Марiя
Шрифт:
— Напрямок можна змінити. І ми змінимо. Тепер, ви самі розумієте, мені свій журнал видавати не дозволять. «Отечественные записки» зараз у цілковитому занепаді, крім збитків, нічого не дають, передплата впала до непристойного, Краевському доводиться зовсім скрутно. Він знає, що зі мною журнал підведеться знову. У нас така угода: він— видавець, я — фактичний редактор. Він одержуватиме певну орендну платню і не втручатиметься в літературні справи.
— І дозволять? — з недовір'ям спитала Марія.
— Уявіть собі, дозволяють. Гадають перехитрити нас. Я певен, що у вищих інстанціях вирішили, що їм легше буде впоратися з бродячими тепер силами літераторів, коли
— А ви сподіваєтесь упоратися з цензорами! — засміялася Марія.
— Така вже моя доля! Нічого! Я сподіваюсь і вірю в цю справу.
— Що ж, «будем лучше рисковать»! — процитувала Марія його ж вірш.
— Бездіяльність літераторів — це злочин. Сили ж у нас є, притягнемо й нові, молоді. Головне — Салтиков дав згоду! Це, розумієте, як важливо? Він, Єлисєєв і я — от тріумвірат для керівництва журналу. Слєпцов буде відповідальним секретарем. Деякі старі наші соратники з «Современника» не вірять у нашу справу, навіть засуджують — Антонович, Жуковський уже виголошують: «Некрасов міняє курс!» Нічого! — навіть не роздратовано, а впевнено мовив Некрасов, — вони побачать, no роботі, по творах побачать. Ми не уронимо честі «Современника». «Отечественные записки» будуть наші! Так що, Маріє Олександрівно, бачите — ваш роман є де друкувати. Поспішайте! Як його 'назва?
— «Жива душа», — поволі відповіла Марія і чомусь злякалась, що почервоніє.
«Жива душа» — їй хотілося всю душу вкласти в цей роман!
— От, значить, добре, що я порвала з Благосвєтловим, — мовила вона й подумала: «Треба про Митю сказати», але раптом Некрасов сказав:
— От би нам Писарєва притягти на критика!
— Так і Писарєв же порвав із ним!
— Писарєв? Також? Та це ж нам пощастило! Саме він нам потрібний! Ви з ним стрічаєтесь?
— Та він же мій кузен. Ми мешкаємо в одному будинку. — І додала, усміхнувшись: — На різних поверхах тільки!
Їй хотілося одразу побігти додому й розповісти усе Миті! Некрасов склав угоду з Краєвським! Він, Салтиков, який пише під псевдонімом «Щедрін», і Єлисєєв керуватимуть журналом! Звичайно, це буде продовження «Современника». І він, Некрасов, хоче притягти Митю! Може, про це останнє не казати? Хай довідається, коли Некрасов сам запросить його? Звичайно, так буде краще й приємніше Миті!
І раптом Марія відчула, як ще ніколи, — вона зовсім серед своїх! Не в мріях, не в планах! Оце її «сьогодні», отут її робота, її місце в житті.
А будинок на розі Литейного знову ставав центром бойової російської літератури.
* * *
Вранці Митя трохи спізнився на сніданок. Марія уже хотіла спуститися до нього, як він сам вбіг до кімнати.
— Марі! Пробач, я затримався. Уяви, оце зараз, так рано до мене прийшов книгопродавець Звонарьов і сказав, що Некрасов бажав би побачитися зі мною для розмови про збірник, який хоче видати. «Якщо бажаєте, — сказав він, Звонарьов, — Микола Олексійович самі приїдуть до вас, а якщо ваша — себто моя — ласка, то просять пожалувати сьогодні ж уранці до них, до Некрасова». Я відповів, що «пожалую» сам, і зараз їду. Руку на щастя. Марі! Я поспішаю!
— Ой, як добре! Але ж ти не снідай! Випин хоч молока!
— Потім, потім.
— Ні, ні, випий швидше, це хвилинка. І хай щастить! Я чекатиму тебе вдома!
Він на ходу поцілував її руку й побіг.
Боже мій, хоч би все було гаразд! Хоч би вона не почувала себе винною, що через неї він лишився без певної роботи у Благосвєтлова! Та хіба ж не там, з Некрасовим, Салтиковим, Слєпцовим місце Миті, критика Писарєва! Ой,
Як старий боєць, він збирає свою когорту. Звичайно, він перетворить ці нікчемні «Отечественные записки» теж у бойовий передовий орган, у цьому в Марії нема ні найменшого сумніву. Некрасов — великий стратег. А з авторами — їй же богу, як капельмейстер, добирає свій оркестр — з різними інструментами, різними голосами цих інструментів, а все разом залунає, як симфонія. Йому спало на думку запросити Писарєва! Марія не встигла й слова про це сказати, хоча йшла спеціально для цього.
І невже треба «прощати» чи «не прощати» цій людині, цьому найкращому поетові в Росії і карти, й інші «гріхи»? І знову поверталася до думки: «Ну як міг не прийняти його Герцен у Лондоні? Чому вони зовсім розійшлися з Тургенєвим? Ну, хай би різні святенники жбурляли каміння в Некрасова, але ж вони, вони?..»
От і вона «розійшлася» з Тургенєвим. І Герцен не може простити йому відповідей у сенаті... Вона згадувала, аналізувала, якось намагалася відволікти думки, бо дуже хвилювалася, непокоїлася, як там Митя, як відбудеться це важливе перше побачення. Такі ж складні людські душі. Іноді якийсь незначний випадок, не те слово, може, просто в тон не попадуть — і потім роки непорозуміння, навіть і тоді, коли нема протиріч. Ні, між Герценом і Тургенєвим не просто якийсь випадок, там значно глибша різниця світоглядів... Але ж Митя і Некрасов мусять, мусять порозумітися!
Вона то підходила до вікна, то сідала за їхній спільний робочий стіл, але не робилося нічого, то підходила до піаніно — хазяйського піаніно. Вона зраділа, коли вперше побачила його, і знову подумала: «Приїде Богдась, вчитиму його .музиці». Богдась був зараз із бабусею в Орлі.
Взяла кілька акордів. Але, звичайно, й не гралося. Господи, боже мій, хоч. би все було гаразд у Богдасика й Миті!.. І сама здивувалась, як це так подумалось поряд — Богдасик і Митя!.. Наче за Митю так само відповідальна, як за Богдасика. Підійшла знову до вікна. Яка холодна.типова петербурзька вулиця! Мабуть, уже багато часу минуло...
Вона сама здивувалась тій радості, з якою побачила нарешті високу струнку постать Миті. Його наче вітер підганяв, такими швидкими кроками поспішав він.
— Ну як?
— Щаслива твоя мила рука! Та я вже здогадуюсь, не лише рука...
— Що ти? Він тільки спитав мене, де ти живеш. Ну, розповідай усе докладно!
— Знаєш, я чесно признаюсь тобі: одразу Некрасов мені просто жахливо не сподобався, мені здалося в його обличчі навіть щось фальшиве. Ні, ні, не лякайся, за кілька хвилин розмови переді мною виявився такий чарівний діяльний розум, що враження зовсім змінилося, навіть стало соромно мені. за. перше! А може, я просто відвик від такої простоти? Вона мені здалася неприродною, але ж за кілька хвилин я зрозумів — це не вимушено, він справді такий: розумний, простий, діяльний, Ми довго розмовляли.