Максим Рильський
Шрифт:
Та на перше місце треба було б поставити саме рибальство, бо воно оточене в поета якоюсь специфичною побожністю. Вудити рибу для нього однаково, що для містика з’єднатися з абсолютом:
Синіє ранок і роса горить,до хвилі хвиля ще не гомонить,ми сидимо, схилившись над вудками,і тільки тиша, тільки бог над нами.Але передчасно було б гадати, що в це дикунське життя міцно втілилася поетова мрія і здобув собі постійний осідок його «білий острів» –
Дійсність, так ретельно вигонювана в двері, влазить у кепсько запнуте вікно великим знаком запитання. Наставлення поетове схитане. Комплекс дикунства його не задовольняє. Тому він мусить поруч прагнення до природи споруджати й инші містки для своєї мрії.
Єсть ще одна, можлива в сучасному, путь первісного життя, що теж тішиться великою прихильністю мрійників кохання. В основі своїй воно переможно лишається незмінне через віки, не знаючи кордонів часу. Але мрія, на жаль, тільки один із чинників його. Клята дійсність становить його рівноправний компонент, і ця двобічність кохання – непоборна перепона для поета, що шукає від дійсности абсолютного схову. Вже в збірці «На білих островах» ми бачимо всі сліди цієї дизгармонії. Починається воно бадьоро:
На лоні ночизірки сновійні —я все за очіоддав-би мрійні!Як очі сяютьу тебе, мила,як їх кохаю —сказать несила!а далі зринають неодмінні для мрійника муки, жалі й нарікання. Кохання, що творило мрії однією своєю рукою, другою безжально їх руйнувало:
Неначе веселка сіяєш ти, мила,далеко, щаслива, красою блищиш,а я тут самотній… терпіти несила.Надії – веселки кохання розбило.І поет робить спробу розщепити кохання навпіл, одкинути одну, дійсну, його частину і тішитися з решти, як з чистої мрії. Справді, в його поезіях ми здибуємо все нереальних жінок, «усе чужоземок» —
Ти царівна із казки моєї,заворожена, срібна, гірка.Чужоземко! Повіє! Лілеє!Серце серцю в пустиню гука.Осінь ходить, яблука золотить.Я приїхав у незнаний край.– чужоземко молодая, хто ти?– Одгадай.Поет цілком здає собі справу з того, що за його чужоземкою не криється нічого реального, що об’єкт його любовної туги до кінця вимріяний, тоб-то, сказати простіше, вигаданий:
О безтілесна, невідома!Ти, як удар святого грому,як дощ для спраглої землі…Ти – може уява, може лиш більмоїх останніх, останніх зусиль. Тобі одній, намріяна царівно,тобі одній дзвенять мої пісні,тобі одній в моєму храмі дивнопливуть молитви і горять огні…Ні, зорянице, злотом і рубіномти не скрашай ясних своїх перснів:ще того персня майстер не зробив,що б був тебе достойним і єдиним.Тому в численних, присвячених коханню, поезіях у М. Рильського домінує, властиво, не суте кохання, а моменти зустрічи та розставання – моменти, що самим єством своїм придатні, щоб у них підставити звичайні, не тільки з жінкою звязані почуття радости й жалю – почуття «взагалі»:
Наша зустріч єдина була, ти пройшла,ти навіки пройшла,і твій образ украли сніги,що летять і пливуть навкруги… У теплі дні збирання виноградуїї він стрів. На мулах нешвидкихвона верталась із ясного саду,ясна, як сад, і радісна, як сміх…Інколи поет, може сам того не помічаючи, просто забуває визначити, до кого властиво він звертається, і можна вагатись, чи не вислів це звичайнісінького дружнього почуття до товариша. У вірші «Чорні троянди», напр., —
Ми йшли у городі чужомув непевно-фіялковій млі.поет тільки в останній строфі визначає рід другої особи (…і більше я не чув нічого, хоч ти й казала щось мені), а у вірші —
Мені здалось; ми йдемо з тобоюсеред ланів, де коле барбарис.у ситуації, як бачимо, цілком подібній до попередньої поезії, він уже визначення цього не робить, лишаючи нас у сумніві, бо в М. Рильського трапляється не один вірш, що, почавши розуміти його, як звертання до жінки, ми зрештою переконуємось, що це просто собі друг —