Маха гола
Шрифт:
Голос його звучав благально. Охоплений пекучим каяттям, він прагнув бачити могилу дружини негайно, зараз же. Почував себе, як грішник, котрий відчуває наближення смерті і боїться, що йому не встигнуть відпустити гріхи.
Котонер відразу погодився повести друга. Хосефіну поховано на кладовищі Альмудена, давно закритому. Ховають на ньому лише тих, хто має спадкове право клаптик тієї землі. Котонер домігся, щоб сердешну Хосефіну поклали біля її матері, в тій самій огорожці, де стоїть покрита тьмяною позолотою гробниця, в якій поховано «дочасно померлого генія дипломатії». Старий друг вирішив, що небіжчиці буде приємніше спочивати серед
Дорогою Реновалес відчув, як його охоплює неспокій. Він дивився у віконце карети бездумним поглядом сновиди. Мимо пропливали міські вулиці, потім коні стали спускатися крутим схилом і за шибкою потяглися занедбані сади, де під деревами спали якісь волоцюги або сиділи жінки, розчісуючи коси і гріючись на сонечку. Переїхали місток, проминули злиденні халупи передмістя і покотили дорогою, що петляла з пагорба на пагорб, аж поки побачили кипарисовий гай за валькованим муром, а поміж деревами — вершки мармурових надгробків, крилатих ангелів із сурмою, великі хрести, канделябри, підвішені на триногах; а вгорі висіло густо-синє прозоре небо, яке, здавалося, велично й байдуже сміється з цієї схвильованої ’мурашки, на ім’я Реновалес.
Він хотів побачитися з дружиною; відчути під ногами землю, що стала для неї останнім укривалом; ковтнути повітря, у якому, можливо, він відчує тепло небіжчиці, легкий подих її душі. Що ж він їй скаже?..
Заходячи на кладовище, художник подивився на сторожа — потворного чолов’ягу з похмурим обличчям, жовтавим і масним, як воскова свічка. Ось хто весь час живе поруч із Хосефіною!.. У пориві вдячності Реновалес хотів був віддати сторожеві всі гроші, які мав при собі, і не зробив цього лише тому, що посоромився Котонера.
У глибокій тиші було чутно тільки човгання ніг, і здавалося, що це занедбаний сад, у якому альтанок і статуй більше, аніж дерев. Друзі пройшли під зруйнованим портиком. Їхні кроки якось моторошно відлунювали поміж колонами; земля глухо стогнала — то озивалися під ногами порожні могильні склепи.
Мертві, які тут спочивали, були таки справді мертві, вони не воскресали навіть у спогадах і лежали в цілковитому забутті, розкладаючись на первісний порох, безіменні, назавжди відлучені від життя, бо майже ніхто не приходив сюди з недалекого людського мурашника, щоб плачем або приношеннями підтримати ефемерне буття мерців, хоча б якось оживити примарні істоти, від яких лишилися тільки імена, викарбувані над могилами.
На деяких хрестах висіли вінки — пообламувані, чорні, густо вкриті якимись комахами. Не топтана нічиїми підошвами буйна рослинність вільно розповзалася всюди, вона розколювала корінням могильні плити, підважувала тесані брили кам’яних сходів. Крізь щілини вглиб просочувалися дощові води, призводячи до обвалів та зсувів. Гробниці тріскались, і не в одній зяяли глибокі розколини, звідки пахло вогкістю і тхнуло гнилизною.
Здавалося, лунка порожниста земля може щомиті провалитися під ногами; доводилося йти дуже обережно, обминаючи ями, яких було на кладовищі безліч; нерідко біля проваленого надгробка із потьмянілими золотими літерами та фамільним гербом виднілися тоненькі кістки скелету та невеличкий череп — жалюгідні останки жіночої голівки з чорними провалинами очниць, крізь які, наче крізь браму, снували туди-сюди ланцюжки мурашок.
Художник ішов, здригаючись, засмучений і глибоко розчарований. Усі його рожеві мрії зненацька здалися йому абсурдними. То ось воно яке, наше життя!.. Ось де знаходить свій
— Вона отам, — мовив Котонер, і художники звернули у вузенький прохід між двома рядами хрестів; вони йшли, зачіпаючи зотлілі вінки, які від доторку розпадалися.
Могила була досить скромна і скидалася на труну з білого мармуру, що виступала над землею п’яді на дві. На одному з кінців здіймався надгробок, схожий на бильце ліжка і вивершений хрестом.
Реновалес залишився холодний. Але ж тут лежить Хосефіна!.. Він кілька разів прочитав напис, наче ніяк не міг цьому повірити. Атож, це могила його дружини; літери подавали її ім’я та коротеньку епітафію невтішного чоловіка, яка здалася митцеві позбавленою всякого почуття, фальшивою, просто ганебною.
Він ішов сюди, здригаючись від тривоги перед страшною миттю, коли побачить останнє ложе своєї Хосефійн. Сяде поруч із нею, ходитиме по землі, що зберігає есенцію її тіла! Ця трагічна картина весь час стояла в нього перед очима; він плакатиме, як дитина, впаде навколішки й ридатиме, охоплений смертельною тугою…
І ось він перед могилою, а його очі зовсім сухі, розглядаються навколо холодно й байдуже.
Хосефіна тут!.. Доводилося вірити запевнянням друга та оцій епітафії з її пишномовними й пустими фразами; але ніщо не вказувало Реновалесові на присутність небіжчиці. Він анічогісінько не відчував, із цікавістю роздивлявся ближні могили, і в його душі зроджувалося блюзнірське бажання зареготати, бо смерть раптом видалась йому блазнем, що з’являється у фіналі вистави життя, ощирившись у сардонічній посмішці.
По один бік Хосефіниної могили під нескінченним каталогом титулів і нагород, спочивав якийсь вельможний серьйор: ще один граф де Альберка, котрий упокоївся, сподіваючись, що ось-ось засурмить ангел і він зможе урочисто з’явитися перед господом з усіма своїми грамотами й хрестами. По другий — лежав генерал, що гнив під брилою мармуру з викарбуваними на ній гарматами, рушницями та прапорами, ніби цей вояка хотів залякати смерть. У якому сміховинному товаристві лягла Хосефіна на вічний спочинок! Соки всіх цих тіл змішувалися крізь товщу землі, і люди, за життя незнайомі, тепер поєднувалися й зливалися в безповоротному цілунку небуття. Оці два сеньйори стали останніми володарями Хосефіниного тіла, її вічними й уже незмінними коханцями; заволоділи нею назавжди, і їм байдужісінько до його почуттів, ефемерні тривоги живих їх не обходять. Ох смерте! Яка ж ти невблаганна насмішниця!
Від усвідомлення людської нікчемності Реновалес відчував обурення, сум, огиду… але не плакав. Очі художника вбирали лише зовнішнє, матеріальне: переважно форму, в яку він був залюблений усе своє життя. Єдине прикре почуття, якого він зазнав, побачивши могилу дружини — це сором, що надгробок такий скромний і непримітний. Це ж його Хосефіна — дружина видатного митця!
Він подумав, що всі найвідоміші скульптори — його друзі; варто лише сказати їм, і вони вирізьблять величний монумент із статуями, які проливатимуть сльози, — символами подружньої вірності, ніжності та кохання. То буде пам’ятник, гідний подруги великого Реновалеса… Оце й усе, що думалося художникові; його уява не могла пробитися крізь твердь мармуру і досягти схованої під ним таємниці. Могила була порожня, німа, і ніщо в ній не озивалося до душі Маріано.