Маха гола
Шрифт:
Уклавшись на доччиному ліжку і вимкнувши світло, він відчув себе зле, Ніяк не міг заснути, перевертався з боку на бік. Його охопило несамовите бажання втекти з цієї кімнати й повернутися до подружньої спальні, ніби там лише міг він знайти спочинок і сон. О, їхнє венеціанське ліжко, розкішне ложе білявої догареси, яке знає всю історію Хосефіниного життя! На ньому стогнала вона від кохання, на ньому проспали вони безліч ночей, на ньому він звіряв їй пошепки свої мрії про славу й багатство, на ньому народилася їхня донька!..
З відчайдушною рішучістю, яку вкладав у всі свої вчинки, маестро знов одягнувся і рушив
Обережно, наче злодій, повернув у дверях ключ і навшпиньках попрямував до ліжка. Зі старовинного ліхтаря, що висів під стелею, якраз посередині кімнати, лилося неяскраве рожеве світло. Він акуратно поклав на ліжко матраци. Не було ні простирадел, ні подушок, ні жодного укривала, а в давно нежилому помешканні стояв холод. І все ж таки яка щаслива чекає на нього ніч! Як добре йому тут слатиметься! Під голову можна покласти й тверді диванні подушки. Він накрився пальтом і ліг одягнений. Погасив світло, щоб нічого не бачити, щоб помріяти, населивши темряву солодкими вигадками уяви.
На тих матрацах спала Хосефіна, тут лежало її тендітне тіло. Він бачив дружину не такою, якою вона була незадовго до смерті — худа, хвора, висмоктана недугою. Уява митця прогнала цей сумний образ і замінила його прекрасною ілюзією. Він милувався зовсім іншою Хосефіною — гарненькою юною жінкою, і то не такою, якою вона була насправді, а такою, якою він її бачив очима закоханого і якою малював.
Його пам’ять переносилася через довгий проміжок часу, темний і бурхливий, як розхвильоване море; від сьогоднішньої туги він повертався прямо в щасливу молодість. Реновалес не хотів згадувати про тяжкі роки, коли вони з дружиною запекло воювали, похмурі і дратівливі, неспроможні прямувати далі однією стежкою… Життєві прикрощі розтанули, як дим. Думав він лише про часи, коли вона кохала його, згадував її усмішку, доброту, згадував, яка вона була лагідна і слухняна. Яка глибока ніжність поєднувала їх напровесні життя, коли вони Лежали, обнявшись, на цьому ліжку, де тепер він скулився один — самотній і сумний!..
Митець тремтів від холоду, бо пальто, яким він укрився, не могло замінити ковдру. Гострі зовнішні відчуття розбуджували спогади, і уламки минулого виринали із глибин пам’яті. Холод нагадав йому про сльотаві ночі у Венеції, коли над вузенькими провулками та пустельними каналами годинами лилася з неба вода, і в глибокій урочистій тиші міста, що не знало ні цокання кінських копит, ні торохтіння коліс, ляпотіли й ляпотіли по мармурових сходах краплі дощу… Вони з Хосефіною лежали в цьому ліжку, під теплою ковдрою, а навколо були ті самі меблі, що й тепер угадувалися йому в темряві…
Крізь шибки великого вікна з різьбленою рамою проникало тьмяне сяйво від ліхтаря, що висів над ближнім канальцем. По стелі бігла світляна смуга, а на ній тремтіли відблиски води, наче снували одна за одною чорні поперечні нитки. Міцно обнявшись, вони дивилися на стелю і милувалися цією грою світла й води. Уявляли, як холодно й вогко на водяній вулиці, горнулися одне до одного й тішилися взаємним теплом, радіючи, що вони разом, — а тиша була така глибока, ніби враз настав кінець світу і тільки їхня спальня залишилася оазою серед холоду й темряви.
Подеколи тишу розтинав моторошний крик: «А-о-о-о!»
Реновалесові вже не було холодно. Він неспокійно крутився на матрацах. Металеві закрайки диванної подушки впиналися йому в обличчя, а він простягав у темряву руки, і в глибокій тиші лунав його жалібний безпорадний стогін: то був плач дитини, яка вимагає неможливого, яка просить, щоб їй подали з неба місяць.
— Хосефіно! О Хосефіно!
III
Одного ранку маестро написав Котонерові і попросив його негайно прийти. Старий друг з’явився відразу, наляканий терміновістю виклику.
— Нічого такого не сталося, — заспокоїв його Реновалес. — Я тебе покликав, щоб ти показав мені, де похована Хосефіна. Хочу її побачити.
Ця забаганка визрівала в ньому протягом кількох ночей, у ті нескінченні години, коли він не міг заснути і лежав у темряві з розплющеними очима.
Ось уже понад тиждень, як він переселився до великої спальні. Слуги були вражені, побачивши, як він порпається в постільній білизні і вибирає для себе найзношеніші простирадла. Їхня вишивка будила в ньому давні спогади, і хоча ці простирадла не поширювали таких бентежних пахощів, як одяг у гардеробній, вони багато разів торкалися коханого тіла і зберегли в собі щось від нього…
Реновалес сказав Котонерові про своє бажання спокійно й рішуче, але визнав за потрібне якось виправдатись. Ганьба, звичайно, що він досі не знає, де похована Хосефіна і жодного разу її не навідав. Смерть коханої дружини так його приголомшила, що він забув про все інше… А потім поїхав у мандри…
— Ти клопотався всім, Пепе; ти дбав про похорон, Покажи мені її могилу. Поведи до неї.
Досі Реновалес був байдужісінький до могили небіжчиці. Він згадав про свою награну тугу в день похорону, про те, як сидів у кутку студії, сховавши обличчя в долоні. Близькі друзі в жалобному вбранні підходили до нього з сумними обличчями, брали його руку і з почуттям потискували її: «Тримайся, Маріано! Кріпись, маестро!» А на вулиці, перед будинком, безперервний цокіт кінських копит; за чорними штахетами — густий натовп; подвійна вервечка екіпажів губиться вдалині; газетярі ходять від групи до групи, занотовуючи імена.
Весь Мадрид був на похороні… А потім її повезли геть — повільно сунув катафалк, колихались од вітру пишні султани на кінських гривах, ішли лакеї смерті в білих перуках та з золотими палицями в руках, — і він так і не згадав більше про неї, йому й на думку не спало подивитися, де ж той горбочок на цвинтарі, під яким вона навіки від нього сховалась. Ох, лиходій! Ох, нікчема! Отак образити пам’ять дружини — навіть не поцікавитися, де її поховано!..
— Покажи мені, де вона лежить, Пепе… Ходімо до неї — Я хочу її побачити.