому другові обрядитися для священної церемонії.